Фабула судового акту: КАС/ВС у постанові від 21.11.2018 у справі №813/279/16 (адміністративне провадження №К/9901/40039/18) зазначив, що визначальною ознакою доходу платника податку, як об’єкта та бази оподаткування податком з доходу фізичних осіб, в тому числі у вигляді додаткового блага, є фактичне отримання такого доходу платником податку в грошовій, матеріальній чи нематеріальній формі.
Відтак вважає, що прощена сума боргу не є доходом платника податків, який підлягає оподаткуванню в порядку, визначеному абз. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 ПК України.
Відповідно до підпункту 14.1.47 пункту 14.1 статті 14 ПК України додаткові блага — це кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов’язаний з виконанням обов’язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (крім випадків, прямо передбачених нормами розділу IV цього Кодексу).
Перелік додаткових благ, які включаються до оподатковуваного доходу, встановлений підпунктом 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України є вичерпним.
Тобто, законодавець під додатковим благом розуміє тільки основну суму боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, і не включає в цю суму боргу (кредиту) проценти, прощені (анульовані) кредитором.
Наведене підтверджується і змінами, які в подальшому внесені до законодавства, зокрема, Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо кредитних зобов’язань» від 09.04.2015 №321-VIII, який набрав чинності 07.05.2015, редакція підпункту 165.1.55 пункту 165.1 статті 165 Податкового кодексу України була доповнена абзацом другим, у зв’язку з чим сума процентів, комісії та/або штрафних санкцій (пені), прощених (анульованих) кредитором за його самостійним рішенням, не пов’язаним із процедурою його банкрутства, до закінчення строку позовної давності не підлягали включенню до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку.
Таким чином, боржник, який отримав додаткове благо у вигляді прощення (анулювання) основної суми боргу за кредитом та який був належним чином повідомлений про прощення (анулювання) такого боргу, зобов’язаний відобразити анульовану суму боргу у складі оподатковуваного доходу з обчисленням та перерахуванням до бюджету відповідної суми податку. У разі неповідомлення кредитором боржника про прощення (анулювання) боргу такий кредитор зобов’язаний виконати всі обов’язки податкового агента щодо доходів, визначених цим підпунктом.
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд під час розгляду подібної справи, зокрема постанова від 10.05.2018, справа №802/142/17-а (адміністративне провадження №К/9901/35810/18).
Далее
Суди розглядали справу за позовом органу опіки та піклування районної державної адміністрації про позбавлення особи батьківських прав, у зв’язку з тим, що вона не виконує батьківських обов’язків щодо своїх малолітніх дітей, яких виховує сама, оскільки батько дітей записаний відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Позивач покликався на те, що сім’я відповідача знаходиться у важких матеріально-побутових умовах, після проведення відповідної роботи відповідач не реагує і продовжує ухилятися від виконання своїх батьківських обов’язків.
У зв’язку з цим орган опіки та піклування просив позбавити відповідача батьківських прав щодо 5 неповнолітніх дітей та передати їх органу опіки та піклування для подальшого їх влаштування.
Суди першої та апеляційної інстанцій вирішили відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки відсутні беззаперечні докази свідомого ухилення відповідача від виховання своїх дітей.
Орган опіки та піклування оскаржив рішення судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку. Скаржник зазначав про те, що старші діти у розмові з представниками служби у справах дітей висловлювали небажання проживати з матір’ю, а суди не заслухали їх думки. Крім того, позивач наголошував на тому, що матір’ю не створено належних та достатніх умов для виховання та розвитку дітей, яка отримує фінансову допомогу та має таку можливість; діти з низьким рівнем розумового та фізичного розвитку, брудні, профілактичні медогляди не проходять; двоє відраховані зі школи за систематичні невідвідування закладу; відповідач неодноразово притягувалася до адміністративної відповідальності, у сім’ї характеризується з негативної сторони, не виконує обов’язки щодо виховання дітей, які жебракують, вчиняють крадіжки та ведуть вуличний спосіб життя.
Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду, а справу передав на новий апеляційний розгляд.
Верховний Суд виходив з того, що ухилення батьків від виконання своїх обов’язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов’язками.
Суд касаційної інстанції звернув увагу, що відповідно до частин першої та другої статті 171 Сімейного кодексу України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.
ВС зазначив, що з досягненням віку 10 років у дитини з’являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу — матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.
З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.
Коллегия судей первой судебной палаты Кассационного уголовного суда в составе Верховного Суда пришла к выводу, что понятие «применение меры пресечения» охватывает не только сам выбор меры пресечения, но и случаи ее изменения.
В постановлении от 28 марта 2019 года по делу № 286/1695/18 указано, что суд апелляционной инстанции, отказав в открытии производства на определение об изменении меры пресечения, существенно нарушил требования уголовного процессуального закона, что привело к ограничению доступа к правосудию в связи с нарушением права лица на обжалование судебного решения.
В соответствии с делом, определением следственного судьи Овруцкого районного суда Житомирской области от 14 июня 2018 года, подозреваемому мера пресечения в виде личного обязательства изменена на домашний арест.
При этом, частично удовлетворив ходатайство следователя, суд первой инстанции пришел к заключению об отсутствии правовых оснований для избрания меры пресечения в виде содержания под стражей. Однако, принимая во внимание невыполнение подозреваемым возложенной на него обязанности, суд изменил меру пресечения в виде личного обязательства на домашний арест.
Апелляционный суд отказал в открытии производства по жалобе лица на упомянутое определение следственного судьи на основании того, что такая жалоба подана на судебное решение, не подлежащее обжалованию в апелляционном порядке с учетом положений ст. 309 Уголовного процессуального кодекса Украины, поскольку подозреваемому была изменена, а не применена мера пресечения.
КУС ВС не согласился с позицией апелляционного суда и удовлетворил кассационную жалобу лица с учетом следующего.
Согласно УПК, во время досудебного расследования определение следственного судьи о применении меры пресечения в виде домашнего ареста или отказе в его применении может быть обжаловано в апелляционном порядке, если такое решение принято без соблюдения принципов законности, обоснованности и мотивированности.
Обжалование определений следственного судьи осуществляется в апелляционном порядке.
В рассматриваемом уголовном производстве следственный судья частично удовлетворил ходатайство следователя и в соответствии с положениями ст. 181 УПК Украины изменил подозреваемому меру пресечения, применив к нему вместо личного обязательства пресечение в виде домашнего ареста. При этом в резолютивной части судебного решения правильно разъяснен порядок и сроки обжалования.
Товариство на підставі частин 6 та 11статті 33 Закону України «Про оренду землі» звернулося до господарського суду з позовом до міської ради про визнання договору оренди землі поновленим. Позивач покликався на безпідставність заперечень відповідача у поновленні договору оренди на новий строк.
Відповідно до обставин справи міська рада відмовила у поновленні договору оренди землі та підписанні додаткової угоди, оскільки її положення суперечать вимогам рішення міської ради в частині розміру орендної плати, а також умовам договору оренди землі в частині строку його дії. Крім того, для розгляду питання оформлення земельної ділянки необхідно привести цю земельну ділянку в належний стан, придатний для подальшого використання, та надати документи, які підтверджують право власності на майно, розташоване на земельній ділянці.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у позові у зв’язку з відсутністю підстав для поновлення договору оренди, з огляду на неналежне виконання позивачем зобов’язань за договором оренди, ненадання позивачем належних доказів звернення до відповідача у встановлені строки для поновлення договору оренди, а також неподання проекту додаткової угоди, зміст якої відповідав би положенням діючого законодавства.
Товариство звернулось з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій зазначало, що факт продовження позивачем користування земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і відсутність протягом місяця листа-повідомлення відповідача про заперечення у поновленні договору є підставою для задоволення позову. А суди безпідставно вдалися до оцінки умов проекту додаткової угоди про поновлення договору оренди, надісланого відповідачеві, оскільки предметом позову є визнання договору поновленим, а не затвердження додаткової угоди.
Верховний Суд не знайшов підстав для задоволення касаційної скарги, проте вказав на неврахування судами попередніх інстанцій помилково обраного позивачем способу захисту порушеного права.
Суд касаційної інстанції зазначив, що стаття 33 Закону України «Про оренду землі» містить дві різні правові конструкції, а зміст права, підстави і обставини для захисту переважного права орендаря, яке виникає відповідно до частин 1- 5 зазначеної статті, не є тотожними змісту та підставам захисту його права, яке виникає згідно з частиною 6 цієї норми.
Так, частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» врегульовано пролонгацію договору на той самий строк і на тих самих умовах, що були передбачені договором, за наявності такого фактичного складу: користування орендарем земельною ділянкою після закінчення строку оренди і відсутність протягом одного місяця заперечення орендодавця проти такого користування (що можна кваліфікувати як «мовчазну згоду» орендодавця на пролонгацію договору).
Суд роз’яснив, що суть поновлення договору оренди за змістом частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» полягає у тому, що орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку оренди, а орендодавець не заперечує у поновленні договору, зокрема у зв’язку з належним виконанням договору оренди землі.
Правову позицію щодо розрізнення цих підстав викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 10.04.2018 у справі № 594/376/17-ц, у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності від 10.09.2018 у справі № 920/739/17.
Касаційний господарський суд зазначив, що з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» договір може бути поновлено виключно на тих самих умовах і на той самий строк. Тобто орендар не може вимагати поновлення договору оренди землі на інших умовах. Щодо прав і обов’язків орендодавця слід акцентувати, що він має право заперечити стосовно поновлення згідно із цією частиною статті 33 зазначеного Закону, і таке заперечення має бути заявлено саме протягом одного місяця після закінчення дії договору оренди землі, що безпосередньо випливає зі змісту частини 6 зазначеної статті.
Далее
Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 21 квітня 2015 року у справі № 805/949/14 (№ 21-90а15) та від 26 травня 2015 року у справі № 818/2082/14 (№ 21-228а15), згідно з якими положення ч. 4 ст. 4 Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» не поширюються на осіб, які отримують пенсію у зв’язку з втратою годувальника.
За приписами ч. 4 ст. 4 цього Закону особи, які обрали спрощену систему оподаткування, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони є пенсіонерами за віком або інвалідами та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що якщо фізична особа – підприємець мала право на пенсію за віком, але вибрала пенсію у зв’язку з втратою годувальника, то така фізична особа – підприємець має право на звільнення від сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, оскільки вибір виду пенсії не позбавляє набутого права, що пов’язане з певним віком.
Отже, в ч. 4 ст. 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» встановлено пільги для всіх суб’єктів, які є пенсіонерами за віком, незалежно від того, на підставі якого закону особа набула статусу пенсіонера за віком, чи то на пільгових умовах, чи вона набула певного віку відповідно до ст. 26 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Цією нормою не визначено обмежень щодо виду пенсії, яку повинна отримувати особа, що звільняється від сплати єдиного внеску.
Тож у випадку, якщо особі призначено пенсію в разі втрати годувальника, вона не втрачає право на пенсію за віком, а лише користується правом, передбаченим ст. 37 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення», згідно з якою члени сім’ї померлого, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували яку-небудь пенсію, мають право перейти на нову пенсію, та не повинна сплачувати єдиний внесок.
Із повним текстом постанови ВП ВС від 10 квітня 2019 року у справі № 814/779/17 (провадження № 11-1379апп18) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81573958.
Вищенаведена правова позиція відображена у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2018 року, яка була ухвалена у справі № 818/584/17.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/72532221.
ІІ. Відповідно до ст. 259 КЗпП України державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами — підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ч.2,4 ст. 265 КЗпП України штрафи, накладення яких передбачено частиною другою цієї статті, є фінансовими санкціями і не належать до адміністративно-господарських санкцій, визначених главою 27 Господарського кодексу України.
Штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 29 Порядку № 295 заходи до притягнення об’єкта відвідування та його посадових осіб до відповідальності за використання праці неоформлених працівників, несвоєчасну та не у повному обсязі виплату заробітної плати, недодержання мінімальних гарантій в оплаті праці вживаються одночасно із внесенням припису незалежно від факту усунення виявлених порушень у ході інспекційного відвідування або невиїзного інспектування.
Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що згідно п. 29 Порядку № 295 накладення штрафу на підставі абзацу 4 частини 2 ст.265 КЗпП України (недотримання мінімальних державних гарантій в оплаті праці) накладається незалежно від факту усунення виявлених порушень у ході інспекційного відвідування або невиїзного інспектування.
Зазначені висновки відповідають правовій позиції викладеній в постанові Верховного Суду від 22.03.2018 р. по справі № 697/2073/17, від 12.04.2018 р. № 816/2325/16.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/72965403.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/73355617.
ІІІ. Правова позиція Верховного Суду, щодо правомірного застосування до позивача штрафу за допущення до роботи працівників без укладання трудових договорів.
Дана правова позиція повністю узгоджується з постановою Верховного Суду від 07.02.2018 року у справі №813/1170/17.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/72288032.
IV. Верховний Суд відрізнив цивільні відносини від трудових, і зазначив, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату.
Виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ними ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, працівник не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.
З аналізу наведених норм видно, що трудовий договір — це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов’язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт.
Вищенаведена правова позиція відображена в постанові Верховного Суду від 04.07.2018 року по справі № 820/1432/17.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75148848.
V. Верховний Суд зазначив, що відповідно до п. 29 Постанови № 295, заходи до притягнення об’єкта відвідування та його посадових осіб до відповідальності за використання праці неоформлених працівників, несвоєчасну та не у повному обсязі виплату заробітної плати, недодержання мінімальних гарантій в оплаті праці вживаються одночасно із внесенням припису незалежно від факту усунення виявлених порушень у ході інспекційного відвідування або невиїзного інспектування.
Тобто, виконання вимог припису не може бути правовою підставою для того, щоб не застосовувати до суб’єкта господарювання фінансові санкції, і не звільняє її від обов’язку понести відповідальність за вчинення порушень законодавства про працю, відповідно до ч. 7 ст. 265 КЗпП України.
Отже, вказаними нормами, покладено одночасно обов’язок на суб’єкта господарювання, як щодо сплати штрафу за вчинене порушення, так і щодо його усунення.
Вищенаведена правова позиція відображена в постанові Верховного Суду від 22.03.2018 у справі № К/9901/2769/18 (697/2073/17).
http://reyestr.court.gov.ua/Review/72965403.
VI. Верховний Суд зазначив, що використання найманих працівників, без укладення трудового договору та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування про прийняття працівників на роботу, що свідчить про порушення норм трудового законодавства.
Вищенаведена правова позиція відображена у постанові Верховного Суду України від 24.12.2010 року та постанові Вищого адміністративного суду України від 17.05.2012 року №К-37554/09
VII. Так, Верховний Суд у своїй постанові від 08.05.2018 (справа №127/21595/16-ц) дійшов висновку, зазначивши, що основною ознакою, що відрізняє підрядні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату.
