?Постанова КГС ВС від 27.03.2019 № 925/315/18:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/80859645
⚡Ключові висновки КГС:
✔️Відповідно до ч. 2 ст. 19 ЗУ «Про оренду землі» після завершення будівництва та прийняття об’єкта в експлуатацію добросовісний орендар земельної ділянки, наданої для потреб будівництва та обслуговування відповідного об’єкта, має право на першочергове укладення договору оренди землі на строк до 50 років або припинення дії договору оренди землі.
✔️Таким чином, після завершення будівництва та прийняття об’єкта в експлуатацію в орендаря, на підставі ч. 2 ст. 19 Закону України «Про оренду землі», виникає право на дострокове припинення дії договору оренди.
✔️Проте завершення будівництва має розглядатися в контексті припинення орендарем користування наданою йому для будівництва земельною ділянкою.
✔️Сам факт завершення будівництва не свідчить про факт припинення користування орендарем наданою йому для будівництва земельною ділянкою, що є підставою для розірвання договору оренди землі на підставі закону та ці події, як правило, не співпадають в часі.
✔️Факт припинення користування земельною ділянкою може бути підтверджений, зокрема, доказами передачі права власності на новозбудований об’єкт нерухомості іншій особі, передачі новозбудованого багатоквартирного будинку на баланс ОСББ чи іншої експлуатуючої організації, оформлення права власності, оренди чи постійного користування на земельну ділянку в порядку, встановленому статтями 41, 42 Земельного Кодексу України.
?«1. Короткий зміст та підстави позовних вимог
1.1. Повне товариство «Універсал» (далi – ПТ «Універсал») звернулось до Господарського суду Черкаської області з позовом до Черкаської міської ради про розірвання договору оренди землі від 28.10.2005 на підставі ч.1 ст. 651 ЦК України, ч. 2 ст. 19, ч. 3 ст. 31 Закону України «Про оренду землі».
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 28.10.2005 між позивачем (орендарем) та відповідачем (орендодавецем) був укладений договір оренди землі, на виконання умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку площею 1292 кв.м. по вулиці Смілянській, 2/1 в м. Черкаси для розміщення житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями та підземною стоянкою для автомобілів. Договір був укладений до 27.10.2030.
1.3. Проте після закінчення будівництва та отримання акта готовності об’єкта до експлуатації від 10.11.2017, сертифікату від 17.11.2017 серії ЧК № 162173200283, яким засвідчено відповідність закінченого будівництвом об’єкта проектній документації та підтверджено його готовність до експлуатації, Корпорація «Житлобуд-1», якому позивач передав функції замовника, зокрема, в частині укладення договорів та інших документів, введення в експлуатацію і оформлення документів на право власності житлового будинку, зверталась до Черкаської міської ради для вирішення питання про припинення права ПТ «Універсал» користування земельною ділянкою, проте Черкаська міська рада залишила вказане звернення без відповіді.
1.4. Вищезазначені обставини стали підставою звернення ПТ «Універсал» до суду з вимогою про розірвання, укладеного між сторонами договору оренди землі, на підставі ч. 2 ст. 19 Закону України «Про оренду землі», у зв’язку з прийняттям в експлуатацію об’єкта, побудованого на вказаній земельній ділянці, яка надавалась орендарю саме з цією метою.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду Черкаської області від 29.05.2018 в позові відмовлено повністю.
2.2. Суд виходив з того, що у договорі сторони обумовили функціональне використання земельної ділянки після завершення будівництва, а тому немає правових підстав для розірвання договору в односторонньому порядку, у зв’язку з завершенням будівництва на спірній земельній ділянці. Крім того, місцевий суд зазначив, що позивачем не вірно обрано спосіб захисту свого права у вигляді розірванні договору.
2.3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2019 вказане рішення залишено без змін.
2.4. Приймаючи вказане рішення, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що припинення дії договору оренди землі у разі відмови землекористувача від права користування та у разі розірвання договору є різними юридичними діями, які вчиняються за різних правових підстав та призводять до різних правових наслідків. Позивач помилково ототожнив право відмови землекористувача від права користування з правом дострокового розірвання договору на вимогу однієї із сторін, посилаючись на приписи ч. 3 ст. 651 ЦК України.
2.5. Крім того, дослідивши умови договору, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що договір не передбачав (1)права орендаря на односторонню відмову від договору або (2) права розірвання в односторонньому порядку договору оренди землі, у зв’язку з закінченням будівництва.
2.6. Водночас, умовами вказаного договору сторони погодили, що земельна ділянка передавалася, зокрема, з метою розміщення житлового будинку, обумовили її функціональне використання та розмір орендної плати після завершення будівництва.
2.7. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивачем доказів фактичного припинення користування земельною ділянкою не надано, як не надано і доказів передачі збудованого об’єкта іншому власнику.
Позиція Верховного Суду
6. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
6.1. Судами встановлено, що у зв’язку з закінченням будівництва та отриманням акта готовності об’єкта до експлуатації та сертифікату, яким засвідчено відповідність закінченого будівництвом об’єкта проектній документації та підтверджено його готовність до експлуатації, Корпорація «Житлобуд-1» неодноразово зверталась до Черкаської міської ради з заявами про припинення права ПТ «Універсал» користування земельною ділянкою на підставі ч.2 ст. 19 Закону України «Про оренду землі», проте питання про розірвання договору так і не було вирішено.
6.2. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема є договори та інші правочини.
6.3. Ч. 1, 2 ст. 651 ЦК України встановлено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
6.4. Положеннями ч. 1 ст. 32 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об’єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.
6.5. Таким чином, припинення земельних орендних правовідносин може відбуватися як у добровільному порядку за згодою сторін, за їх волевиявленням, так і у встановлених законодавством випадках на вимогу однієї з сторін за рішенням суду незалежно від волевиявлення іншої сторони, в тому числі й органу місцевого самоврядування, як органу розпорядження землею комунальної власності.
6.6. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про оренду землі» після завершення будівництва та прийняття об’єкта в експлуатацію добросовісний орендар земельної ділянки, наданої для потреб будівництва та обслуговування відповідного об’єкта, має право на першочергове укладення договору оренди землі на строк до 50 років або припинення дії договору оренди землі.
6.7. Таким чином, після завершення будівництва та прийняття об’єкта в експлуатацію в орендаря, на підставі ч. 2 ст. 19 Закону України «Про оренду землі», виникає право на дострокове припинення дії договору оренди. В свою чергу, Верховний Суд, осмислюючи теоретичні положення законодавства, здійснює їх тлумачення крізь призму їх реального застосування. Отже, у даному випадку, завершення будівництва має розглядатися в контексті припинення орендарем користування наданою йому для будівництва земельною ділянкою.
6.8. В той же час, сам факт завершення будівництва не свідчить про факт припинення користування орендарем наданою йому для будівництва земельною ділянкою, що є підставою для розірвання договору оренди землі на підставі закону та ці події, як правило, не співпадають в часі. Факт припинення користування земельною ділянкою може бути підтверджений, зокрема, доказами передачі права власності на новозбудований об’єкт нерухомості іншій особі, передачі новозбудованого багатоквартирного будинку на баланс ОСББ чи іншої експлуатуючої організації, оформлення права власності, оренди чи постійного користування на земельну ділянку в порядку, встановленому статтями 41, 42 Земельного Кодексу України.
6.9. Тому, надана скаржником у якості правового обґрунтування правова позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 22.03.2018 у справі №909/560/17, у даному випадку, не є релевантною, оскільки у вказаній справі мали місце інші обставини справи, а саме – судами встановлено факт припинення користування орендарем земельною ділянкою шляхом передачі об’єкта будівництва на баланс іншого підприємства шляхом підписання відповідних актів приймання – передачі, доказів чого не надано в даній справі, як вірно встановлено судами попередніх інстанцій.
6.10. В свою чергу, позивачем на підтвердження своїх позовних вимог надано лише акт готовності об’єкта до експлуатації від 10.11.2017 та сертифікат від 17.11.2017 серії ЧК № 162173200283, яким засвідчено відповідність закінченого будівництвом об’єкта проектній документації та підтверджено його готовність до експлуатації, які не свідчать про припинення права користування земельною ділянкою. Саме у зв’язку з цим, суди дійшли вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивачем доказів фактичного припинення користування земельною ділянкою не надано, як не надано і доказів передачі збудованого об’єкта іншому власнику.
6.11. Водночас, Верховний Суд зазначає, що позивач не позбавлений права повторно звернутись до суду з вимогою про розірвання спірного договору оренди земельної ділянки, оскільки він наділений таким правом відповідно до закону, проте за умови подання доказів на підтвердження факту припинення користування земельною ділянкою.
6.12. Висновки судів попередніх інстанцій про неможливість розірвання договору на підставі того , що останній не передбачав права орендаря на односторонню відмову або права його розірвання в односторонньому порядку та той факт, що сторони обумовили функціональне використання та розмір орендної плати земельної ділянки після завершення будівництва є помилковими, оскільки таке право орендаря на розірвання договору оренди землі диспозитивно унормовано вищенаведеними нормами закону. Разом з тим, вказані висновки судів не призвели до ухвалення незаконних судових рішень.»
Працівник підприємства, що зазнав травм під час виконання службових обов’язків, звернувся до суду із вимогою визнати протиправним та скасувати акт спеціальної комісії Держпраці, складений за результатами розслідування нещасного випадку на виробництві.
Закриваючи провадження в адміністративній справі, суд першої інстанції керувався тим, що оскаржувані акти не є актами індивідуальної дії суб’єкта владних повноважень, а тому справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Із такими висновками погодився й апеляційний суд, однак позивач наполягав на тому, що цей спір є публічно-правовим, а отже, має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства. Про це він зазначив у касаційній скарзі.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні вимог скаржника, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що, порушуючи питання про визнання нещасного випадку таким, що пов’язаний із виробництвом, позивач має на меті вирішення спору приватного характеру щодо встановлення певного юридичного факту, який не пов’язаний із вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Окрім того, спеціальна комісія не здійснювала владні управлінські функції, а розслідувала нещасний випадок на виробництві, про що склала відповідні акти, які не є рішеннями суб’єкта владних повноважень, а тому не можуть бути предметом оскарження в адміністративному суді.
Отже, ВП ВС вирішила, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про закриття провадження в адміністративній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №805/1930/18-а (провадження №11-1327апп18) можна ознайомитися за посиланням.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах також наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №2а-2555/11/2670.
CNBM обратилась в правительство с т. н. «уведомлением о намерении разрешить инвестиционный спор через процедуру переговоров» (далее «уведомление»). Это документ, предвосхищающий судебное разбирательство инвестора против государства Украина. Такое разбирательство будет начато, если стороны не придут к урегулированию проблемы в переговорном процессе. На подготовку ответа у правительства есть 6 месяцев.
«Компания «Восход Солар» стала объектом корпоративного рейдерства и силового захвата со стороны частной Финансовой компании «Веста» при поддержке либо потакании украинских правительственных органов, государственных агентств и правовой системы», — отмечается в документе.
В документе описываются этапы рейдерской атаки, в которой CNBM неоднократно публично обвиняла силовые структуры и суды, в том числе и решения об аресте счетов компании.
«Что является наиболее шокирующим, так это то, что государство Украина… предпринимает или не препятствует всем этим незаконным шагам таким образом, что это фактически ведет к экспроприации инвестиций CNBM на территории Украины через парализацию ее деятельности, доходности и любых операций», — отмечается в документе.
В компании оценивают убытки от рейдерской атаки государственных органов в интересах частной ФК «Веста» «при оптимистическом сценарии» на уровне 110 млн евро.
«CNBM в первую очередь просит государство Украина немедленно прекратить нарушения законодательства, в частности, процессы экспроприации имущества, а также восстановить благоприятный режим инвестирования, гарантированный международными соглашениями о защите инвестиций, возвратив судебные процессы в правовое русло», — отмечается в «уведомлении» в адрес Минюста.
Компания также высказала готовность обсудить сложившуюся ситуацию в режиме переговоров в соответствии с международными соглашениями.
Фабула справи №915/47/17: позивач звернувся з позовною заявою до відповідача (Миколаївської міської ради) про визнання недійсним рішення «Про розірвання договору оренди землі і скасування містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки».
Оскаржуваним рішенням відповідач достроково в односторонньому порядку розірвав договір оренди землі з позивачем та зобов’язав позивача повернути йому земельну ділянку. Обгрунтовуючи спірне рішення, відповідач посилався на порушення позивачем екологічних умов та нецільове використання земельної ділянки, маючи на увазі, що позивач допустив зміну технічних характеристик об’єкта будівництва та побудував додатково до перелічених у договорі об’єктів ще автозаправну станцію та газозаправний пункт. Важливим є те, що на момент прийняття спірного рішення об’єкт будівництва вже був побудований позивачем та введений в експлуатацію, у тому числі позивачем було отримано містобудівні умови та обмеження забудови, всі необхідні погодження і дозволи на будівництво, включаючи проведення екологічної експертизи.
На думку відповідач та суду апеляційної інстанції, саме зміна без згоди відповідача переліку об’єктів будівництва, визначених у договорі, і стала підставою для зміни цільового призначення земельної ділянки та порушення умов договору.
Не погодившись з висновками суду апеляційної інстанції, Верховний Суд у постанові від 20.06.2018 у справі №915/47/17 сформував правовий восновок, відповідно до якого зміна об’єкта будівництва на орендованій земельній ділянці, що була надана саме під будівництво у межах відповідної категорії земель, не є зміною її цільового призначення, оскільки у цьому випадку має місце лише зміна порядку використання земельної ділянки. Верховний Суд також зазначив, що у разі надання земельної ділянки в оренду під будівництво земельне законодавство не визначає об’єкт будівництва істотною умовою договору оренди земельної ділянки, тому зміна об’єкта будівництва на орендованій земельній ділянці у межах визначеної договором оренди категорії земель не вважається істотним порушенням умов договору оренди земельної ділянки.
З постановою Верховного Суду можна ознайомитись за посиланням.
Податкове зобов’язання несвоєчасно перерахували з вини банку: позиція КАС/ВС.
Згідно положень статті 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банк зобов’язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження.
Згідно з пунктом 22.4 статті 22 цього ж Закону під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним: для платника — з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника; для банку платника — з дати списання коштів з рахунка платника та зарахування на рахунок отримувача в разі їх обслуговування в одному банку або з дати списання коштів з рахунка платника та з кореспондентського рахунка банку платника в разі обслуговування отримувача в іншому банку.
Приписами пункту 129.6 статті 129 ПК України передбачено, що за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», з вини банку або органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, такий банк/орган сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.
Системний аналіз наведених норм права дає підстави дійти висновку про те, що з моменту прийняття банком зобов’язання з виконання доручення клієнта на переказ коштів, платник внесків не може нести відповідальності у вигляді штрафних санкцій за невчасну сплату внесків, при умові що такий платник звернувся до банку у строк сплати цих внесків.
За наявності у платника відповідних доказів, що підтверджують виконання усіх передбачених законодавством умов для визнання його добросовісним платником, обов’язок зі сплати відповідної суми податкового (грошового) зобов’язання слід визнати виконаним, незалежно від фактичного зарахування платежу до бюджетної системи України.
Постанова КАС/ВС від 04.04.2019 р. справа №806/5229/15.
2 квітня Касаційний адміністративний суд Верховного Суду ухвалив передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу №510/1286/16-а за позовом до Ізмаїльського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити певні дії. Причиною передачі справи КАС ВС зазначив необхідність формування обґрунтованої правової позиції стосовно застосування строків звернення до суду у спірних правовідносинах, зокрема у спорах стосовно соціального захисту.
Перерахунок пенсії — без обмеження строків?
До Ренійського районного суду Одеської області звернулась позивач із адміністративним позовом до управління ПФУ у Ренійському районі Одеської області щодо визнання протиправним дії стосовно неврахування при обчислення пенсії індексації заробітної плати, матеріальної допомоги на оздоровлення та вирішення соціально-побутових питань, преміїй до свят та інших виплат. Позивач вимагала зобов’язати управління ПФУ здійснити перерахунок її пенсії як державному службовцю з дати її призначення з урахуванням зазначених вище доплат за 24 календарних місяця. Судом першої інстанції судові вимоги було задоволено в повному обсязі, а судом другої — залишено це рішення без змін.
Під час розгляду справи у Верховному Суді у колегії суддів Касаційного адміністративного суду постала необхідність формування правової позиції з ряду питань, а саме:
Основною складовою проблематики цього правового питання є те, що процесуальне законодавство у частині визначення строків звернення до суду не містить особливостей стосовно спорів у сфері соціального захисту, зокрема, тих, що стосуються регулярних виплат, які державний орган з власної вини протягом тривалого часу не виплачував особі або виплачував у неповному розмірі.
Системний аналіз законодавства дав підстави дійти висновку, що за загальним правилом не існує строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини державного органа.
ВП ВС у аналогічній справі зробила наступний висновок: «Зважаючи на те, що позивач на час призначення йому пенсії мав право на включення до складу його грошового забезпечення, з якого обчислюється пенсія, отримуваної ним щомісячної додаткової грошової винагороди, а управління Пенсійного фонду України протиправно відмовило у проведенні перерахунку розміру пенсії, позовні вимоги про зобов’язання відповідача перерахувати розмір пенсії позивача підлягають задоволенню без обмеження строком».
Судова практика з аналогічних питань
Якщо розглядати питання осіб, яким пенсія була нарахована при призначені у зменшеному вигляді або вчасно не перерахована (за винятком абсолютного права), практика наразі не є однозначною та позитивною для пенсіонерів.
Зокрема, у справах, предметом спору яких є зобов’язання ПФУ провести перерахунок пенсії з урахуванням включення в заробітну плату додаткових нарахувань, застосовуються положення ст. 99 КАС України, яка встановлювала обмеження щодо застосування шестимісячного строку звернення до суду з адміністративним позовом.
Проте наявна й інша правова позиція щодо застосування строків звернення до суду у спірних правовідносинах: у постанові Верховного Суду у справі №646/6250/17 зазначено, що у разі порушення законодавства про пенсійне забезпечення органом, що призначає і виплачує пенсію, адміністративний позов може бути подано без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів незалежно від того, чи були такі суми нараховані цим органом. Крім того, в судовому рішенні вказано, що відповідно до ст. 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати», компенсація громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Таким чином, проаналізувавши всі наведені вище правові норми та аспекти, можна дійти висновку, що адміністративний суд не повинен застосовувати шестимісячний строк звернення до адміністративного суду як підставу відмови у задоволенні позову у справах з вимогами, пов’язаними з виплатою компенсаторної складової доходу, та у справах з вимогами, пов’язаними з виплатою доходу як складової конституційного права на соціальний захист, до якого належить, зокрема, й пенсія.
Така ж неможливість обмежувати шестимісячним строком реалізацію громадянином України свого конституційного права на соціальний захист підтверджується також встановленим ст. 256 та 257 Цивільного кодексу України трирічним строком позовної давності, який означає строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. У протилежному випадку обов’язок громадянина, зокрема, у формі майнового зобов’язання перед державою підлягав би судовому захисту протягом 3 років, а такий же обов’язок держави перед громадянином — 6 місяців.
Саме у таких рішеннях щодо таких неоднозначних питань повною мірою знаходить своє відображення призначення Верховного Суду як «суду права», оскільки відбувається розгляд справи, що має найважливіше значення для суспільства та держави. Адже призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні — сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права.
Питання строків актуальне також для справ, у яких виплату пенсії припинено у зв’язку з виїздом особи на постійне місце проживання за кордон. Таке припинення визнане рішенням Конституційного суду неконституційним ще у 2009 році (рішення №25-рп/2009), однак ні автоматичного відновлення таких виплат, ні виплат за заявами пенсіонерів не відбулося. Пенсійні органи просять осіб повторно подавати всі документи для створення втрачених вже пенсійних справ і, відповідно, виплати поновлюють тільки з моменту подання повторно повного пакету документів, а не з рішення Конституційного Суду.
Окрема думка щодо передачі справи до ВП ВС
В окремій думці щодо ухвали по справі №510/1286/16-а суддя Михайло Гриців зазначив, що рішення про направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не є тим судовим рішенням, яке належало ухвалити за наслідками перегляду рішень судів попередніх інстанції.
Щодо застосування норм ст. 87 Закону України «Про пенсійне забезпечення», ст. 46 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та ст. 51, 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, а деяких інших осіб» та незастосування норми ст. 122 КАС (ст. 99 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) у справах за позовами про оскарження бездіяльності, дій та/або рішень суб’єкта владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальних страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг, про що зазначено в ухвалі Суду від 02 квітня 2019 року, слід зазначити таке.
Проаналізувавши норми права, можна дійти висновку про те, що за минулий час без обмеження будь-яким строком виплачуються суми пенсії, нараховані пенсіонеру, проте не отримані ним з вини органу, що призначає і виплачує пенсію. Отже, існують дві умови, за яких невиплачені пенсіонерові суми пенсії виплачуються без обмеження будь-яким строком: 1) ці суми мають бути нараховані пенсійним органом; 2) ці суми мають бути не виплачені саме з вини цього пенсійного органу.
У справі, що безпосередньо розглядається, позивач звернулася до суду з позовом у зв’язку з тим, що пенсійний орган не врахував їй при призначенні пенсії суми отриманих нею виплат, з яких сплачено страхові внески, отже, ці суми не нараховані і є спірними. Застосування строку звернення до адміністративного суду передує вирішенню спору по суті, тому не можна спочатку вирішити спір і у разі задоволення позову не застосовувати строки (через те, що встановлена вина пенсійного органу у невиплаті спірних сум), а у разі відмови у задоволенні позову — їх (строки) застосовувати.
На думку судді Гриціва М. І., у цій справі у Суду були підстави ухвалити одне з кінцевих судових рішень по суті заявлених вимог та не передавати справу до Великої Палати Верховного Суду.
