Пресс-служба Верховного Суда опубликовала шестнадцатый обзор практики Европейского суда по правам человека, охватывающий решения, принятые с 6 мая 2019 по 10 мая 2019 года.
В обзор, в частности, вошли 9 решений: «Митянин и Леонов против России», «Михр Фаундейшн против Турции», «Кайнар и другие против Турции», «Махаррамов против Азербайджана», «Дуранспайке и другие против Боснии и Герцеговины», «Кинаш и Дзюбенко против Украины», «Вучетич и другие против Боснии и Герцеговины», «Мазга и другие против Румынии», «Фамуляк против Украины».
По делу «Митянин и Леонов против России» ЕСПЧ констатировал нарушение права на свободу и личную неприкосновенность, права на пересмотр законности содержания под стражей, права на возмещение в случае незаконного задержания или ареста, права на справедливый суд и нарушение относительно чрезмерной длительности судебного разбирательства.
В соответствии с делом, по подозрению в вооруженном ограблении в составе группы в июле 2003 года был арестован А. Митянин, а в декабре того же года — М. Леонов. Постановлением суда им была назначена мера пресечения в виде содержания под стражей в 2006 году. Каждые два-три месяца арест продлевался по ходатайству следователя. Однако были случаи, когда А. Митянин находился под стражей без соответствующего постановления 21 день, а М. Леонов — 31 день. Обвиняемые обращались с жалобами по этому вопросу в суды Коми, однако их жалобы отклонялись.
Также нарушением прав заявителей суд признал длительность пребывания обвиняемых под стражей до вынесения приговора. У А. Митянина этот срок составил 2,5 года, у М. Леонова — 2 года.
Еще одним нарушением, указанным ЕСПЧ, является то, что сотрудники пенитенциарной системы не обеспечивали участие обвиняемых в судебных заседаниях.
Отдельный интерес вызывает дело «Махаррамов против Азербайджана», в соответствии с которым в 2004 году местные органы государственной власти официально предупредили заявителя о необходимости демонтажа его магазина в связи с расширением улицы, на которой он был расположен. Заявитель отказался демонтировать свой магазин и обжаловал действия органов власти в суде. В соответствии с информацией заявителя, его магазин был разрушен. В ходе производства относительно обжалования действий органов местной власти заявитель также добавил требование о возмещении вреда, нанесенного демонтажем магазина. Однако судебные производства завершились не в пользу заявителя, и его жалобы суды первой и апелляционной инстанций отклонили.
ЕСПЧ своим решением от 30 марта 2017 года констатировал нарушение права заявителя на мирное владение своим имуществом, однако вопрос о справедливой сатисфакции не был готов к решению и отложен.
Решением Суда от 9 мая 2019 года ЕСПЧ установил, что государство-ответчик обязано оплатить заявителю сатисфакцию в размере 50 000 евро за нанесенный имущественный вред, 3 000 евро возмещения морального вреда и 1 900 евро возмещения судебных расходов.
Далее
Суди розглядали кримінальне провадження за обвинуваченням особи у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі — КК).
Вироком суду, з яким погодився апеляційний суд, особу засуджено за ч. 2 ст. 121 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років за те, що він, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, умисно заподіяв своїй матері тяжких тілесних ушкоджень, від яких вона померла.
Суд дійшов висновку про відсутність у матеріалах справи доказів прямого умислу особи на вбивство своєї матері, у зв’язку із чим перекваліфікував дії засудженого з ч. 1 ст. 115 на ч. 2 ст. 121 КК.
Прокурор вважав безпідставною перекваліфікацію дій засудженого та звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою.
Колегія суддів Касаційного кримінального суду не погодилась з висновками судів попередніх інстанцій щодо кваліфікації дій особи за ч. 2 ст. 121 КК за обставин, встановлених під час кримінального провадження.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 115 КК вбивство — це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. За змістом ст. 24 КК наявність вини у формі умислу передбачає, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання.
Суд касаційної інстанції роз’яснив, що для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, необхідно ретельно досліджувати докази, що мають значення для з`ясування змісту і спрямованості умислу винного.
А питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки.
Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.
Суд звернув увагу, що згідно з дослідженими в судовому засіданні даними висновків судово-медичної експертизи, судової медико-криміналістичної експертизи та наданими в судовому засіданні поясненнями експертів, смерть потерпілої настала внаслідок механічної асфіксії від здавлення шиї, яке відбулося однозначно пальцями рук і саме це призвело до смерті останньої. При цьому здавлення шиї відбувалось не менше 3-4 разів.
З урахуванням наведеного, ВС зазначив про передчасність висновку апеляційного суду щодо наявності підстав для кваліфікації дій особи за ч. 2 ст. 121 КК, скасував ухвалу суду апеляційної інстанції та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції (постанова від 25.04.2019 у справі №163/353/17).
Далее
Конституційний Суд України ухвалив Рішення за конституційною скаргою Хліпальської Віри Василівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» (щодо забезпечення державою виконання судового рішення).
Скаржниця покликалась на те, що не має можливості сплатити авансовий внесок, а у зв’язку з несплатою нею такого внеску на підставі положень частини другої статті 26 Закону державний виконавець відмовив у відкритті виконавчого провадження. Суди не визнали таку відмову протиправною та не захистили її прав.
15 травня 2019 року Другий сенат Конституційного Суду України вирішив визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404‒VIII зі змінами.
Конституційний Суд України зазначив, що з огляду на статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 1291 Основного Закону України в аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у стягувача як особи, на користь якої ухвалене судове рішення, фінансової можливості сплатити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації його права на виконання судового рішення, особливо коли боржником за цим рішенням є державний орган. У чинному правовому регулюванні має бути встановлений такий порядок сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, який забезпечив би в усіх випадках і за будь-яких умов повне й своєчасне виконання такого рішення та його обов’язковість.
Визначенням положеннями частини другої статті 26 Закону обов’язкової сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, як необхідної умови початку примусового виконання цього рішення органом державної виконавчої служби, покладено на цю особу фінансовий тягар забезпечувати функціонування впровадженої державою системи виконання судових рішень, що не гарантує доступу для кожної такої особи до вказаної системи, отже, не забезпечує в усіх випадках і за будь-яких умов повного та своєчасного виконання цього рішення, його обов’язковості.
Далее
Особа оскаржила до суду наказ щодо свого переведення на іншу посаду та просила поновити її на попередній посаді.
Відповідно до обставин справи відповідачем внесено зміни до структури та скорочено штат і чисельність працівників. Позивачу запропонували згідно з новим штатним розписом посаду головного спеціаліста, а позивач погоджувалась на переведення її на посаду заступника начальника відділення — начальника відділу.
Втім, відповідач перевів позивача на посаду головного спеціаліста без її згоди.
Позивач оскаржила наказ до суду та зазначала про те, що відповідач не мав права переводити її на посаду головного спеціаліста, оскільки нею не надано згоду на переведення, заяву на укладення відповідного трудового договору позивач не писала, а тому не повинна виконувати ту роботу, згоди на виконання якої вона не давала.
Суд першої інстанції задовольнив позов. Суд виходив з того, що за відсутності письмової згоди позивача перейти працювати на запропоновану їй посаду головного спеціаліста відповідач не мав правових підстав в односторонньому порядку переводити її на цю посаду, адже відсутність письмової згоди позивача на таке переведення, унеможливлює укладення відповідного трудового договору, який відповідно до статті 24 Кодексу законів про працю України (КЗпП) укладається у вигляді наказу і за згодою сторін встановлює та закріплює межі умов цього договору.
Апеляційний суд дійшов інших висновків, скасував рішення суду першої інстанції, а у позові відмовив. Суд зазначив, що переведення на іншу роботу позивача проведено з дотриманням вимог трудового законодавства, оскільки посада позивача була виведена (скорочена) зі штатного розпису, та їй було запропоновано роботу за наявними вакансіями, яка відповідає її спеціальності та кваліфікації. Враховуючи, що позивач виходить на роботу та виконує обов’язки головного спеціаліста, апеляційний суд дійшов висновку, що трудові права позивача під час її переведення на посаду головного спеціаліста не були порушені.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду скасував постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишив у силі.
Суд касаційної інстанції нагадав, що відповідно до частини першої статті 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника.
Далее
Позивач просив суд забезпечити докази шляхом витребування у Вищої ради правосуддя та огляду документів, оскільки має намір оскаржити рішення ВРП, копію якого йому не надали, а на словах сказали, що документи ще не оформлено і коли будуть готові, йому повідомлять.
Касаційний адміністративний суд відмовив у задоволенні заяви про забезпечення доказів.
Суд нагадав, що відповідно до частин першої, другої статті 114 Кодексу адміністративного судочинства України суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання чи подання відповідних доказів стане згодом неможливим або утрудненим.
КАС зауважив, що процесуальний механізм забезпечення доказів, зокрема шляхом їх витребування, призначений для того, щоб отримати/зберегти ті докази, щодо яких існують достатні підстави вважати, що з часом їх може бути безповоротно втрачено.
Суд роз’яснив, що забезпечення доказів — це не тільки спосіб здобути докази, які стосуються предмету доказування і мають значення/потрібні для вирішення справи, але насамперед спосіб одночасно запобігти їх ймовірній втраті у майбутньому. Щодо останнього, то ризик такої втрати повинен ґрунтуватися на об’єктивних фактах і тільки в сукупності усіх наведених умов суд може вжити заходів для забезпечення доказів.
ВС зазначив, що заявлені особою вимоги по суті є клопотанням про витребування доказів, оскільки обставини, які на його думку вказують на наявність ризику втрати цих документів, полягають у тому, що він тривалий час не може отримати копії рішення, яке має намір оскаржити, а не того, що таке рішення у майбутньому не вдасться отримати взагалі.
Поряд з цим, суд роз’яснив, що для виконання вимог Кодексу адміністративного судочинства України щодо долучення копії рішення, яке оскаржується, в такому випадку разом із позовом необхідно подати клопотання про витребування доказів, навівши відповідні мотиви того, чому не вдалося отримати спірне рішення самостійно (ухвала від 02.05.2019 у справі №Зд/9901/2/19).
Далее
Большая Палата Верховного Суда установила, что в случае, если лицу назначена пенсия по потере кормильца, он не теряет право на пенсию по возрасту, а лишь пользуется правом самостоятельно избрать более прибыльную выплату без уплаты единого взноса.
В своем решении по делу № 814/779/17 по иску физического лица к управлению ГФС БП опирается на следующее.
Поскольку с 1 мая 2005 года истцу назначена пенсия по возрасту, а с 2007 года — пенсия по потере кормильца, он не лишился права на пенсию по возрасту, а лишь воспользовался правом перехода на новую пенсию, предусмотренную статьей 37 Закона «О пенсионном обеспечении».
В случае, когда физическое лицо — предприниматель имело право на пенсию по возрасту, но выбрало пенсию в связи с потерей кормильца, оно имеет право на освобождение от уплаты единого взноса на общеобязательное государственное социальное страхование, поскольку выбор вида пенсии не лишает его приобретенного права, связанного с определенным возрастом.
В соответствии с Законом «О сборе и учете единого взноса на общеобязательное государственное социальное страхование», лица, избравшие упрощенную систему налогообложения, освобождаются от уплаты за себя единственного взноса, если они являются пенсионерами по возрасту или инвалидами и получают в соответствии с законом пенсию или социальную помощь. Такие лица могут быть плательщиками единого взноса исключительно при условии их добровольного участия в системе общеобязательного государственного социального страхования.
БП указала на то, что достижение пенсионного возраста является общим страховым риском, который, наряду с инвалидностью, указывает на потерю лицом работоспособности и предусматривает право на получение соответствующего социального обеспечения за счет системы общеобязательного государственного социального страхования в порядке и на условиях, определенных действующим законодательством.
В связи с этим застрахованное лицо в системе общеобязательного государственного социального страхования вместо обязанности дальнейшей уплаты взносов приобретает право на получение соответствующих страховых выплат в виде пенсий (при наличии необходимого страхового стажа), что также логично исключает возможность возложения на него обязанности одновременной уплаты единого взноса и является нормативно определенным основанием для освобождения такого лица от его дальнейшей уплаты.
Далее
