Верховный Суд в составе судьи Кассационного гражданского суда Штелик С.П. отказал в открытии кассационного производства в гражданскому деле по иску о признании общего собрания ОСМД несостоявшимся, признании недействительным и отмене протокольного решения.
В определении от 4 марта по делу № 761/46177/17 указано, что жалоба подана на судебные решения, принятое по малозначимому делу, которые не подлежат кассационному обжалованию.
Предметом спора является признание общего собрания участниковнесостоявшимся, признание недействительным и отмена протокольного решения, а следовательно, он не представляет значительную сложность для решения судами и не относится к исключениям, предусмотренным пунктом 2 части шестой статьи 19 ГПК Украины (дела, которые подлежат рассмотрению только по правилам общего искового производства, и дела, цена иска в которых превышает 500 размеров прожиточного минимума для работоспособных лиц).
Малозначимое дело является таким в силу своих свойств, потому независимо от того, признали ли его такими низшие суды, учитывая, что часть шестая статье 19 ГПК Украины относится к Общим положениям этого Кодекса, которые распространяются и на кассационное производство, Верховный Суд признает за возможное, пользуясь собственными полномочиями, признать это дело малозначительным.
Верховный Суд не увидел обстоятельств, при которых судебное решение по малозначительному делу подлежит кассационному обжалованию. Эти обстоятельства определены пункте 2 части третьей статье 389 ГПК Украины:
а) кассационная жалоба касается вопроса права, который имеет фундаментальное значение для формирования единой правоприменительной практики;
б) лицо, которое подает кассационную жалобу, лишено возможности опровергнуть обстоятельства, установленные обжалованным судебным решением, при рассмотрении другого дела;
в) дело представляет значительный общественный интерес или имеет исключительное значение для участника дела, который подает кассационную жалобу;
г) суд первой инстанции отнес дело к категории малозначительных ошибочно.
Источник: сайт «ЮРЛИГА»
Далее
Фізична особа — підприємець звернулася до суду з позовом, у якому просила скасувати протокол засідання комісії Центральних районних електричних мереж ПАТ «ЕК Одесаобленерго» щодо розгляду акта про порушення Правил користування електричною енергією та визнати дії комісії неправомірними.
Суд першої інстанції закрив провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст. 255 Цивільного процесуального кодексу України та роз’яснив позивачеві його право звернутися із цим позовом до господарського суду. Відповідна ухвала була мотивована тим, що позивач є фізичною особою — підприємцем, а відповідач — юридичною особою, і тому справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Апеляційний суд скасував рішення місцевого суду та направив справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, зазначивши, що предметом позову є вимоги про визнання протиправним та скасування протоколу і визнання дій комісії з розгляду акта про порушення Правил користування електричною енергією, відповідно до яких позивачу як фізичній особі нарахований розмір використаної поза приладом обліку електричної енергії, а тому справа має бути розглянута в порядку цивільного судочинства.
Однак, розглянувши касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що складений працівниками електропостачальної організації акт про порушення ПКЕЕ є лише фіксацією порушення, яке було виявлено під час проведення перевірки, а оскарження самого лише факту складення такого акта, який не встановлює для споживача будь-яких обов’язків і є різновидом претензії, не передбачено чинним законодавством як спосіб захисту прав.
Зазначений акт може бути визнаний як доказ (із наданням йому відповідної оцінки судом) під час вирішення іншого спору, зокрема щодо відшкодування матеріальних збитків, при вирішенні якого суд зобов’язаний дати оцінку щодо дійсності цього акта.
Обраний позивачем спосіб захисту прав шляхом подання позову про скасування протоколу щодо розгляду акта про порушення ПКЕЕ та визнання дій комісії щодо розгляду зазначеного акта неправомірними, сам собою не сприяє ефективному відновленню порушеного права.
Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначені у позові вимоги не підлягають розгляду не лише в порядку цивільного судочинства, але і взагалі не підлягають судовому розгляду.
З повним текстом постанови ВП ВС від 6 лютого 2019 року можна ознайомитися за посиланням.
У справі висловлено окрему думку.
?Постанова КЦС ВС від 22.03.2019 № 394/559/17(61-44351 св 18):
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80681217
⚡Ключові висновки КЦС:
✔️Факт отримання орендної плати не є визначальним в обчисленні строків позовної давності, якщо особа, права якої порушено вважала що правовідносини виникли з інших підстав.
✔️Оскільки підставами позову було непідписання спірного додаткового договору оренди землі спадкодавицею, що свідчить про відсутність волевиявлення на укладення договору на вказаних у ньому умовах, для правильного вирішення вказаної справи, зокрема у частині висновків щодо початку перебігу позовної давності, важливим є така фактична обставина, як момент, коли особа довідалася, або могла довідатися про порушення свого права, а саме про факт укладення саме зі спадкодавицею, саме письмового додаткового договору оренди та саме на тих умовах, що зазначено у цьому договорі.
✔️Доводи про те, що позивачу було відомо про існування оспорюваного додаткового договору, оскільки він отримував орендну плату майже протягом двох років після закінчення строку договору орендну плату, не спростовують факт відсутності вільного волевиявлення спадкодавця на укладання оспорюваного договору на умовах, що в ньому викладені.
?«Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним додатковий договір до договору оренди землі № 1 від 10 вересня 2007 року.
На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що він на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 21 квітня 2010 року, а в подальшому виданого Державного акту є власником земельної ділянки площею 5,4697 га, яка знаходиться в адміністративних межах Кальниболотської сільської ради Новоархангельського району.
Цю земельну ділянку він успадкував після смерті ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1.
Ще за життя ОСОБА_5 між нею та ТОВ «Агрофірма «Кочубій» 18 грудня 2005 року було укладено договір оренди землі, який зареєстрований у Новоархангельському відділі Кіровоградської регіональної філії центру ДЗК 6 березня 2006 року за № 209 строком на 10 років.
Влітку 2016 року випадково знайшов вищевказаний договір оренди, а також додатковий договір № 1 від 10 вересня 2007 року, зареєстрований у Новоархангельському відділі Кіровоградської філії ДП «ЦДЗК» 14 вересня 2007 року, яким дію договору оренди продовжено на 15 років.
При огляді та вивченні договорів, порівнявши підписи своєї бабусі, які нею зроблені у заповітах, виявив, що оспорюваний правочини вона не підписувала. Права підпису іншій особі не передавала.
Тому вважає, що додатковий договір не відповідає актам цивільного законодавства та підлягає визнанню недійсним відповідно достатей 215, 203 ЦК України, оскільки укладений за відсутності волевиявлення орендодавця.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Новоархангельського районного суду Кіровоградської області від 6 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Кіровоградської області від 8 серпня 2018 року, визнано недійсним додатковий договір № 1 від 10 вересня 2007 року до договору оренди землі № 209 від 18 грудня 2005 року, укладений між ОСОБА_5 та ТОВ «Агрофірма «Кочубій» в особі директора ОСОБА_6 терміном на 15 років для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Розподілено судові витрати.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що спірний правочин укладено за відсутності волевиявлення власника землі на його укладення, що відповідно до статей 203, 215 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним. Також суди дійшли висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, оскільки правовідносини за спірним додатковим договором між сторонами в установленому законом порядку не виникли, позивач дізнався про існування договору оренди лише влітку 2016 року, а тому саме цей строк у розумінні частини першої статті 261 ЦК України і є початком перебігу строку позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ТОВ «Агрофірма «Кочубій» подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалені в цій справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди безпідставно відмовили товариству в застосування строку позовної давності, оскільки, на його думку позивачу було відомо про наявність оспорюваного договору з часу прийняття спадщини та оформлення. Крім того, з 2006 до 2018 року позивач отримувати орендну плату, що, на думку заявника, свідчить про обізнаність ОСОБА_4 щодо існування спірного додаткового договору. Окрім того, заявник зазначає, що рішення судів фактично ґрунтується лише на одному доказі, а саме на висновку судово-почеркознавчої експертизи, при цьому результати проведеної експертизи не є однозначними та повними, а отже можуть ставитись під сумнів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
18 грудня 2005 року між ОСОБА_5 (спадкодавцем) та ТОВ «Агрофірма «Кочубій» укладено договір оренди земельної ділянки площею 5,47 га, строком на 10 років. В подальшому земельна ділянка передана у тимчасове користування відповідачу за актом приймання-передачі.
10 вересня 2007 року від імені ОСОБА_5 укладено додатковий договір № 1 до договору оренди землі № 209 від 18 грудня 2005 року, строком на 15 років, який зареєстровано у Новоархангельському відділі Кіровоградської філії ДП Центру ДЗК при Державному Агентстві земельних ресурсів України 14 вересня 2007 року за № 427.
Умовами цього додаткового договору, зокрема, збільшено строк дії договору до 15 років.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.
ОСОБА_4 на підставі державного акта на право власності на землю серії НОМЕР_1 є власником успадкованої після смерті своєї бабусі ОСОБА_5 земельної ділянки площею 5,4697 га, яка розташована на території Кальниболотської сільської ради Новоархангельського району Кіровоградської області.
Суди також установили, що на додатковому договорі 10 вересня 2007 року, про існування якого ОСОБА_4 дізнався лише у 2016 році, підпис виконано не ОСОБА_5
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
За правилами статті 256 ЦК України позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
При цьому позивач повинен довести той факт, що він не міг довідатись про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, що інформацію щодо порушеного права позивач мав можливість отримати раніше.
Факт отримання орендної плати не є визначальним в обчисленні строків позовної давності, якщо особа, права якої порушено вважала що правовідносини виникли з інших підстав.
Саме таку правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі 6-48цс15.
Велика палата Верховного Суду у постанові від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18) не знайшла підстав для відходу від такої правової позиції.
Оскільки строк за договором оренди № 209 від 18 грудня 2005 року сплив у березні 2016 року, а за додатковою угодою — у вересні 2017 року, то позов подано в межах трьох років з дня коли сплив строк договору.
За таких обставин, суди дійшли обґрунтованого висновку, що правовідносини за додаткового договору № 1 від 10 вересня 2007 року між сторонами у встановленому законом порядку не виникали, а перебіг строку позовної давності має починатися з часу, коли позивачу стало відомо про існування такого договору.
Оскільки підставами позову ОСОБА_4 було непідписання спірного додаткового договору оренди землі спадкодавицею ОСОБА_5, що свідчить про відсутність волевиявлення на укладення договору на вказаних у ньому умовах, для правильного вирішення вказаної справи, зокрема у частині висновків щодо початку перебігу позовної давності, важливим є така фактична обставина, як момент, коли особа довідалася, або могла довідатися про порушення свого права, а саме про факт укладення саме зі спадкодавицею, саме письмового додаткового договору оренди та саме на тих умовах, що зазначено у цьому договорі.
Доводи касаційної скарги про те, що позивачу було відомо про існування оспорюваного додаткового договору, оскільки він отримував орендну плату майже протягом двох років після закінчення строку договору від 18 грудня 2005 року орендну плату, не спростовують факт відсутності вільного волевиявлення ОСОБА_5 на укладання оспорюваного договору на умовах, що в ньому викладені.
Доводи касаційної скарги про те, що результати проведеної почеркознавчої експертизи не є однозначними та повними, а отже можуть ставитись під сумнів не спростовують висновок суду про недійсність оспорюваного договору з підстав відсутності волевиявлення ОСОБА_5, вже були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та зводяться до переоцінки доказів, що є поза межами повноважень суду касаційної інстанції.»
Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду України та практики, сформованої Касаційним цивільним судом, щодо можливості стягнення грошових коштів в іноземній валюті.
У постанові від 2 липня 2014 року у справі №6-79цс14 ВСУ зазначив, що незалежно від валюти боргу (грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов’язання), валютою платежу є гривня. Відтак, у національній валюті України підлягають стягненню й інші складові грошового зобов’язання, передбачені, зокрема, ст. 1048 Цивільного кодексу та при застосуванні ст. 625 ЦК.
У свою чергу, Касаційний цивільнй суд у рішенні від 25 липня 2018 року у справі №308/3824/16-ц вказав на те, що незалежно від визначеної сторонами валюти боргу у зобов’язанні валютою платежу є виключно гривня за умови відсутності у сторін відповідної ліцензії Національного банку України.
Натомість Велика Палата ВС дійшла висновку, що заборони на виконання грошового зобов’язання у іноземній валюті, в якій воно зазначене у договорі, чинне законодавство не містить. «У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов’язаний, якщо інше не передбачено законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству», — йдеться у постанові ВП ВС від 16 січня 2019 року.
При цьому Велика Палата зауважила, що суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, оскільки належним виконанням зобов’язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, в розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Зазначимо, що висновки щодо можливості ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті, а також щодо можливості і порядку визначення у рішенні еквіваленту суми боргу в національній валюті сформульовані також у постанові ВП ВС від 4 липня 2018 року у справі №761/12665/14-ц.
Таким чином, у разі зазначення в судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.
Нагадаємо, раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що Велика Палата Верховного Суду вказала на критерії віднесення інформації до категорії службової, тобто інформації з обмеженим доступом. У межах спору ВП ВС визначила, в наданні якої інформації особі не може бути відмовлено.
Крім того, ми висвітлювати рішення Великої Палати щодо умов перерахунку вартості комунальних послуг. Відповідно до тексту постанови ВП ВС, якщо тарифи були чинними на момент нарахування вартості послуги, але в подальшому скасовані судом, це є підставою для перерахунку нарахованих платежів.
Полное выполнение кредитного обязательства не требует дополнительного подтверждения от банка. Соответствующая правовая позиция изложена в постановлении Верховного Суда в составе коллегии судей Кассационного гражданского суда от 06 марта 2019 года № 286/1693/17.
Заемщик по кредитному договору обратился в суд с иском об обязательстве банка выдать справку об отсутствии задолженности по кредитному договору.
При рассмотрении дела Судом установлено, что банк воспользовался правом досрочного возврата кредитных средств путем обращения в суд с требованием о взыскании с должника всей суммы задолженности. В результате изменился срок выполнения основного обязательства, а по истечении срока кредитования прекратилось право банка начислять проценты по кредитному договору.
Поскольку заемщик выполнил соответствующее решение суда, он является таким, что полностью выполнил свои обязательства по кредитному договору.
Учитывая то, что результатами рассмотрения дела подтверждено отсутствие задолженности заемщика перед банком по кредитному договору, Верховный Суд пришел к заключению, что оснований для удовлетворения иска в части обязательства банка выдать справку об отсутствии задолженности нет. Наличие или отсутствие такой справки не влияет на права истца. Возобновление прав заемщика не требует воздействия со стороны суда на банк.
Источник: сайт «ЮРЛИГА»
Далее
Позивач просив суд визнати протиправною та скасувати постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Підставою для притягнення позивача до адміністративної відповідальності стало те, що позивач, керуючи транспортним засобом, рухався по крайній лівій смузі, не маючи наміру здійснити поворот (розворот), в той час, коли праві інші смуги були не зайняті, чим порушив вимоги п. 11.5 Правил дорожнього руху України (ПДР).
Позивач покликався на те, що автомобіль під його керуванням здійснював рух по крайній лівій смузі, з метою здійснення розвороту ліворуч. Тобто, згідно п. 10.4 ПДР, він завчасно зайняв крайню ліву смугу для руху, з метою здійснення маневру, пов’язаного із зміною напрямку руху. При цьому, він не змінював смугу, з метою забезпечення можливості стежити за дорожньою обстановкою з урахуванням темного часу доби, погодних умов у вигляді дощу, недостатньої видимості у напрямку руху та для чіткого розпізнання елементів дороги у вигляді дорожньої розмітки п.1.7 або п. 1.11 ПДР.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд дійшов висновку, що відеозаписом підтверджується порушення позивачем п.11.5 ПДР, а саме рух автомобіля позивача по крайній лівій смузі дороги, в той час, коли праві смуги дороги були не зайняті. Світловий покажчик повороту відповідного напрямку на автомобілі не був увімкнений, що спростовує доводи позивача про те, що він мав намір здійснити поворот (розворот).
Апеляційний адміністративний суд дійшов іншого висновку та позов задовольнив. Суд апеляційної інстанції зазначив, що наданий відповідачем у якості доказу відеозапис, не підтверджує факт скоєння позивачем адміністративного правопорушення, оскільки відеозапис не доводить створення водієм перешкоди або небезпеки руху для інших учасників дорожнього руху, що є складовою адміністративного правопорушення. Суб’єктивне сприйняття відповідачем певних обставин, не може вважатися належним доказом в адміністративній справі, адже такими можуть бути лише пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідків, письмові і речові докази, висновки експертів.
Верховний Суд визнав помилковим висновок суду апеляційної інстанції про відсутність в діях позивача складу адміністративного правопорушення, оскільки відеозапис подій не доводить створення позивачем перешкоди або небезпеки руху для інших учасників дорожнього руху, що є складовою адміністративного правопорушення.
Далее
