Особа просила суд встановити факт її проживання однією сім’єю зі спадкодавцем в період з 1995 року та визнати її спадкоємцем четвертої черги після померлої, як такої, що постійно проживала із нею на час відкриття спадщини та прийняла спадщину.
Позивач покликалась на те, що спільно проживала з померлою однією сім’єю, мали спільний бюджет і побут, вели спільне господарство, допомагали один одному та спільно несли витрати. Позивач, її син та померла проживали разом, спільно користувались всіма житловими приміщеннями, кухнею, мали спільний бюджет, разом купували харчі.
Позивач зазначала, що померла мала намір укласти з нею договір довічного утримання, однак раптово захворіла (інфаркт мозку) і померла. А позивач несла витрати з лікування, купувала ліки, доглядала, а після смерті взяла на себе організацію поховання, оплатила всі ритуальні послуги.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у позові, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що померла проживала з нею однією сім’єю, була пов’язана спільним бюджетом, побутом, що вони мали взаємні права та обов’язки, спільно несли витрати по утриманню житла, покупок речей домашнього вжитку, тощо.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду не знайшов підстав для задоволення касаційної скарги позивача та погодився з висновками судів попередніх інстанцій.
Відповідно до статті 1264 Цивільного кодексу України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше як п’ять років до часу відкриття спадщини.
ВС нагадав, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 Сімейного кодексу України про те, що сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.
Зазначений п’ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім’єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім’єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов’язані спільним побутом, мали взаємні права та обов’язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки.
Суд касаційної інстанції зазначив, що для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім’єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п’ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім’єю.
Далее
До суду звернулись товариство та фізична особа, які просили визнати договір оренди землі недійсним. Позивачі зазначали, що договір оренди землі був зареєстрований у період дії іншого договору між тими самими сторонами.
Суд першої інстанції позов задовольнив. Суд вказав на те, що оспорюваний правочин підлягає визнанню недійсним, оскільки він був укладений і зареєстрований до закінчення строку дії попереднього договору оренди землі, укладеного між тими самими сторонами і з приводу оренди цієї самої земельної ділянки, що є порушенням вимог статей 31, 33 Закону України «Про оренду землі», частини п’ятої статті 116 Земельного кодеку України. А законодавством не передбачено автоматичне розірвання попереднього договору внаслідок укладення нового, якщо на це немає волі сторін правочину.
Верховний Суд вирішив скасувати постанову апеляційного суду, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції роз’яснив, що зі змісту статті 604 ЦК України вбачається, що ознаками новації є: спосіб припинення зобов’язання;вона можлива лише між тими самими сторонами (сторонами попереднього зобов’язання); є двостороннім правочином (договором); нове зобов’язання пов’язане з попереднім і спрямоване саме на заміну первісного зобов’язання новим, а не на зміну цього зобов’язання.
Верховний Суд зазначив, що деякі з вищезазначених ознак новації одночасно є умовами її вчинення.
Так, до умов новації віднесено наступні: нове зобов’язання повинне пов’язувати тих самих осіб, що і первісне; сторони мають досягти згоди щодо заміни одного зобов’язання іншим, а «домовленість про новацію», про яку йдеться у частині другій статті 604 ЦК України, — це договір про заміну зобов’язання; вчиняється новація у формі двостороннього правочину (новаційного договору), який має відповідати вимогам до форми та змісту, необхідних для нового зобов’язання; наявність наміру сторін вчинити новацію, про який сторони повинні обов’язково вказати у договорі, а за відсутності такого застереження первинне зобов’язання не припиняється, а буде діяти поряд з новим; дійсність первинного зобов’язання (недійсність первинного зобов’язання веде до недійсності і нового зобов’язання, що витікає з новації, якщо ж недійсним є новаційний договір, сторони залишаються пов’язаними первинним зобов’язанням, і новація не відбувається); зміна змісту зобов’язання, або має виконуватися те саме, але на іншій правовій підставі; допустимість заміни первісного зобов’язання новим.
ВС звернув увагу на те, що новація — це угода про заміну первинного зобов’язання новим зобов’язанням між тими самими сторонами. Вона не припиняє правового зв’язку сторін, оскільки замість зобов’язання, дія якого припиняється, виникає узгоджене ними нове зобов’язання. Юридичною підставою для зобов’язання, яке виникає при новації, є домовленість сторін про припинення первинного зобов’язання.
Фабула справи: у серпні 2015 року батьки звернулися до суду з цивільним позовом до Міністерства охорони здоров’я України, Вінницької центральної районної клінічної лікарні (далі — Вінницької ЦРКЛ), Вінницької ОКДІЛ про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров’я їх неповнолітніх дітей. Позовна заява мотивована тим, що 11 квітня 2006 року учням середньої школи с. Мізяківські Хутори Вінницького району Вінницької області, серед яких були і їх діти, проведено туберкулінодіагностику із застосуванням алергену туберкульозного очищеного рідкого, серії 14-51 в стандартному розведенні (далі — проба Манту). Про проведення проби Манту батьків не попереджали, їх згоду на це не отримували, про можливі наслідки, ризики, тощо не повідомляли. Після проведення проби, до медичних сестер зі скаргами на головний біль, нудоту, біль в животі, загальну слабкість почали звертатись діти, які в подальшому були направлені у дільничну лікарню с. Мізяківські Хутори. Усім госпіталізованим дітям був встановлений основний діагноз: атипова реакція на введення туберкуліну та ряд супутніх діагнозів. Оскільки до проведення туберкулінодіагностики допущено медсестер без наявності у них довідки-допуску на проведення такої діагностики, виданої протитуберкульозним диспансером, проба Манту здійснена з застосування медичного препарату без наявності щодо нього всіх реєстраційних документів та без належної перевірки його відповідність показникам якості, а також того, що не було надано належного рівня медичної допомоги, позивачі вважають, що саме застосування проби Манту мало наслідком ушкодження здоров’я їх дітей.
Судові рішення у справі: Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 18 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 19 серпня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. Постановою Верховного Суду від 4 квітня 2018 року касаційну скаргу одного з батьків-позивачів було задоволено частково: ухвалу апеляційного суду від 19 серпня 2016 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки апеляційний суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Постановою апеляційного суду Вінницької області від 1 серпня 2018 року рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 18 липня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову до Вінницької ЦРКЛ про відшкодування моральної шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з Вінницької ЦРКЛ на користь позивачів по 3 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін. Постанова апеляційного суду у частині задоволення позову про відшкодування моральної шкоди мотивована тим, що при проведені профілактичного щеплення дітей було порушено норми статті 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» та статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення України», оскільки щеплення проведено без згоди законних представників неповнолітніх осіб. Зазначені порушення спричинено саме діями працівників Вінницької ЦРКЛ.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову про відшкодування майнової шкоди з огляду на відсутність доказів розміру фактичних витрат та їх необхідності. Проведення додаткового обстеження у закладах здоров’я, проживання, харчування відбувалось, як зазначив суд, з власної ініціативи батьків, та не знаходиться у причинному зв’язку з проведенням щеплення.
Позиція ВС/КЦС: За змістом законодавства, щеплення повинно бути проведено:
Встановлюючи фактичні обставини у справах, пов’язаних із застосуванням лікарських засобів та відшкодуванням шкоди, спричиненої застосуванням лікарського засобу (засобів), зокрема спричиненої щепленням, підлягають з’ясуванню такі обставини:
ВС/КЦС зауважив, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди підлягали задоволенню не лише з огляду на відсутність погодження батьків неповнолітніх дітей на щеплення, але й з огляду на проведення вакцинації лікарським засобом, що не був зареєстрований в установленому порядку. Застосування лікарських засобів, які не зареєстровані в Україні у встановленому законодавством порядку, ставить під загрозу здоров’я осіб. щодо яких такий лікарський засіб застосовується, надає обґрунтовані підстави вважати, що пошкодження здоров’я спричинено застосуванням лікарського засобу або виробу медичного призначення, якість якого належним чином не перевірена, оскільки такий лікарський засіб не проходив перевірку якості та безпеки відповідно до законодавства та/або не внесений до Державного реєстру лікарських засобів. Контроль якості туберкуліну серії 14/51, яким проводилось щеплення, проведено лише 22 квітня 2006 року, тобто після щеплення. Використанням лікарського засобу, який на момент щеплення не було у встановленому законодавством порядку перевірено на якість і безпеку, була створена серйозна загроза ушкодженню здоров’я неповнолітніх дітей. При цьому судами не було встановлено дії або бездіяльність якої особи або органу призвело до проведення щеплення таким лікарським засобом. Відтак, судове рішення щодо визначення розміру відшкодування моральної шкоди не виглядає таким, що є справедливім та сприяє ефективному захисту права неповнолітньої особи на здоров’я та безпеку життя.
Щодо відшкодування майнової шкоди ВС/КЦС зауважив, що особа, яка спричинила ушкодження здоров’я малолітньої або неповнолітньої особи, зобов’язана відшкодувати зокрема витрати на її лікування, постійний догляд, посилене харчування та інші витрати. До таких витрат, зокрема, можуть бути віднесені витрати на обстеження для з’ясування наслідків пошкодження здоров’я та транспортні витрати.
При чому, позивач повинен довести:
Відсутність вині у спричинені шкоди та відсутність причинного зв’язку між діями або бездіяльністю повинна довести особа, яка підозрюється у заподіянні шкоди.
На обґрунтування позовних вимог позивачі посилались як на докази на чисельні проїзді квітки до медичних закладів, консультативні висновки медичних закладів, які знаходяться не за місцем проживання позивачів, та данні обстеження у лабораторіях, які знаходяться не за місцем проживання позивачів. Висновки судів щодо необґрунтованості та необхідності таких досліджень і обстежень, про відсутність їх зв’язку зі щепленням та їх здійснення за власною ініціативою батьків, не спростовує їх необхідність за умови підтвердження медичними документами суті обстеження та його зв’язку зі щепленням.
Суди, з’ясувавши необхідність проведення медичної експертизи для встановлення факту пошкодження здоров’я неповнолітньої особи та причинного зв’язку між пошкодження і необхідністю витрат матеріального характеру, таке своє право не використали, чим допустили неповне з’ясування фактичних обставин справи, що мають значення для справедливого та законного її вирішення.
Отже, судами не повно встановлено фактичні обставини справи у цій частині позову, не з’ясовано суті таких обстежень та їх зв’язку зі щепленням на підставі медичних висновків і документів, які знаходяться в матеріалах справи, за умови можливості їх встановлення; не визначено які витрати пов’язані з обстеженнями фактичного стану здоров’я дитини, а які до таких не належать, а у випадку неможливості встановлення цих обставин за наявними у справі доказами не вжито заходів для призначення судово-медичної експертизи за власної ініціативою, погодившись з відмовою позивачів від клопотання про її призначення.
З урахуванням наведеного, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Далее
Велика палата Конституційного Суду України при розгляді конституційної скарги Андрія Дерменжи щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 року №898‒IV вжила заходів щодо забезпечення цієї конституційної скарги шляхом видання забезпечувального наказу. Про це повідомляє прес-служба КСУ.
Конституційний Суд України наголошує, що суб’єкт права на конституційну скаргу звернувся до Суду з клопотанням видати забезпечувальний наказ з метою запобігання незворотнім наслідкам, що можуть настати у зв’язку з виконанням остаточного судового рішення у його справі. Автор клопотання стверджує, що у разі виконання остаточного судового рішення, яким звернено стягнення на його квартиру, він та його родина фактично опиняться «на вулиці без житла та без коштів».
Відповідно до статті 78 Закону України «Про Конституційний Суд України» при розгляді конституційної скарги Велика палата Конституційного Суду України, у виняткових випадках, з власної ініціативи може вжити заходів щодо забезпечення конституційної скарги, видавши забезпечувальний наказ, який є виконавчим документом (частина перша); підставою для забезпечення конституційної скарги є необхідність запобігти незворотнім наслідкам, що можуть настати у зв’язку з виконанням остаточного судового рішення (частина друга).
Конституційний Суд України наказує вжити заходів щодо забезпечення конституційної скарги Дерменжи А.В.
«З метою запобігання незворотнім наслідкам, що можуть настати у зв’язку з виконанням остаточного судового рішення у справі Дерменжи А.В., та з огляду на винятковість випадку, що розглядається, Конституційний Суд України вважає за необхідне вжити заходів щодо забезпечення конституційної скарги Дерменжи А.В. шляхом видання забезпечувального наказу», — підкреслюється у виконавчому документі.
Забезпечувальний наказ встановлює заборону здійснювати звернення стягнення на предмет іпотеки — квартиру, що належить Дерменжи А.В. Виконання забезпечувального наказу Конституційний Суд України покладає на Міністерство юстиції України в особі міністра юстиції України.
Забезпечувальний наказ втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення або постановлення ним ухвали про закриття конституційного провадження у цій справі.
Забезпечувальний наказ направлено до Міністерства юстиції України та суб’єкту права на конституційну скаргу.
Офіційні спостерігачі мають право на оскарження будь-яких виборчих правопорушень, оскільки це право за своїм змістом виходить за межі їхніх інших суб’єктивних прав, які реалізуються у виборчому процесі.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши апеляційну скаргу у справі за позовом офіційного спостерігача за виборами президента України до двох кандидатів на цей пост, у якому він просив визнати протиправними дії цих кандидатів щодо проведення протизаконної агітації та зобов’язати утриматися від такої агітації до моменту їх включення у виборчі бюлетені другого туру з виборів президента України 2019 року.
Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позовних вимог було відмовлено. Проте представник одного з кандидатів на пост президента України в апеляційній скарзі просив скасувати це рішення, а позовну заяву офіційного спостерігача залишити без розгляду, оскільки вважає, що ані Кодекс адміністративного судочинства України, ані Закон України №474-XIV від 5 березня 1999 року «Про вибори Президента України» не наділяють офіційних спостерігачів правом оскаржувати дії кандидатів на пост президента України, в тому числі щодо проведення агітації.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відмовив у задоволенні апеляційної скарги з таких підстав.
Суд зазначив, що в Україні функцію публічного контролю за правомірністю перебігу виборчого процесу виконують офіційні спостерігачі, які мають статус суб’єктів виборчого процесу, що забезпечує їм можливості для якомога ширшої реалізації функцій публічного контролю (п. 5 ст. 12 Закону №474-XIV). Так, офіційні спостерігачі мають право, зокрема, звертатися із заявами чи скаргами до відповідної виборчої комісії чи до суду щодо усунення порушень цього Закону в разі їх виявлення.
Колегія суддів погодилася з доводами апелянта, що право на оскарження будь-яких виборчих правопорушень дійсно належить не усім суб’єктам виборчого процесу, і КАС України прямо не передбачено право офіційних спостерігачів оскаржувати дії чи бездіяльність кандидатів на пост президента України. Разом з тим, розглядаючи правосуб’єктність офіційних спостерігачів, закріплену в ст. 69 Закону України «Про вибори Президента України», у співвідношенні з положеннями КАС України, колегія суддів врахувала правову позицію пленуму Вищого адміністративного суду України, викладену в постанові №15 від 1 листопада 2013 року, відповідно до якої при визначенні пріоритетності норм, які містяться в КАС України та інших законах, у тому числі й законах про вибори, слід брати до уваги те, що норма, якою визначено суб’єктивне право учасників виборчого процесу (виборців, спостерігачів тощо), є пріоритетною.
Постанова Верховного Суду від 12 квітня 2019 року у справі №640/5921/19(адміністративне провадження №А/9901/84/19).
Далее
Верховний Суд, розглянувши касаційну скаргу у справі №212/3829/15-ц, дійшов висновку, що касаційна скарга пастора Церковного Управління (Єпископату) Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду — без змін.
Суд визнав, що правовий статус священнослужителя, зокрема пастора в релігійному об’єднанні визначається трудовим законодавством України, а тому на нього поширюються норми трудового законодавства. Згідно з п. 4.8 статуту Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України, єпископ має повноваження призначати та звільняти з посади пасторів за рішенням Церковного керівництва і за погодженням церковної громади або регіонального церковного округа згідно з внутріцерковним канонічним правом, якщо це передбачено ним.
Крім того, суд встановив, що пастор, звертаючись із позовом про поновлення на роботі, не оскаржив рішення Церковного керівництва від 16 квітня 2016 року №6, на підставі якого був виданий наказ єпископа про звільнення позивача з посади пастора. Тобто позивача звільнено не за рішенням єпископа, а на підставі рішення керівництва церкви (синодального комітету), яке є чинним та ніким не оскаржене. Оскарження вказаного рішення не становить втручання суду у діяльність релігійної організації.
У травні 2015 року пастор звернувся до суду із позовом до Церковного управління (Єпископату) Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України про визнання незаконним звільнення, поновлення на роботі, виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди. Рішенням Жовтневого районного суду Кривого Рогу від 5 серпня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_5 задоволено частково.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення застосоване 17 квітня 2015 року, тобто після спливу місячного строку з дня вчинення та виявлення керівництвом Церковного управління (Єпископату) Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України проступку 10 березня 2015 року, а тому винесення єпископом наказу про звільнення з посади пастора є незаконним.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Скасовуючи рішення місцевого суду, апеляційний суд виходив із того, що позивач не може бути поновлений на посаді пастора, оскільки на день ухвалення рішення суду є чинним та нескасованим рішення Церковного керівництва №6 від 16 квітня 2016 року, на підставі якого був виданий наказ єпископа про звільнення.
Далее
