2 квітня Касаційний адміністративний суд Верховного Суду ухвалив передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу №510/1286/16-а за позовом до Ізмаїльського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити певні дії. Причиною передачі справи КАС ВС зазначив необхідність формування обґрунтованої правової позиції стосовно застосування строків звернення до суду у спірних правовідносинах, зокрема у спорах стосовно соціального захисту.
Перерахунок пенсії — без обмеження строків?
До Ренійського районного суду Одеської області звернулась позивач із адміністративним позовом до управління ПФУ у Ренійському районі Одеської області щодо визнання протиправним дії стосовно неврахування при обчислення пенсії індексації заробітної плати, матеріальної допомоги на оздоровлення та вирішення соціально-побутових питань, преміїй до свят та інших виплат. Позивач вимагала зобов’язати управління ПФУ здійснити перерахунок її пенсії як державному службовцю з дати її призначення з урахуванням зазначених вище доплат за 24 календарних місяця. Судом першої інстанції судові вимоги було задоволено в повному обсязі, а судом другої — залишено це рішення без змін.
Під час розгляду справи у Верховному Суді у колегії суддів Касаційного адміністративного суду постала необхідність формування правової позиції з ряду питань, а саме:
Основною складовою проблематики цього правового питання є те, що процесуальне законодавство у частині визначення строків звернення до суду не містить особливостей стосовно спорів у сфері соціального захисту, зокрема, тих, що стосуються регулярних виплат, які державний орган з власної вини протягом тривалого часу не виплачував особі або виплачував у неповному розмірі.
Системний аналіз законодавства дав підстави дійти висновку, що за загальним правилом не існує строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини державного органа.
ВП ВС у аналогічній справі зробила наступний висновок: «Зважаючи на те, що позивач на час призначення йому пенсії мав право на включення до складу його грошового забезпечення, з якого обчислюється пенсія, отримуваної ним щомісячної додаткової грошової винагороди, а управління Пенсійного фонду України протиправно відмовило у проведенні перерахунку розміру пенсії, позовні вимоги про зобов’язання відповідача перерахувати розмір пенсії позивача підлягають задоволенню без обмеження строком».
Судова практика з аналогічних питань
Якщо розглядати питання осіб, яким пенсія була нарахована при призначені у зменшеному вигляді або вчасно не перерахована (за винятком абсолютного права), практика наразі не є однозначною та позитивною для пенсіонерів.
Зокрема, у справах, предметом спору яких є зобов’язання ПФУ провести перерахунок пенсії з урахуванням включення в заробітну плату додаткових нарахувань, застосовуються положення ст. 99 КАС України, яка встановлювала обмеження щодо застосування шестимісячного строку звернення до суду з адміністративним позовом.
Проте наявна й інша правова позиція щодо застосування строків звернення до суду у спірних правовідносинах: у постанові Верховного Суду у справі №646/6250/17 зазначено, що у разі порушення законодавства про пенсійне забезпечення органом, що призначає і виплачує пенсію, адміністративний позов може бути подано без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів незалежно від того, чи були такі суми нараховані цим органом. Крім того, в судовому рішенні вказано, що відповідно до ст. 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати», компенсація громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Таким чином, проаналізувавши всі наведені вище правові норми та аспекти, можна дійти висновку, що адміністративний суд не повинен застосовувати шестимісячний строк звернення до адміністративного суду як підставу відмови у задоволенні позову у справах з вимогами, пов’язаними з виплатою компенсаторної складової доходу, та у справах з вимогами, пов’язаними з виплатою доходу як складової конституційного права на соціальний захист, до якого належить, зокрема, й пенсія.
Така ж неможливість обмежувати шестимісячним строком реалізацію громадянином України свого конституційного права на соціальний захист підтверджується також встановленим ст. 256 та 257 Цивільного кодексу України трирічним строком позовної давності, який означає строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. У протилежному випадку обов’язок громадянина, зокрема, у формі майнового зобов’язання перед державою підлягав би судовому захисту протягом 3 років, а такий же обов’язок держави перед громадянином — 6 місяців.
Саме у таких рішеннях щодо таких неоднозначних питань повною мірою знаходить своє відображення призначення Верховного Суду як «суду права», оскільки відбувається розгляд справи, що має найважливіше значення для суспільства та держави. Адже призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні — сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права.
Питання строків актуальне також для справ, у яких виплату пенсії припинено у зв’язку з виїздом особи на постійне місце проживання за кордон. Таке припинення визнане рішенням Конституційного суду неконституційним ще у 2009 році (рішення №25-рп/2009), однак ні автоматичного відновлення таких виплат, ні виплат за заявами пенсіонерів не відбулося. Пенсійні органи просять осіб повторно подавати всі документи для створення втрачених вже пенсійних справ і, відповідно, виплати поновлюють тільки з моменту подання повторно повного пакету документів, а не з рішення Конституційного Суду.
Окрема думка щодо передачі справи до ВП ВС
В окремій думці щодо ухвали по справі №510/1286/16-а суддя Михайло Гриців зазначив, що рішення про направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не є тим судовим рішенням, яке належало ухвалити за наслідками перегляду рішень судів попередніх інстанції.
Щодо застосування норм ст. 87 Закону України «Про пенсійне забезпечення», ст. 46 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та ст. 51, 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, а деяких інших осіб» та незастосування норми ст. 122 КАС (ст. 99 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) у справах за позовами про оскарження бездіяльності, дій та/або рішень суб’єкта владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальних страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг, про що зазначено в ухвалі Суду від 02 квітня 2019 року, слід зазначити таке.
Проаналізувавши норми права, можна дійти висновку про те, що за минулий час без обмеження будь-яким строком виплачуються суми пенсії, нараховані пенсіонеру, проте не отримані ним з вини органу, що призначає і виплачує пенсію. Отже, існують дві умови, за яких невиплачені пенсіонерові суми пенсії виплачуються без обмеження будь-яким строком: 1) ці суми мають бути нараховані пенсійним органом; 2) ці суми мають бути не виплачені саме з вини цього пенсійного органу.
У справі, що безпосередньо розглядається, позивач звернулася до суду з позовом у зв’язку з тим, що пенсійний орган не врахував їй при призначенні пенсії суми отриманих нею виплат, з яких сплачено страхові внески, отже, ці суми не нараховані і є спірними. Застосування строку звернення до адміністративного суду передує вирішенню спору по суті, тому не можна спочатку вирішити спір і у разі задоволення позову не застосовувати строки (через те, що встановлена вина пенсійного органу у невиплаті спірних сум), а у разі відмови у задоволенні позову — їх (строки) застосовувати.
На думку судді Гриціва М. І., у цій справі у Суду були підстави ухвалити одне з кінцевих судових рішень по суті заявлених вимог та не передавати справу до Великої Палати Верховного Суду.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду розглядав касаційну скаргу у справі за позовом осіб до Департаменту житлового господарства міської ради про визнання права на приватизацію.
Суд першої інстанції позов частково задовольнив, визнавши, що позивачі мають право на приватизацію кімнат. А суд апеляційної інстанції у задоволенні позову відмовив.
В касаційній скарзі скаржники зазначили, що апеляційний суд розглянув справу без належного повідомлення позивачів, а про оскаржену постанову дізналися лише при зверненні до суду першої інстанції для отримання виконавчого листа. Всі листи, направлені апеляційним судом поверталися із відміткою «за закінченням терміну зберігання».
Верховний Суд скасував постанову суду апеляційної інстанції, а справу направив на новий розгляд до апеляційного суду.
Суд зазначив, що відповідно до частин шостої, сьомої статті 128 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур’єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Юридичним особам та фізичним особам-підприємцям у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Верховний Суд вказав, що повістки про судове засідання були направлені позивачам, проте повернулися із відміткою «за закінченням терміну зберігання», що з урахуванням постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17-ц не свідчить про відмову сторони від одержання повістки чи про її незнаходження за адресою, повідомленою суду.
Не визнав доказом належного повідомлення про судове засідання суд касаційної інстанції і довідку про доставку SMS , оскільки у матеріалах справи відсутня заява особи про намір отримання судової повістки в електронному вигляді за допомогою SMS-повідомлення.
Суд касаційної інстанції зауважив, що згідно з пунктом 2 Порядку надсилання учасникам судового процесу (кримінального провадження) текстів судових повісток у вигляді SMS-повідомлень, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 01 червня 2013 року № 73, текст судової повістки може бути надісланий судом Учаснику SMS-повідомленням лише після подання ним до суду заявки про намір отримання судової повістки в електронному вигляді за допомогою SMS-повідомлення. Така заявка оформляється безпосередньо в суді або шляхом роздруковування та заповнення Учасником форми, яка розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України.
ВС зазначив, що не може вважатися доказом належного повідомлення про дату, час і місце судового засідання і оголошення, розміщене на сайті Судова влада України, оскільки згідно зі статтею 128 ЦПК такий порядок повідомлення розрахований на відповідача, третю особу, свідка, заінтересованих осіб, а не на позивача (постанова від 27.03.2019 у справі № 201/6092/17).
Далее
Державна служба України з питань праці та її територіальні органи уповноважені здійснювати перевірку дотримання юрособами, які використовують найману працю, у тому числі гарантій, встановлених Законом “Про колективні договори і угоди”.
Такого висновку дійшла колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом товариства до ГУ Держпраці про визнання протиправним та скасування припису.
Що сталося:
Позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати припис відповідача, яким встановлено порушення позивачем умов колективного договору, що передбачає заборону загального зменшення тривалості робочого часу більше ніж на 8 годин на тиждень (відбулося введення нового графіку роботи з одноденним робочим тижнем).
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що відповідач помилково виніс оскаржуваний припис щодо порушення ним пункту 3.3 колективного договору, оскільки його положення можуть застосовуватися лише у разі зменшення обсягів виробництва. Скаржник також вважає, що виключні повноваження щодо здійснення контролю виконання умов колективного договору законодавством покладено на самих учасників такого договору, зокрема, профспілкові організації, трудові колективи, відтак, втручання державних органів у правовідносини, що виникають у процесі виконання колективного договору, є неправомірними.
Позиція Верховного Суду:
Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу позивача з огляду на таке.
Як встановили суди попередніх інстанцій, наказом керівника товариства запроваджено зміну істотних умов праці, а саме: введено новий графік роботи з одноденним робочим тижнем. Станом на дату прийняття цього наказу чинним був колективний договір, відповідно до п. 3.3.2 якого встановлено, що загальне зменшення тривалості робочого часу не повинно перевищувати 8 годин на тиждень.
З огляду на це Суд погодився з тим, що позивач допустив порушення вимог ст. 18 КЗпП, ч. 1 ст. 5, ч. 1 ст. 9 Закону “Про колективні договори і угоди”, оскільки не дотримався норм та гарантій, встановлених чинним колективним договором.
Колегія суддів також відхилила доводи позивача стосовно того, що органи Держпраці не мають права втручатися у правовідносини, що виникають з колективного договору.
Згідно з Положенням про Державну службу України з питань праці цей орган відповідно до покладених на нього завдань здійснює державний контроль за дотриманням законодавства про працю юридичними особами, у тому числі їх структурними та відокремленими підрозділами, які не є юридичними особами, та фізичними особами, які використовують найману працю.
Отже, орган Держпраці при винесенні оскаржуваного припису діяв у межах повноважень та у порядку, що визначені законом.
Крім того, колегія суддів, проаналізувавши ст. 1, 5, 7 Закону “Про колективні договори і угоди” та ст. 10 КЗпП, дійшла висновку, що колективні договори укладаються на всіх підприємствах, в установах та організаціях, де застосовується наймана праця; умови колективного договору, укладеного на основі чинного законодавства, є обов’язковими для сторін відповідного договору. При цьому у колективному договорі сторони визначають взаємні зобов’язання, у тому числі щодо змін в організації виробництва і праці; забезпечення продуктивної зайнятості.
Колегія суддів зазначила, що оскільки забезпечення роботодавцем дотримання гарантій, передбачених колективними договорами, належить у тому числі до сфери регулювання трудового законодавства, зокрема Закону “Про колективні договори і угоди”, то орган Держпраці під час здійснення перевірки додержання позивачем законодавства про працю та винесення оскаржуваного припису діяв у межах повноважень та у порядку, що визначені законом.
Далее
Фабула судового акту: Частиною 3 статті 1272 Цивільного кодексу України визначено, що за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
Проте чинне законодавство не містить виключеного переліку таких поважних причин фактично ставлячи поняття оцінки такої поважності на розсуд суду.
У даній справі Касаційний цивільний суд надав свою оцінку постійного проживання у іншій країні як причині несвоєчасного прийняття спадщини.
Згідно матеріалів справи донька померлої особи звернулась до суду із позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, мотивуючи свої вимоги тим, що після реєстрації шлюбу з іноземцем вона виїхала на постійне проживання до Швейцарії. Після смерті матері батько, який проживав в Україні, став проживати з іншою жінкою у зв’язку із чим відносини між позивачкою та її батьком було перервані. Про смерть батька вона дізналась вже після спливу 6-ти місячного строку встановленого законодавством.
Судом першої інстанції з яким погодився і апеляційний суд позовні вимоги було задоволено, оскільки по-перше спадкоємиця постійно проживала ц іншій країні та по-друге згідно копії спадкової справи заведеної після померлого у заяві про прийняття спадщини відповідачка (сестра померлого) вказала, що спадкоємцем першої черги за законом після смерті її брата є дочка померлого, яка проживає в Швейцарії і на користь якої померлий склав заповіт, однак нотаріус, яка була обізнана про існування заповіту складеного померлим на ім’я позивача, не вчинила дій щодо повідомлення позивача про відкриття спадщини, не здійснила її виклик, як спадкоємця за заповітом, зокрема, шляхом публічного оголошення або відповідного повідомлення.
Да такі рішення сестрою померлого було подано касаційну скаргу з мотивів того, що позивачка знала про смерть її батька, так як була присутньою при його похованні, у зв’язку із чим мала можливість подати заяву про прийняття спадщини в шестимісячний строк з моменту її відкриття, однак, таким правом не скористалась. Крім того, на думку скаржника, обставини проживання позивача в іншій країні, а також те, що вона певний час не підтримувала належних стосунків із батьком та її необізнаність про його смерть не є тими об’єктивними, непереборними, істотними труднощами, які у розумінні положень статті 1272 ЦК України перешкоджали їй у встановлений законом строк звернутись до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.
Переглядаючи вказану справу касаційний суд не погодився із згаданими вище доводами судів нижчестоящих інстанцій та вказав, що норми частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини суд визнав поважними.
Отже поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій, які має оцінити суд з урахуванням доводів та заперечень учасників справи та врахувавши її фактичних обставин.
Проте на думку КЦС позивач не надала належних та допустимих доказів того, що з травня 2013 по липень 2017 року їй не було відомо про смерть її батька, а також доказів того, що її проживання за межами України в указаний період було пов’язано з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для неї на вчинення дій щодо прийняття спадщини у встановлений законом строк, у зв’язку із чим позивач не виконала свій процесуальний обов’язок із доведення тих обставин, на які посилався як на підставу своїх вимог і заперечень.
Одночасно пропуск спадкоємцем строку для прийняття спадщини без поважних причин не свідчить про наявність у такого спадкоємця порушеного, невизнаного або оспорюваного права, яке підлягає захисту в судовому порядку.
Також КЦС послався на те, що якщо у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини, зокрема, через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні.
Позивач звернувся до господарського суду з позовом, у якому просив внести зміни до договору, укладеного між ним та відповідачем. Відповідач був проти задоволення позову, посилаючись на відсутність як законодавчих, так і договірних підстав для внесення змін до договору за рішенням суду.
При вирішенні спору Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 20 листопада 2012 року у справі №28/5005/640/2012.
Позиція ВСУ полягає в тому, що надсилання відповідачу пропозицій про внесення змін до спірного договору оренди є виключно правом, а не обов’язком позивача, тому недотримання позивачем вимог ч. 2 ст. 188 Господарського кодексу України щодо обов’язку надсилання іншій стороні пропозицій про зміну умов договору оренди земельної ділянки не позбавляє його права звернутися до суду з позовом до відповідача про зміну умов договору за наявності спору, тобто відсутності згоди на зміну умов договору.
На думку КГС ВС, передумовою звернення до суду із вимогами про внесення змін до договору чи його розірвання за рішенням суду є дотримання визначеного ст. 188 ГК України досудового порядку врегулювання сторонами договору питання щодо внесення змін до договору чи його розірвання із наданням доказів того, що таке питання за згодою сторін не може бути вирішене та одна сторона договору відмовила або ухилялась від внесення змін до договору чи його розірвання.
Однак Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Верховного Суду України з огляду на таке.
Статтею 188 ГК України врегульовано порядок зміни розірвання господарських договорів, за яким сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.
Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
Однак наведена норма є матеріально-правовою, а не процесуальною. Отже, передбачена нею процедура не відноситься до випадків обов’язкового досудового врегулювання спору в розумінні ч. 3 ст. 124 Конституції України та не спричиняє наслідків у вигляді повернення позовної заяви відповідно до приписів п. 6 ч. 5 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України.
Те, що сторона спору не скористалася процедурою його позасудового врегулювання, не позбавляє її права реалізувати своє суб’єктивне право на зміну чи припинення договору та вирішити існуючий конфлікт у суді в силу прямої вказівки, що міститься у ч. 2 ст. 651 Цивільного кодексу України.
Право особи на звернення до суду для внесення змін у договір (чи його розірвання) у передбаченому законом випадку відповідає ст. 16 ЦК України, способам, передбаченим нею (зміна чи припинення правовідношення) та не може ставитися в залежність від поінформованості про позицію іншої сторони чи волевиявлення іншої сторони.
Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі №914/2649/17 (провадження №12 216гс18).
Законом не предоставлено Гоструда право рассматривать анонимные обращения граждан и использовать их в качестве основания для проведения инспекционного посещения.
На этот момент обратил внимание Закарпатский окружной административный суд в решении от 31.01.2019 г. по делу № 260/1131/18.
В ходе рассмотрения дела установлено, что во время инспекционного посещения в магазине ФЛП привлекала к работе в качестве продавца своего мужа, без заключения с ним трудового договора. В объяснении, приобщенному к акту инспекционного посещения, он указал, что помогает жене, когда ее нет на месте.
Вместе с тем, судом установлено, что инспекционное посещение истца назначено на основании анонимного обращения неизвестного лица в Гоструда о возможном использовании труда незарегистрированных лиц.
Материалы инспекционного посещения не содержат никаких обращений граждан и из содержания докладной записки следует, что информация о возможном использовании ФЛП наемных работников без оформления трудовых договоров получена из анонимных источников, что противоречит предписаниям закона.
Поскольку законодательством Украины закреплено, что обращения граждан, из которых невозможно установить авторство (анонимные) рассмотрению не подлежат, а соответственно, на информацию, полученную из таких обращений, установлено ограничение.
При таких обстоятельствах суд пришел к выводу о нарушении ответчиком требований Порядка № 295 о наличии законных оснований для проведения инспекционного посещения истца.
Поэтому суд считает ошибочным утверждение Гоструда о подтверждении актом инспекционного посещения факта использования ФЛП наемного работника без оформления трудового договора, поскольку инспекционное посещение проведено с нарушением требований закона, соответственно, данный акт не может подтверждать факт выполнения частным лицом трудовых функций для ФЛП.
Далее
