Позивач просив суд визнати незаконним та скасувати наказ про своє звільнення. Особу було звільнено з займаної посади за пунктом 8 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (КЗпП).
Позивач покликалась на відсутність законного обґрунтування і доказів допущення з боку позивача одноразового грубого порушення законодавства чи обов’язків, передбачених контрактом, в результаті чого для підприємства настали значні негативні наслідки; а також вказувала, що при звільненні було порушено порядок накладення дисциплінарного стягнення, оскільки її не було належним чином ознайомлено з наказом про звільнення.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновків про незаконність оскаржуваного наказу, оскільки відповідачем порушено вимоги трудового законодавства при звільненні позивача, спірний наказ не містив конкретного посилання, яке саме порушення стало підставою для звільнення і які значні наслідки настали в результаті цього для підприємства.
Верховний Суд не погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій, судові рішення скасував, а у задоволенні позову відмовив.
Суд зазначив, що відповідно до частини третьої статті 21 КЗпП України особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
Згідно із пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України підставами для припинення трудового договору є підстави, передбачені контрактом.
Укладаючи контракт, позивач погодився з його умовами у тому числі з підвищеною відповідальністю за порушення його умов. Порушення хоча б одного з пунктів контракту є підставою для його дострокового розірвання.
Суд касаційної інстанції зазначив, що, з огляду на те, що позивач погодився з умовами контракту у тому числі і з підвищеною відповідальністю за порушення його умов, проте не забезпечив належне виконання покладених на нього обов’язків по управлінню підприємством, звільнення особи відбулося за наявності умов, визначених сторонами в контракті для його розірвання, проведене з дотриманням вимог чинного законодавства.
А судами першої та апеляційної інстанцій не було враховано, що встановлені порушення директором умов контракту є самостійною підставою для його розірвання за відповідним підпунктом контракту.
ВС зауважив, що звільнення позивача відбулось на підставі пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, таке звільнення не носить характеру дисциплінарного стягнення, а є звільненням за невиконання умов трудового контракту, а тому відсутня необхідність встановлення обставин, які передбачені диспозицією статті 41 КЗпП України (постанова від 17.04.2019 у справі №235/774/18).
Далее
Особа звернулася до суду з вимогами про визнання договору купівлі-продажу недійсним, зобов`язання повернути незаконно отриманий у власність транспортний засіб, скасування державної реєстрації, зобов`язання видати нове свідоцтво про право власності на транспортний засіб.
Позивач зазначала, що у лютому 2016 року у зв`язку з виїздом за межі України, з метою належного зберігання та догляду за своїм автомобілем вона надала нотаріально посвідчену довіреність на право керування транспортним засобом та вчинення відносно нього всіх незаборонених законом правочинів.
Після повернення позивач дізналася, що представник переоформив право власності на автомобіль на себе, шляхом вчинення спочатку передоручення прав щодо розпорядження транспортним засобом іншій особі , який, діючи від її імені, але без її відома, на підставі довіреності, продав належний їй автомобіль за 5 000 грн особі, якій вона надала довіреність.
Позивач покликалась на те, що дії відповідачів прямо заборонені статтею 238 Цивільного кодексу України, крім того, відповідачі вчинили правочин у результаті зловмисної домовленості однієї сторони з другою стороною (стаття 232 ЦК України), що є підставою для визнання його недійсним.
Відповідачі вважали, що під час вчинення правочину, вони діяли відповідно до чинного законодавства та в межах повноважень, зазначених у довіреності.
Представник територіального сервісного центру МВС зазначив, що оскільки представник під час оформлення передоручення передав свої повноваження представника іншій особі, то міг виступати стороною за договором купівлі-продажу транспортного засобу на законних підставах.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд виходив із того, що особа, діючи від імені позивача за довіреністю в порядку передоручення, мав право на укладання будь-яких правочинів щодо розпорядження автомобілем за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд, що відповідає закону та охоплюється обсягом повноважень, зазначених у довіреності. А позивач має право вимоги до відповідачів про отримання грошової суми, яка обумовлена договором купівлі-продажу.
Апеляційний суд не погодився з таким вирішенням спору, позов задовольнив частково, визнав недійсним договір купівлі-продажу автомобіля та зобов`язав передати позивачу автомобіль.
Апеляційний суд дійшов висновку, що представник, діючи на підставі довіреності, вчинив правочин від імені особи, яку він представляв, у своїх інтересах, та внаслідок вчинення цього правочину він набув право власності на автомобіль, належний позивачу.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду не знайшов підстав для скасування рішення апеляційного суду.
Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що матеріали справи не містять доказів, що представник повідомив позивача про факт вчинення передоручення щодо повноважень за довіреністю.
Відповідно до пояснень особи, на яку було оформлено передоручення, особа (представник), з яким він перебуває в дружніх та родинних стосунках, запропонував йому видати довіреність з тією метою, що на підставі неї він здійснить продаж спірного автомобіля саме йому, при цьому представник особисто визначив вартість автомобіля в 5 000 грн, які йому не передавав.
ВС нагадав, що частиною третьою статті 238 ЦК України передбачено, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Згідно з частинами першою та другою статті 240 ЦК України представник зобов`язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.
Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов`язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.
Далее
Кассационный гражданский суд Верховного Суда при рассмотрении дела № 644/3610/16-ц (производство № 61-12782св18) сделал вывод относительно обязанности родителей платить алименты на совершеннолетнего ребенка до достижения им 23 лет при условии, что тот учится заочно и в связи с этим требует материальной помощи.
Суды предыдущих инстанций определили, что совершеннолетний, учащийся заочно, не имеет права на алименты. Суд аргументировал это возможностью ребенка работать и зарабатывать себе на жизнь, что снимает с родителей обязанность по его содержанию.
ВС не согласился с таким решением судов первой и апелляционной инстанций.
Семейным кодексом предусмотрен принцип равенства прав и обязанностей родителей: участвовать в материальных расходах обязаны оба родителя, независимо от того, с кем из них проживает ребенок.
Если совершеннолетний ребенок продолжает учебу и в связи с этим требует материальной помощи, родители обязаны содержать его до достижения 23 лет при условии, что они могут оказывать материальную помощь.
Также в соответствии с пунктом 20 постановления Пленума ВСУ от 15 мая 2006 года № 3 обязанность родителей содержать совершеннолетних дочь, сына, продолжающих учиться (независимо от формы обучения), возникает при совокупности таких юридических фактов:
— достижение дочерью, сыном возраста, превышающего 18, но менее 23 лет;
— продолжение ими обучения;
— потребность в связи с этим в материальной помощи;
— наличие у родителей возможности оказывать такую помощь (родители сами должны быть работоспособными и иметь заработок, позволяющий им содержать себя и своего совершеннолетнего ребенка).
Следовательно, обязанность родителей содержать совершеннолетнего ребенка, продолжающего учиться после достижения совершеннолетия, не зависит от формы обучения.
Далее
Вироком районного суду особу засуджено за ч. 1 ст. 186 Кримінального кодексу України (КК) до одного року позбавлення волі; за ч. 2 ст. 186 КК із застосуванням ст. 69 КК до двох років позбавлення волі.
Також особу визнано невинуватим у пред’явленому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст.186 КК та виправдано за недоведеністю в його діях складу кримінального правопорушення.
Відповідно до обставин кримінального провадження особа шляхом ривку відкрито заволодів золотим ланцюжком вартістю 18 000 гривень. Згодом особа повторно, відкрито шляхом ривку заволодів майном потерпілих на загальну суму 26500 грн.
Органом досудового розслідування особа обвинувачувався також у тому, що повторно відкрито, шляхом ривку намагався заволодіти майном іншої особи на загальну суму 7000 гривень, проте злочин до кінця не довів з причин, які не залежали від його волі. Так, порівнявшись з жінкою, засуджений намагався зірвати золотий ланцюжок, але з першої спроби йому не вдалося зірвати ланцюжок з шиї потерпілої, а від повторної спроби він відмовився та відразу почав тікати.
Апеляційний суд вирок місцевого суду в частині призначеного покарання та в частині виправдання скасував та призначив покарання за ч. 1 ст. 186 КК у виді позбавлення волі на строк один рік; за ч. 2 ст. 186 КК у виді позбавлення волі на строк чотири роки; за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК у виді позбавлення волі на строк чотири роки та на підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим за сукупністю злочинів визначив покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років з відбуванням покарання у кримінально-виконавчій установі закритого типу.
Засуджений просив суд касаційної інстанції, зокрема, за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК — виправдати за недоведеністю в його діях складу кримінального правопорушення.
Захисник вказував на те, що вина особи не доведена, оскільки в останній момент він відмовився від доведення злочину до кінця, не маючи намір повторювати спроби чи докладати більше зусиль.
Касаційний кримінальний суд не знайшов підстав для задоволення касаційних скарг.
ВС зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості особи у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення та правильно кваліфікував його дії за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК.
Особа виконав всі дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не закінчив з причин, які не залежали від його волі (не зміг зірвати ланцюжок); а спосіб вчинення цього злочину є аналогічним, як і в інших епізодах відкритого викрадення ним чужого майна.
Касаційний кримінальний суд роз’яснив, що відповідно ж до ч. 2 ст. 17 КК особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.
Якщо ж перша спроба вчинення злочину виявилась невдалою і особа відмовляється від повторення злочину, то така відмова від повторення злочинного посягання не виключає кримінальної відповідальності за вже вчинений під час першої спроби замах на злочин (постанова від 07.05.2019 у справі № 489/4885/16-к).
Далее
Верховний Суд України своїм рішенням від 17 квітня 2019 року підтвердив, що вакцинація є обов’язковою, а невакцинованим дітям не можна відвідувати дитячі садочки. Про це нагадує Міністерство охорони здоров’я України.
«У постанові Верховного суду зазначається, що держава має забезпечити дотримання оптимального балансу між реалізацією права дитини на дошкільну освіту та інтересами інших дітей. Коли індивідуальний інтерес протиставляється загальному інтересу суспільства, загальне благо на безпеку та охорону здоров’я має перевагу.
Батьки можуть обирати форму навчання дитини, але держава встановлює певні правила реалізації такого права, щоби враховувались не лише права дитини на дошкільну освіту, а й забезпечувалась безпека та здоров’я всіх дітей», – йдеться у повідомленні.
У МОЗ зазначили, що це рішення – остаточне у справі, яка розглядається в судах різних інстанцій ще з 2016 року, та не підлягає оскарженню. Тоді до суду звернулася матір, чию невакциновану дитину відмовилися приймати до садочку. Жінка вбачала в цьому порушення права свого сина на освіту, а робити щеплення відмовилася «через недовіру до вакцин». І хоча спочатку Славутський міський районний суд Хмельницької області задовольнив її позов, садочок оскаржив це рішення.
«Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, який зокрема забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій. МОЗ України сподівається, що суди по всій Україні враховуватимуть це рішення у своїй практиці», – додали у Міністерстві.
Нагадаємо, згідно з діючими нормами закону відвідувати державні заклади освіти можуть лише ті діти, які отримали щеплення за Календарем профілактичних щеплень, або у дитини є медичні протипоказання до вакцинації (ст. 15 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
Далее
Працівник оскаржив до суду своє звільнення за прогул. Позивач зазначав, що працював у товаристві на посаді менеджера зі збуту у м. Миколаєві. Наказом товариства його було звільнено з посади на підставі пункту 4 статті 40 Кодексу законів про працю України (КЗпП) за прогул без поважних причин. Позивач покликався на незаконність звільнення, оскільки в той час, коли були складені акти про нез`явлення на робочому місці без поважних причин, він перебував на лікарняних та знаходився у відпустці, тому таке звільнення проведено з порушенням вимог, передбачених КЗпП.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про незаконність звільнення позивача та поновили його на роботі.
Суди виходили з того, що з урахуванням постійного проживання особи у м. Миколаєві та відсутності належних та допустимих доказів оформлення відрядження працівника з іншого міста до м. Миколаєва, позивачем було доведено виконання роботи саме у м. Миколаєві.
Суди звернули увагу на те, що відповідачем не визначено відповідно до статті 29 КЗпП України робоче місце позивача, тому сам факт порушення трудової дисципліни відсутній, оскільки не може бути поставлено в провину працівнику відсутність на робочому місці, місцезнаходження якого не було повідомлено. З часу працевлаштування позивач виконував роботу у м. Миколаєві, а місцезнаходження підприємства визначено у м. Києві.
Суди зазначили, що повідомлення роботодавцем у листі від 09 лютого про те, що робоче місце позивача знаходиться у с. Петрівське Бориспільського району Київської області і подальше звільнення за прогул 21 лютого свідчить про недотримання відповідачем, визначеного частиною третьою статті 32 КЗпП України, двомісячного строку повідомлення працівника про зміну істотних умов праці, а саме зміну населеного пункту, у якому знаходиться робоче місце, оскільки за змістом частини першої статті 32 КЗпП України переведення в іншу місцевість допускається тільки за згодою працівника.
Оскільки переведення позивача як з м. Миколаєва, так і з м. Києва до с. Петрівське Бориспільського району Київської області, яке є іншим населеним пунктом, за відсутності згоди останнього є незаконним, судді дійшли висновку, що невихід працівника на роботу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин.
Верховний Суд погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій.
Суд вказав на те, що визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.
За змістом пункту 3 статті 29 КЗпП України до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов`язаний визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами.
ВС визнав обґрунтованим висновок судів, що невихід працівника на роботу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин та таке звільнення є незаконним (постанова від 08.05.2019 у справі № 489/1609/17).
Далее
