Постанова ВП ВС від 13.03.2019 по справі № 520/7281/15-ц (14-49цс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/81691843
ТзОВ звернулося до суду з позовом, в якому на підставі статті 37 ЗУ «Про іпотеку» та пункту 5 (іпотечне застереження) договору іпотеки через неналежне виконання умов договору про надання споживчого кредиту просило:
для погашення заборгованості за кредитним договором, яка складає 65 234,99 доларів США, що еквівалентно згідно з курсом Національного банку України на дату розрахунку 1 410 119,54 грн, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру, шляхом визнання на неї права власності за ТзОВ за ціною 929 413,00 грн, визначеною на підставі оцінки квартири суб`єктом оцінювальної діяльності;
вирішуючи питання про звернення стягнення на квартиру, ухвалити рішення про виселення всіх мешканців, які проживають і зареєстровані у квартирі;
зобов`язати Реєстраційну внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Отже, ТзОВ, зокрема, просило суд зобов`язати Реєстраційну службу внести запис про реєстрацію права власності на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив.
Реєстраційна служба залучена до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позовні вимоги звертаються до відповідачів у справі, а не до третіх осіб. А тому суд не може задовольняти позовну вимогу про зобов`язання третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, вчинити певні дії, зокрема і про зобов`язання Реєстраційної служби внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Фабула судового акту: Цікаве судове рішення у якому Касаційним цивільним судом проаналізовано повноваження органів опіки та піклування в частині надання згоди на відчуження майна, у якому проживає неповнолітня особа, але при цьому ані неповнолітня особа ані її батьки не є власниками такого житла.
Слід звернути увагу читача, що сам по собі цей спір було ініційовано батьками дитини з метою уникнення від виконання кредитних зобов’язань за досить цікавою схемою…
У даній справі мати надала своєму сину довіреність на продаж належної ї квартири на підставі якої останній продав вказану нерухомість своїй колишній дружині.
У подальшому продавець (син колишньої власниці житла – своєї матері) уклав договір банківського кредиту при цьому засобом забезпечення за договором іпотеки стала саме квартира, яка була продана ним раніше своїй колишній дружині.
У зв’язку із невиконанням умов кредитного договору банком у судовому порядку було звернуто стягнення на предмет іпотеки – згадану вище квартиру.
Колишнею власницею квартири було подано позов про визнання договору-купівлі продажу квартири, укладеного між сином власниці та його колишнею дружиною нікчемним оскільки на момент продажу у квартирі проживала та була зареєстрована її малолітня онука. Проте органом опіки та піклування попередньої згоди на таку продаж надано не було внаслідок чого було порушено права неповнолітньої дитини, що згідно положень норм статей 71, 215, 224 ЦК України тягне за собою нікчемність договору.
Вказана справа розглядалась судами неодноразово проходячи усі інстанції.
Слід зазначити, що суди в цілому погоджувались із доводами позивача.
На такі судові рішення банком було подано касаційну скаргу, яка Касаційним цивільним судом була задоволена та у задоволенні позову відмовлено.
Мотивуючи своє рішення КЦС послався на таке.
За нормами ст. 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.
З аналізу вказаних норм випливає, що вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Відповідно до матеріалів справи позивач є бабою, а не матір’ю малолітньої, яка проживає як член сім’ї власника у спірній квартирі, а тому для укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири згоди органу опіки і піклування не потребувалося.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім’ї власника відносяться подружжя, їх діти і батьки. Членами сім’ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім’ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником квартири (будинку), ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Таким чином, малолітня дитина мала право лише на проживання у спірній квартирі до укладення оспорюваного договору купівлі-продажу, який до того ж укладено з її матір’ю.
Враховуючи, що права та інтереси малолітньої дитини вчиненням оспорюваного правочину не порушені, то відсутні правові підстави для визнання його недійсним. Дитина має право на проживання за місцем проживання кожного з батьків, а тому її житлові права відчуженням квартири, що належала її бабі, не порушені.
За матеріалами Протокол
Далее
У справі № 914/2907/16 ТОВ звернулося до господарського суду з позовом до страхової компанії (за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача – Банку) про стягнення страхового відшкодування за договором добровільного страхування на транспорті.
Місцевий господарський суд у задоволенні позову відмовив.
Північний апеляційний господарський суд рішення місцевого господарського суду скасував та прийняв нове, яким позовні вимоги задовольнив.
Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила таке.
Відмовляючи у виплаті страхового відшкодування страхова компанія, з-поміж іншого, зазначила, що під час виникнення пожежі транспортним засобом керував водій, який не мав посвідчення відповідної категорії, оформленого та виданого в Україні (що є виключенням зі страхового випадку).
Проте вказані доводи визнані необґрунтованими з огляду на таке.
Згідно з п. 30 Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1993 року № 340, особи, які тимчасово перебувають на території України, мають право на керування транспортними засобами за наявності міжнародного посвідчення водія або посвідчення водія іноземної держави, що відповідає вимогам Міжнародної конвенції про дорожній рух 1968 року, записи в якому виконані або продубльовані літерами латинського алфавіту.
Зазначені особи під час керування транспортними засобами можуть мати українське посвідчення водія, видане в установленому цим Положенням порядку.
Особам, які тимчасово перебувають на території України, обмін їх посвідчень водія на українське посвідчення водія, а також видача їм українських посвідчень водія замість утраченого у зв’язку з крадіжкою, стихійним лихом, іншими непередбачуваними обставинами посвідчення водія іноземної держави не проводиться.
Посвідчення водія, що належить особі, яка переїжджає на постійне місце проживання в Україну, дійсне на території України протягом 60 днів з дати видачі органами та підрозділами ДМС документів на постійне проживання в Україні і після цього підлягає заміні. Заміна таких посвідчень проводиться після проходження особою медичного огляду та складення теоретичного і практичного іспитів.
Оскільки Міжнародною конвенцією про дорожній рух 1968 року встановлено інші правила, ніж Положенням про порядок видачі посвідчень тракториста-машиніста, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 2 квітня 1994 року № 217, то суди керувалися положеннями Конвенції.
Порядком здійснення нагляду за забезпеченням руху на транспорті, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 року № 204, передбачено, що нагляд здійснюється за видами транспорту та покладається на Мінтранс, Державні департаменти авіаційного, автомобільного транспорту, Держфлотінспекцію, Укрзалізницю та їх органи на місцях та проводиться у взаємодії з іншими державними органами (Державтоінспекцією, Держнаглядохоронпраці тощо), що здійснюють нагляд за безпекою руху.
Контролюючі органи відсутність документів на право керування трактором не встановили. Таким чином, водій мав належне посвідчення водія, а тому відповідні посилання страхової компанії є необґрунтованими.
Постанова КГС ВС від 8 травня 2019 року у справі № 914/2907/16 –http://reyestr.court.gov.ua/Review/81619985
Особа звернулась до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики. Позивач зазначала про те, що боржник за договором померла, а члени її родини в усній формі гарантували повернення боргу в обумовлений термін. Але згодом спадкоємці боржника відмовилися повертати кошти, обґрунтовуючи це тим, що не прийняли спадщину. Поряд з цим, на думку позивача, чоловіком спадкодавця вчинено ряд дій, спрямованих на штучне створення умов для ухилення від виконання боргових зобов’язань, поєднаних з порушенням майнових прав малолітньої дитини, щодо прийняття нею спадщини після смерті матері.
Позивач просила суд визнати протиправним та скасувати розпорядження першого заступника голови районної державної адміністрації, яким надано дозвіл здійснити від імені малолітньої доньки підписання необхідних документів для подання до органу нотаріату заяви про відмову від прийняття спадщини після смерті матері та стягнути із відповідача (як законного представника малолітнього спадкоємця) 1 730,00 доларів США за договором позики.
Суд першої інстанції позов задовольнив. Суд зазначив, що відповідно до правил статей 1281 Цивільного кодексу України (ЦК) спадкоємці мають зобов’язання перед позивачем щодо повернення коштів отриманих у позику. Позивачем відповідно до частини другої статті 1281 ЦК України та в межах шестимісячного строку через приватного нотаріуса було направлено письмову вимогу-пропозицію щодо сплати боргу за договором позики. А відповідачі не надали належних доказів на підтвердження того, що вони в межах строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, подали до нотаріальної контори заяви про відмову від прийняття спадщини, оскільки законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини».
Апеляційний суд скасував таке рішення та у задоволенні позову відмовив. Суд виходив з того, що хоч відповідач і проживав зі спадкодавцем на день смерті, однак в межах шестимісячного строку визначеного статтею 1270 ЦК України звернувся до нотаріальної контори із заявою про відмову від спадщини, тому він не є спадкоємцем померлої та не може відповідати по боргах спадкодавця.
Крім того, суд апеляційної інстанції звернув увагу і на те, що позивачу було відомо про смерть спадкодавця одразу, однак вимогу про повернення позики до спадкоємиці у строк, визначений частиною другою статті 1281 ЦК України, він не направляв, а з позовом до неї звернувся з порушенням строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, що позбавляє його права вимоги до неї.
Оскільки позивач втратив право вимоги до малолітньої, то не підлягає задоволенню й вимога про визнання протиправним розпорядження районної державної адміністрації, яким надано дозвіл на відмову від прийняття спадщини малолітньою після смерті матері.
Далее
Якщо учасник юридичної особи обґрунтовує позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, то цей спір є спором про право управління юридичною особою і належить до юрисдикції господарських судів незалежно від того, чи є іншим відповідачем у справі як сторона спірного договору фізична особа.
Позивач звернувся до господарського суду з позовом, у якому просив визнати недійсним з моменту укладення між Кодимським районним споживчим товариством та фізичною особою договір купівлі-продажу нежитлового приміщення «Універмаг», що перебувало у колективній власності пайовиків. На думку позивача, Кодимське РайСТ здійснило продаж спірного нежитлового приміщення без згоди загальних зборів, чим порушило права пайовиків цього товариства, до яких відноситься і сам позивач.
Володіння, користування та розпорядження власністю споживчої кооперації здійснюють її органи відповідно до компетенції, визначеної статутами споживчих товариств та їх спілок (п. 1 ст. 9 Закону України від 10 квітня 1992 року № 2265-XII «Про споживчу кооперацію»). Правомочності власника майна споживчої кооперації належать не членам споживчих товариств, а самим споживчим товариствам. Натомість членам споживчих товариств належать корпоративні права, визначені ст. 167 Господарського кодексу України, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Таким чином, як корпоративні відносини розуміють відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Кодимське РайСТ є господарською організацією, частка у майні якої належить позивачу, наділеному правом участі в управлінні цим товариством, отримання певної частки прибутку та активів у разі його ліквідації та іншими правами згідно із законом та статутом названого товариства. Відтак спір члена споживчого товариства з товариством стосовно управління та розпорядження майном підпадає під ознаки корпоративного спору і має розглядатися за правилами господарської юрисдикції незалежно від обґрунтованості позовних вимог.
При розгляді такого спору по суті суд має перш за все встановити, чи порушені корпоративні права позивача, зокрема, іншою стороною спірного договору. Вирішення питання про наявність чи відсутність такого порушення та, відповідно, підстав для задоволення позову з’ясовується судами під час розгляду справи по суті позовних вимог.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 9 квітня 2019 року у справі № 916/1295/18 (провадження № 12-4гс19) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/81394399.
Пресс-служба Верховного Суда опубликовала шестнадцатый обзор практики Европейского суда по правам человека, охватывающий решения, принятые с 6 мая 2019 по 10 мая 2019 года.
В обзор, в частности, вошли 9 решений: «Митянин и Леонов против России», «Михр Фаундейшн против Турции», «Кайнар и другие против Турции», «Махаррамов против Азербайджана», «Дуранспайке и другие против Боснии и Герцеговины», «Кинаш и Дзюбенко против Украины», «Вучетич и другие против Боснии и Герцеговины», «Мазга и другие против Румынии», «Фамуляк против Украины».
По делу «Митянин и Леонов против России» ЕСПЧ констатировал нарушение права на свободу и личную неприкосновенность, права на пересмотр законности содержания под стражей, права на возмещение в случае незаконного задержания или ареста, права на справедливый суд и нарушение относительно чрезмерной длительности судебного разбирательства.
В соответствии с делом, по подозрению в вооруженном ограблении в составе группы в июле 2003 года был арестован А. Митянин, а в декабре того же года — М. Леонов. Постановлением суда им была назначена мера пресечения в виде содержания под стражей в 2006 году. Каждые два-три месяца арест продлевался по ходатайству следователя. Однако были случаи, когда А. Митянин находился под стражей без соответствующего постановления 21 день, а М. Леонов — 31 день. Обвиняемые обращались с жалобами по этому вопросу в суды Коми, однако их жалобы отклонялись.
Также нарушением прав заявителей суд признал длительность пребывания обвиняемых под стражей до вынесения приговора. У А. Митянина этот срок составил 2,5 года, у М. Леонова — 2 года.
Еще одним нарушением, указанным ЕСПЧ, является то, что сотрудники пенитенциарной системы не обеспечивали участие обвиняемых в судебных заседаниях.
Отдельный интерес вызывает дело «Махаррамов против Азербайджана», в соответствии с которым в 2004 году местные органы государственной власти официально предупредили заявителя о необходимости демонтажа его магазина в связи с расширением улицы, на которой он был расположен. Заявитель отказался демонтировать свой магазин и обжаловал действия органов власти в суде. В соответствии с информацией заявителя, его магазин был разрушен. В ходе производства относительно обжалования действий органов местной власти заявитель также добавил требование о возмещении вреда, нанесенного демонтажем магазина. Однако судебные производства завершились не в пользу заявителя, и его жалобы суды первой и апелляционной инстанций отклонили.
ЕСПЧ своим решением от 30 марта 2017 года констатировал нарушение права заявителя на мирное владение своим имуществом, однако вопрос о справедливой сатисфакции не был готов к решению и отложен.
Решением Суда от 9 мая 2019 года ЕСПЧ установил, что государство-ответчик обязано оплатить заявителю сатисфакцию в размере 50 000 евро за нанесенный имущественный вред, 3 000 евро возмещения морального вреда и 1 900 евро возмещения судебных расходов.
Далее
