Позивач просив адміністративний суд скасувати постанову відділу державної виконавчої служби (ДВС) про відкриття виконавчого провадження.
Позивач покликався на те, що виконавче провадження було відкрито передчасно, виконавчий документ — постанова Департаменту архітектурно-будівельної інспекції (ДАБІ) про накладення штрафу оскаржується позивачем до суду, а відтак у силу приписів статті 291 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП) вона законної сили не набрала, а державний виконавець повинен був повернути її стягувачу без виконання.
Окружний адміністративний суд відмовив у задоволенні позову. Суд першої інстанції виходив з того, що на момент винесення відділом ДВС спірної постанови про відкриття виконавчого провадження постанова ДАБІ не набрала законної сили, проте, оскільки позов позивача згодом було залишено без розгляду, суд дійшов висновку про відсутність підстав визнавати протиправною оскаржувану постанову.
Апеляційний адміністративний суд скасував таке рішення та ухвалив нову постанову, якою позов задовольнив, визнав протиправною та скасував постанову відділу ДВС про відкриття виконавчого провадження.
Касаційний адміністративний суд Верховного Суду зазначив, що стаття 291 КУпАП у редакції, яка діяла на час винесення постанови, визначає, що постанова адміністративного органу (посадової особи) у справі про адміністративне правопорушення набирає законної сили після закінчення строку оскарження цієї постанови, за винятком постанов про застосування стягнення, передбаченого статтею 26 цього Кодексу, постанов по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксованого в автоматичному режимі, а також у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення.
Отже з урахування приписів статей 289, 291 КУпАП постанова була предметом оскарження та законної сили не набрала.
Тому ВС визнав вірним висновок апеляційного суду про неможливість звернення постанови до примусового виконання станом на момент відкриття виконавчого провадження та, відповідно, про наявність підстав для скасування постанови про відкриття виконавчого провадження.
Суд касаційної інстанції, з урахуванням мотивування судом першої інстанції висновків щодо законності спірної постанови про відкриття виконавчого провадження з огляду на факт залишення без розгляду позовної заяви до ДАБІ, нагадав, що адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття (вчення) оспорюваних рішення, дії чи допущення бездіяльності.
Поряд з цим, суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що на час звернення ДАБІ із заявою про примусове виконання постанови інформації про її оскарження в судовому порядку державному виконавцю не надано
А органи ДВС і приватні виконавці в силу Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII не наділені повноваженнями перевірки факту оскарження відповідної постанови (виконавчого документу) в судовому порядку.
Далее
Відповідно до положень статті 62 Закону України «Про господарські товариства» (дія норми Закону у редакції на момент виникнення спірних правовідносин), дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції зборів учасників. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами. Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.
Згідно з частиною першою статті 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Отже, виконуючий обов’язки директора наділений повноваженнями самого директора.
Зазначення в оскаржуваній постанові по справі про адміністративне правопорушення інформації про те, що ОСОБА_2 є директором товариства, а не виконуючим обов’язки директора, не змінює його статусу як керівника товариства.
Оскільки саме позивач не допустив інспектора до перевірки, відносно нього і складено оскаржувану постанову.
Постанова КАС/ВС від 10.04.2019 року справа №750/12104/16-а.
Велика Палата Верховного Суду стягнула з Державного бюджету України більше 4 млн грн на користь ТОВ у якості відшкодування збитків та упущеної вигоди, понесених у зв’язку з бездіяльністю поліції, яка не повернула у повному обсязі та своєчасно вилучений товар після скасування арешту.
У відповідній постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 викладено наступний висновок щодо застосування норм права.
Питання наявності між сторонами деліктних зобов’язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.
Велика Палата погодилася з висновком апеляційного суду в частині невиконання державою визначеного законом обов’язку повернути майно: держава у спірних правовідносинах не надала жодних гарантій повернення майна, не встановила строку його повернення, у зв’язку з чим наявні підстави для стягнення з Державного бюджету України заподіяних позивачу збитків.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов:
1) неправомірні дії цього органу,
2) наявність шкоди,
3) причинний зв’язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.
Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статей 1173 та 1174 Цивільного кодексу України.
Особою, відповідальною перед потерпілим за шкоду, завдану органами державної влади, їх посадовими та службовими особами, відповідно до положень ЦК України, та відповідачем у справі є держава, яка здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їх компетенції, встановленої законом.
У цій справі прокурор не врахував того, що спірні деліктні правовідносини виникли у зв’язку з втратою тимчасово вилученого майна, тобто, через дії, які не опосередковуються регулюванням КПК України, та помилково стверджував про необхідність попереднього судового рішення, яким має бути встановлено протиправність відповідних дій, рішень чи бездіяльності державного органу при здійснені кримінального провадження як підставу для відшкодування шкоди.
Разом з тим, Велика Палата вказала на відсутність підстав відшкодування з Держбюджету затребуваних 10 млн збитків, стягнутих судом за невиконання договору поставки, оскільки майнові втрати від підприємницької діяльності, обумовлені договірними зобов’язаннями сторін, не можуть покладатися на державу за самим лише фактом їх понесення в будь-якому разі (а мають бути доведені позивачем).
Позивач оскаржив до суду наказ про скорочення чисельності і штату працівників, оскільки його не ознайомлювали з таким наказом; відсутнє техніко-економічне обґрунтування необхідності скорочення чисельності і штату працівників, роботодавцем обґрунтування причин проведення змін на підприємстві до первинної профспілкової організації підприємства та її комітету не надавалась та між роботодавцем і членами профкому ця інформація та заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом’якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень не обговорювались.
Крім того, позивач вказував на те, що на підприємстві в одну дату та за одним номером було видано два накази, тобто накази були сфальсифіковані.
Суди дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Суди першої та апеляційної інстанцій вказали на те, що не є належним способом захисту оскарження працівником рішення про визначення структури підприємства чи установи, про зміну в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, оскільки прийняття такого рішення є виключною компетенцією власника такого підприємства чи установи або уповноваженого ними органу та є складовою права на управління діяльністю підприємством чи установою.
Верховний Суд погодився з такою позицією.
Суд касаційної інстанції зазначив, що Кодекс законів про працю України (КЗпП) визначає механізм захисту трудових прав працівників, що включає в себе, зокрема, право на працю, та визначає способи захисту прав працівників.
Так, КЗпП України визначає можливість працівника оскаржити наказ про його звільнення.
А правомірність звільнення позивача з посади вже є предметом розгляду іншої справи, в межах вирішення якої судом повинно бути з’ясовано питання дотримання визначеної законом процедури звільнення працівника та обрано засіб правового захисту у разі установлення порушеного права чи інтересу позивача.
Частиною третьою статті 64 Господарського кодексу України передбачено, що підприємство самостійно визначає організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.
Частиною другою статті 65 Господарського кодексу України визначено, що власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства.
При цьому саме втручання в господарську та іншу діяльність підприємства не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України.
Далее
Індексація має бути врахована у складі грошового забезпечення військовослужбовців для розрахунку пенсії за вислугу років, що забезпечує дотримання пенсійних прав осіб, звільнених з військової служби, як складової конституційного права на соціальний захист.
Водночас при обчисленні пенсії не враховується такий складовий елемент грошового забезпечення, як одноразові додаткові види грошового забезпечення, зокрема щорічні, щоквартальні, разові додаткові види грошового забезпечення, крім щомісячних, або тих, що виплачуються раз на місяць.
Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі суддів cудової палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, розглянувши в касаційному порядку справу за позовом особи до територіального органу Пенсійного фонду України.
Особа, якій призначено та виплачується пенсія по інвалідності на підставі Закону України від 9 квітня 1992 року № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб звільнених з військової служби та деяких інших осіб» просила зобов’язати відповідача перерахувати та виплачувати позивачу пенсію в розмірі, обчисленому з 80% грошового забезпечення з урахуванням грошової допомоги на оздоровлення, індексації, одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірах, зазначених у довідці військової частини, а також здійснити виплату суми перерахунку.
Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, позов був задоволений. Приймаючи таке рішення, суди виходили з того, що грошова допомога на оздоровлення, індексація та одноразова грошова допомога при звільненні є одноразовими додатковими видами грошового забезпечення, які відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» належать до складу грошового забезпечення військовослужбовців, а тому мають бути враховані при обчисленні пенсії.
Переглянувши за касаційною скаргою зазначені судові рішення, Верховний Суд касаційну скаргу задовольнив частково, постанови судів попередніх інстанцій скасував у частині задоволення позову щодо врахування грошової допомоги на оздоровлення та одноразової грошової допомоги при звільненні і відмовив у задоволенні позову в цій частині, а в іншій частині судові рішення залишив без змін.
Розглянувши цю справу, Верховний Суд дійшов таких правових висновків.
Індексація грошового забезпечення має систематичний (щомісячний) характер, а її правова природа полягає у підтриманні купівельної спроможності рівня заробітної плати (грошового забезпечення) внаслідок її знецінення через подорожчання споживчих товарів і послуг, а тому вона має бути врахована у складі грошового забезпечення військовослужбовців для розрахунку пенсії за вислугу років, що забезпечує дотримання пенсійних прав осіб, звільнених з військової служби, як складової конституційного права на соціальний захист (Закон України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення»).
Водночас Верховний Суд підтримав правову позицію Великої Палати Верховного Суду (провадження № 11-806апп18), відповідно до якої при обчисленні пенсії не враховується такий складовий елемент грошового забезпечення, як одноразові додаткові види грошового забезпечення, зокрема щорічні, щоквартальні, разові додаткові види грошового забезпечення, крім щомісячних, або тих, що виплачуються раз на місяць. При цьому факт сплати єдиного внеску не є безумовною підставою для включення виплати, з якої цей внесок утримано, до грошового забезпечення, з розміру якого обчислюється пенсія, та має значення лише для включення до цього грошового забезпечення його видів з переліку, визначеного ст. 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб звільнених з військової служби та деяких інших осіб», який є вичерпним.
З наведених мотивів Суд указав на відсутність підстав для включення до грошового забезпечення позивача, з якого обчислюється пенсія, отриманих ним грошової допомоги для оздоровлення та грошової допомоги при звільненні.
Постанова Верховного Суду від 3 квітня 2019 року у справі №638/9697/17 (адміністративне провадження № К/9901/30616/18) – http://reyestr.court.gov.ua/Review/80930914.
* * *
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду звернувся з листом до Пенсійного фонду України, у якому просив з метою запобігання порушень конституційних прав людини довести до територіальних органів ПФУ правові висновки Верховного Суду щодо застосування положень вищевказаного законодавства та забезпечити їх врахування в роботі. Про результати розгляду цього листа просив повідомити до 13 травня 2019 року.
Верховний Суд нагадав, що відповідно до ч. 5 ст. 13 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Постанова 05 квітня 2019 року справа № 570/3742/17 провадження № 61-47457св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80980375
Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов’язків.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову про позбавлення відповідача батьківських прав, а також попередження ОСОБА_5 про необхідність змінити ставлення до виконання обов’язків з виховання доньки та покладення на органи опіки та піклування контролю за виконанням ним батьківських прав.
При цьому, апеляційний суд врахував характеристику відповідача, бажання відновити спілкування з дочкою, розуміння своєї вини в усуненні на певний проміжок часу у вихованні та розвитку дитини, бажання та намагання змінити свою поведінку та дійшов висновку про необхідність, виключно в інтересах дитини, надати можливість батькові та дочці налагодити їх родинні стосунки.
