Большая Палата Верховного Суда рассмотрела дело № 918/843/17 (производство № 12-287гс18) и определила юрисдикцию дел относительно обжалования решений тендерного комитета департамента областной государственной администрации по вопросам строительства и архитектуры.
В своем решении суд не согласился с выводами предыдущих инстанций относительно обжалования процедуры проведения торгов в порядке хозяйственного судопроизводства, учитывая следующее.
Согласно пункта 7 части первой статьи 20 Хозяйственного процессуального кодекса хозяйственные суды рассматривают дела в спорах, возникающих из отношений, связанных с защитой экономической конкуренции, ограничением монополизма в хозяйственной деятельности, защитой от недобросовестной конкуренции, в том числе в спорах, связанных с обжалованием решений Антимонопольного комитета Украины, а также дела по заявлениям органов АМКУ по вопросам, отнесенным законом к их компетенции.
В соответствии с пунктом 10 части первой статьи 20 ХПК к юрисдикции хозяйственных судов принадлежат дела в спорах относительно обжалования актов (решений) субъектов ведения хозяйства и их органов, должностных и служебных лиц в сфере организации и осуществления хозяйственной деятельности, кроме актов (решений) субъектов властных полномочий, принятых на выполнение их властных управленческих функций, и споров, стороной которых является физическое лицо, не являющееся предпринимателем.
Однако, во время определения предметной юрисдикции дел суды должны исходить из сути права и/или интереса, за защитой которого обратилось лицо, заявленных требований, характера спорных правоотношений, содержания и юридической природы обстоятельств по делу.
В деле № 918/843/17 предметом спора является несогласие истца с решением Департамента, которым ценовое предложение ООО было признано не отвечающим требованиям тендерной документации до заключения договора на выполнение работ. Таким образом, договорные правоотношения между победителем тендера и заказчиком не возникли, а спор фактически не задевает имущественные интересы победителя торгов.
Согласно Кодексу административного судопроизводства такие споры решаются в судах административной юрисдикции.
В то же время уже после заключения договора между организатором конкурса и его победителем спор относительно правомерности решения тендерного комитета подлежит рассмотрению в порядке гражданского или хозяйственного судопроизводства, поскольку фактически задевает имущественные интересы победителя торгов.
Такая правовая позиция отвечает выводам БП ВС, изложенным в постановлении от 29 января 2019 года по делу № 819/829/17 (К/9901/42669/18) (производство № 11-757апп18). БП ВС не видит правовых оснований для отступления от этого вывода.
Далее
Особи звернулися до суду з позовом до комунальної установи «Центральна районна лікарня», в якому просили стягнути на їх користь у рахунок відшкодування моральної шкоди 400 тис. грн.
Позивачі зазначали, що водій, знаходячись у стані алкогольного сп’яніння, керуючи автомобілем, спричинив ДТП, внаслідок якої загинув їх син. Через порушення лікарями своїх посадових обов’язків було складено з недоліками медичні документи щодо фіксації стану сп’яніння у водія, у зв’язку із чим судом, що розглядав кримінальну справу, медичні документи були визнані недопустимими доказами, що надало можливість застосувати до обвинуваченого амністію та звільнити від кримінальної відповідальності.
Позивачі покликались на те, що більше ніж шість з половиною років відчувають моральні страждання, спричиненні їм неправомірними діями медичних працівників, які викликані пожиттєвими негативними наслідками, що пов’язані із непритягненням до кримінальної відповідальності винуватця смерті їх сина.
Під час розгляду справи суди встановили, що у постанові суду у кримінальному провадженні зазначено, що в матеріалах кримінальної справи наявний протокол медичного огляду для встановлення факту вживання психоактивних речовин та стану сп’яніння, який заповнений з порушеннями.
Висновок про результати медичного огляду з метою виявлення стану алкогольного сп’яніння водіїв транспортних засобів не було оформлено належним чином, тому суд дійшов висновку, що факт знаходження особи у стані алкогольного сп’яніння в момент скоєння злочину в установленому законом порядку не встановлено, і вказану обтяжуючу покарання обставину було виключено з обсягу обвинувачення.
Відносно лікарів розпочато кримінальне провадження за частино першою статті 367 Кримінального кодексу України, яке згодом було закрито у зв’язку із відсутністю в діях службових осіб складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 367 КК України, оскільки допущені порушення вимог посадових інструкцій та галузевих наказів МОЗ України в частині правильності ведення медичної документації не спричинили істотної шкоди.
За недбале відношення до виконання свої посадових обов’язків лікарю ортопеду-травматологу оголошено догану.
Суд першої інстанції частково задовольнив позов та стягнув з лікарні на користь осіб в рахунок відшкодування моральної шкоди по 10 тис. грн.
Далее
Європейський суд з прав людини у справі «Бартая проти Грузії» (заява №10978/06) дійшов висновку, що відмова суду перенести засідання за клопотанням адвоката, що брав участь у іншому процесі, та розгляд справи без захисника є порушенням ст. 6 (право на справедливий суд) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Адвокат пана Бартая не міг взяти участь у провадженні (трудовий спір), бо в цей самий час був залучений до іншого слухання. Адвокат поінформував про це суд і подав клопотання про перенесення засідання. Бартая також вимагав відкладення розгляду справи, відмовляючись брати участь у слуханні без адвоката. Втім, суд прийняв заочне рішення про відхилення позову.
Адвокат безуспішно намагався оскаржити це рішення — вищі суди дійшли висновку, що відповідно до національного законодавства не існувало обґрунтування відмови від участі у слуханні, а також що участь адвоката в іншому слуханні не була вагомою підставою для скасування рішення, прийнятого in absentia. Крім того, вони виявили, що пан Бартая був попереджений суддею першої інстанції про наслідки його відмови від участі у слуханні.
Бартая звернувся до ЄСПЛ. Посилаючись на ст. 6 Конвенції, він стверджував, заочне рішення позбавило його можливості брати участь у провадженні на рівних засадах з іншою стороною, яка була представлена адвокатом.
Суд у Стразбурзі констатував порушення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Справедлива сатисфакція склала 1500 євро (моральна шкода) та 1000 євро (видатки та витрати).
Далее
Особа обвинувачувалась у неналежному виконанні своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що спричинило тяжкі наслідки державним інтересам, а саме ненадходження до бюджету м. Києва грошових коштів на загальну суму 2 391 390,37 грн, чим вчинила кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 367 КК України.
Вироком суду особу визнано невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, і виправдано, оскільки не доведено, що кримінальне правопорушення вчинено обвинуваченою.
Суд першої інстанції зазначив, що в обвинуваченні не відображено, які конкретно обов’язки, покладені на неї персонально, обвинувачена не виконала і, що саме вони перебувають у причинному зв’язку і стали наслідком завдання тяжких наслідків. Також суд вказав, що в кримінальному проваджені відсутні потерпілі, що на думку суду, не властиво для злочину з кваліфікуючою ознакою — завдання тяжких наслідків. Крім того, суд зауважив, що в обвинувальному акті зазначено обставини, які не відповідають дійсності, при цьому саме обвинувачення містить ряд формулювань, які є суперечливими і по суті свідчать про відсутність в діях особи складу кримінального правопорушення.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.
Прокурор оскаржив рішення у касаційному порядку, але Верховний Суд не знайшов підстав для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
Суд касаційної інстанції зазначив, що передбачений ч. 1 ст. 367 КК України склад злочину, як і будь-який інший, містить обов’язкові елементи: суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона.
Касаційний кримінальний суд роз’яснив, що з суб’єктивної сторони цей злочин характеризується злочинною самовпевненістю (службова особа передбачає, що внаслідок невиконання чи неналежного виконання нею своїх службових обов’язків правам і законним інтересам може бути завдано істотну шкоду, але легковажно розраховує на її відвернення) або злочинною недбалістю (службова особа не передбачає, що в результаті її поведінки може бути завдано істотну шкоду, хоча повинна була і могла це передбачити).
Службова недбалість — це злочин, який може бути вчинений тільки з необережності, у зв’язку із чим наведене в обвинувальному акті формулювання форми вини обвинуваченої («своїми умисними діями, які виразилися в службовій недбалості»), не відповідає вимогам ст.ст. 24, 25 КК України, беручи до уваги той факт, що необережність і умисел є різними формами вини, що виключають одна одну.
Крім того, об’єктивна сторона службової недбалості включає в себе наявність наступних складових: 1) діяння у формі невиконання чи неналежного виконання службовою особою своїх службових обов’язків через недбале чи несумлінне ставлення до них (дія чи бездіяльність); 2) суспільно небезпечні наслідки у вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб (ч. 1 ст. 367 КК) або тяжких наслідків (ч. 2 ст. 367 КК); 3) причинний зв’язок між діянням (бездіяльністю) та наслідками.
Верховний Суд зазначив, що системний аналіз положень ст. 367 КК України дає підстави вважати, що відповідальність за цією нормою настає лише у випадку, якщо дії, невиконання чи неналежне виконання яких спричинило передбачені в зазначеній статті наслідки, входили у коло службових обов’язків цієї службової особи, або якщо обов’язок діяти відповідним чином юридично був включений (законом, указом, постановою, наказом, інструкцією тощо) до кола службових повноважень такої особи.
Далее
Позивач просила суд визначити додатковий строку для прийняття спадщини після смерті батька.
Потім позивач чекала надання відповідачами письмової згоди на подання заяви про прийняття спадщини, але на неодноразові виклики до нотаріальної контори відповідачі з’являлися. Згодом державний нотаріус винесла постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, відмовивши у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв’язку з пропуском строку для прийняття спадщини.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, з огляду на те, що неоднакове зазначення прізвища батька позивача в офіційних документах не є істотними та непереборними труднощами, які перешкоджають звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, а у позивача не було поважних причин, які перешкоджали у визначений законодавством шестимісячний строк звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.
Іншого висновку дійшов апеляційний суд, який позов задовольнив. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що у позивача виникли об’єктивні труднощі щодо встановлення ідентичності розбіжностей у документах, які підтверджують її родинні зв’язки зі спадкодавцем. А пропущення позивачем шестимісячного строку на подання заяви про прийняття спадщини було пов’язано з істотними труднощами для неї, які полягали у встановленні ідентичності прізвищ спадкодавця та спадкоємця. Як наслідок, особа з об’єктивних причин не вчинила своєчасно дії з подання заяви про прийняття спадщини, що є підставою для визначення їй додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.
Верховний Суд визнав обґрунтованими висновок суду першої інстанції, а постанову апеляційного суду скасував.
ВС нагадав про висновок Верховного Суду України у постанові від 23 серпня 2017 року у справі № 6-1320цс17, відповідно до якого «право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов’язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Відповідно до частини третьої статті 1272 Цивільний кодекс України (ЦК) за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними».
ВС зазначив, що встановивши, що неоднакове зазначення прізвища батька позивача в офіційних документах не є істотними та непереборними труднощами, які перешкоджали звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову (постанова від 24.04.2019 у справі № 303/7065/17).
Чинним процесуальним законодавством не передбачено обов’язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. Натомість саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, покладено обов’язок доведення неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів.
Про це зазначила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши касаційну скаргу ДПІ у Печерському районі ГУ Міндоходів у м. Києві на додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду.
Цією постановою заяву представника позивача про розподіл судових витрат, понесених у зв’язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, в розмірі 30 тис. грн задоволено. Відповідач не погодився з таким рішенням апеляційного суду у зв’язку з тим, що позивач не надав документи на обґрунтування ринкової вартості таких послуг.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу податкового органу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції – без змін з огляду на таке.
Компенсація витрат на професійну правничу допомогу здійснюється у порядку, передбаченому ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, яка не обмежує розмір таких витрат.
Розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (п. 1 ч. 3 ст. 134 КАС України).
Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (ч. 3 ст. 134 КАС України).
Обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Колегія суддів КАС ВС зазначила, що суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, дослідили надані позивачем докази на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу та дійшли висновку, що заявлені витрати на професійну правничу допомогу пов’язані саме з розглядом справи в суді апеляційної інстанції та є співмірними зі складністю справи, а розмір заявлених витрат є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору.
Крім того, у касаційній скарзі податковий орган не наводить жодного аргументу щодо неспівмірності таких витрат. Відповідач лише зазначає, що позивач не надав документи на обґрунтування ринкової вартості послуг.
Отже, Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції, що надання належних та допустимих доказів на підтвердження витрат, понесених у зв’язку з вчиненням окремих процесуальних дій поза судовим засіданням, а також часу, витраченого на підготовку позовної заяви та інших процесуальних документів, з урахуванням тривалості розгляду справи, є підставою для задоволення вимог про відшкодування витрат на правничу допомогу у розмірі 30 тис. грн.
Постанова Верховного Суду від 9 квітня 2019 року у справі № 826/2689/15 – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81046086.
