За правилами ч. 3 ст. 45 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.
Відповідно до ч. 1 ст. 45 КАС України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.
Позивач звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з позовом, предметом якого є перевірка правомірності дій Вищої ради правосуддя, пов’язаних з розглядом його заяви, поданої в порядку Закону України «Про звернення громадян», а також компетенції ВРП щодо контролю за дотриманням законодавства суддями під час розгляду справ позивача. При цьому обґрунтування вимог позивача зводяться лише до образливих тверджень на адресу суду, використання яких неприпустиме при оформленні, зокрема, позовної заяви, які до того ж позивач визначив як підставу позову.
На переконання Великої Палати Верховного Суду, нецензурна лексика, образливі та лайливі слова, символи, зокрема для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їх представникам і суду не можуть використовуватися ні в заявах по суті справи, заявах з процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їх представників.
Зазначені дії свідчать про очевидну неповагу до честі, гідності цих осіб з боку осіб, які такі дії вчиняють. Ці дії також суперечать основним засадам та принципам адміністративного судочинства та його завданню. З огляду на це вчинення таких дій суд може визнати зловживанням процесуальними правами та з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.
Обґрунтування позову з використанням образливих висловлювань виходить за межі нормальної, коректної та легітимної критики, що, наприклад, у розумінні Європейського суду з прав людини констатується як зловживання правом на подання заяви.
ВП ВС висновки суду першої інстанції про допущення позивачем зловживання процесуальними правами визнала такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм процесуального права, відповідно, апеляційну скаргу залишила без задоволення, а ухвалу КАС ВС про повернення позовної заяви – без змін.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2019 року у справі № 9901/34/19 (провадження № 11-82заі19) можна буде ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/.
ПОСТАНОВА 12 березня 2019 року Справа № 910/14162/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80418502
Системне тлумачення статті 255 ГПК України свідчить про те, що законодавець свідомо виокремив випадки, в яких може бути оскаржена або конкретна процесуальна дія, або така конкретна дія і відмова в її вчиненні.
Зазначені процесуально-процедурні обмеження права на апеляційне оскарження деяких ухвал місцевого господарського суду окремо від остаточного рішення суду встановлено з метою ефективного здійснення правосуддя і не зменшують для сторін можливості доступу до суду апеляційної інстанції та не ускладнюють їм цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, оскільки сторони не позбавляються права на апеляційне оскарження таких проміжних ухвал місцевого господарського суду взагалі, — їх право лише відтерміновується до ухвалення остаточного рішення у справі.
Предметом апеляційного оскарження, як встановлено в оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції, є ухвала місцевого господарського суду про залишення без розгляду клопотання ТОВ «Хладопром» (вих. від 23.05.2018 № 23) про призначення у справі № 910/14162/17 повторної судової експертизи.
Відповідно до пункту 4 частини п’ятої статті 260 ГПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.
Порушуючи апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ «Хладопром» на ухвалу господарського суду міста Києва від 12.06.2018 зі справи про залишення без розгляду клопотання ТОВ «Хладопром» (вих. від 23.05.2018 № 23) про призначення у справі № 910/14162/17 повторної судової експертизи, апеляційний господарський суд залишив поза увагою те, що оскаржувана ухвала місцевого господарського суду не належить до переліку ухвал, наведеного у статті 255 ГПК України, оскільки у пункті 14 частини першої статті 255 ГПК України йдеться про залишення без розгляду заяв, поданих по суті справи, перелік яких наведено у частині другій статті 161 ГПК України [заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.09.2018 зі справи № 916/1461/16 та у постанові Верховного Суду від 26.02.2019 зі справи № 910/12099/17].
Враховуючи те, що апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ «Хладопром» було порушене, суду апеляційної інстанції, насамперед, належало вирішити питання щодо наявності чи відсутності підстав для закриття апеляційного провадження у справі № 910/14162/17 за апеляційною скаргою ТОВ «Хладопром» на ухвалу господарського суду міста Києва від 12.06.2018 зі справи про залишення без розгляду клопотання ТОВ «Хладопром» (вих. від 23.05.2018 № 23) про призначення у справі повторної судової експертизи. Проте наведене залишилося поза увагою суду апеляційної інстанції.
ПОСТАНОВА 12 березня 2019 року Справа № 923/1432/15 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80417091
Відмовляючи ОСОБА_6 у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою на ухвалу місцевого суду від 06.03.2018, суд апеляційної інстанції керувався приписами пункту 4 частини 1 статті 261 ГПК України та зазначив про відсутність поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження, як наведених скаржником за змістом апеляційної скарги, так і поданої до апеляційного суду на виконання вимог ухвали суду апеляційної інстанції від 03.12.2018 заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження, з огляду на встановлені обставини надіслання оскаржуваної ухвали Господарського суду Херсонської області від 06.03.2018 у справі №923/1432/15 19.03.2018 учасникам справи, в тому числі ОСОБА_6 за адресою його фактичного проживання — АДРЕСА_4.
Також, апеляційний суд дійшов висновку, що неотримання ОСОБА_6 ухвали суду першої інстанції, надісланої в передбаченому процесуальним законом порядку, стало наслідком його суб’єктивних дій — небажання отримувати адресовану йому поштову кореспонденцію Господарського суду Херсонської області за адресою фактичного місяця проживання ОСОБА_6 та зумовило повернення поштового відправлення з копією ухвали на адресу місцевого суду «у зв’язку з закінченням строку зберігання».
34. Відповідно до пункту 4 частини 6 статті 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
За змістом пунктів 116, 117 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 №270, вбачається, що у разі неможливості вручення одержувачам поштові відправлення зберігаються об’єктом поштового зв’язку місця призначення протягом одного місяця з дня їх надходження. Поштові відправлення повертаються об’єктом поштового зв’язку відправнику у разі, зокрема, закінчення встановленого строку зберігання.
Відповідно до частини 5 статті 242 ГПК України, учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, — у випадку наявності в особи офіційної електронної адреси, або рекомендованим листом з повідомленням про вручення, якщо така адреса відсутня.
Отже, у разі якщо копію прийнятого судового рішення (ухвали, постанови, рішення) направлено судом листом за належною поштовою адресою, тобто повідомленою суду учасником справи, і повернено підприємством зв’язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання чи закінчення строку зберігання поштового відправлення, то вважається, що адресат повідомлений про прийняте судове рішення. Водночас, Суд зазначає, що за змістом статей 2, 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» вбачається, що кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин.
Далее
Фабула судового акту: Логічне рішення, яке розтлумачує, що таке керування транспортним засобом на законній підставі, і в якому випадку не виплачується страхове відшкодуванні власнику транспортного засобу, який потрапив у ДТП, якщо їм керувала інша особа.
Мабуть багато хто пам’ятає часи, коли передача власником транспортного засобу у користування іншій особі повинна була обов’язково оформлюватися довіреністю, договором оренди або окремим записом у технічний паспорт цієї особи. Якщо автомобіль потрапляв у ДТП і за кермом був не власник, і без зазначених документів, заподіяну шкоду потерпілий міг стягнути із власника цього автомобілю, як із володільця джерела підвищеної небезпеки.
Декілька років тому цей порядок спростили, і тепер для керування чужим автомобілем достатньо мати серед документів технічний паспорт з будь-яким прізвищем. І шкода у випадку ДТП завжди стягується потерпілим із тієї особи, яка безпосередньо перебуває за кермом, звісно якщо вона порушила ПДР. Або із страхової компанії на підставі полісу обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (ОСЦПВ).
Але, що робити, коли за кермом автомобілю, який потрапляє у ДТП, перебуває особа, яка позбавлена прав керування ТЗ або ще їх не отримувала. Хоча такий автомобіль і має поліс ОСЦПВ, чи повинна страхова компанія відшкодовувати шкоду в такому випадку?
Ця справа як раз про це, і крапку у ній поставив лише ВС, який відмовив у задоволенні позову власника автомобілю про стягнення страхового відшкодування зі страхової компанії. ВС підкреслив, що відповідно до пункту 1.4, статті 1 ЗУ ««Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» при ДТП страхується цивільна відповідальність власника або інших осіб, які правомірно володіють забезпеченим транспортним засобом. Володіння забезпеченим ТЗ вважається правомірним, якщо інше не встановлено законом або рішенням суду. Так, згідно із пунктом 2.2 статті 2 ПДР власник транспортного засобу може передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії.
В даному випадку за кермом автомобілю перебувала п’яна особа, яка на момент ДТП вже була позбавлена судом прав керування ТЗ. Отже, власник передаючи кермо порушив законодавство, а винуватець ДТП володів автомобілем неправомірно, тому позов до страхової компанії безпідставний.
Водночас, ВС зазначив, що потерпілий має можливість стягнути шкоду безпосередньо із винуватця ДТП на загальних підставах за допомогою іншого позову.
Фабула судового акту: Даною постановою Касаційний цивільний суд закрив лазівку, яка дозволяла узаконювати договори, які згідно цивільного законодавства мають бути посвідчуватись нотаріально та надавати їм законної сили «заднім числом» зокрема і у цілях вивільнення такого майна з-під арештів.
У даній справі фізична особа звернулась до суду із позовом до підприємства про визнання договору купівлі-продажу нерухомості укладеним та визнання права власності на таке майно.
Позовні вимоги було вмотивовано тим, що між позивачем та підприємством було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна у простій письмовій формі без посвідчення його у нотаріуса.
Згідно умов вказаного договору сторони погодилися провести його нотаріальне посвідчення у семиденний термін із моменту його укладення. Проте відповідач, у визначений час і місце для нотаріального посвідчення договору не з’явився, документів, необхідних для його нотаріального посвідчення не надав, чим порушив досягнуті між сторонами домовленості.
Рішенням місцевого суду позов було задоволено.
У подальшому вказане рішення було скасовано апеляційним судом з тих підстав, що суд першої інстанції неповно з’ясував обставини справи під час визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та визнання права власності на єдиний майновий комплекс за позивачем, оскільки спірне майно на час розгляду справи судом першої інстанції перебувало під арештом і державним виконавцем подавалася заявка на реалізацію арештованого майна.
Рішення апеляційного суду позивачем було оскаржено у касаційному порядку.
Переглядаючи рішення у справі, касаційний суд погодився з рішенням апеляційного суду про відмову у задоволенні позову.
Обґрунтовуючи таке рішення КЦС вказав, що за нормами ст. 220 ЦК України якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Отже однією з основних умов застосування положень зазначеної вище норми є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.
На думку КЦС апеляційний суд обґрунтовано виходив із того, що позивачем не доведено факту безповоротного ухилення відповідача від нотаріального посвідчення правочину та втрати можливості з будь-яких причин його посвідчити.
За таких обставин відсутні передбачені законом підстави для визнання договору купівлі-продажу дійсним, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що відповідач ухилився від нотаріального посвідчення спірного договору та що така можливість була втрачена. Натомість визнання відповідачем позову спростовує доводи позивача про ухилення відповідача від нотаріального посвідчення спірного договору та втрати можливості посвідчити його нотаріально
?Постанова об’єднаної палати КЦС ВС від 06.03.2019 № 756/671/16-ц (61-42865сво18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/80363814
⚡Ключові висновки ОП КЦС:
✔️Ухвала суду першої інстанції за результатами вирішення питання про привід боржника може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції.
✔️Верховний Суд у складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку, викладеному в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2018 року у справі № 520/5468/15-ц (провадження № 61-46097ск18).
?«У грудні 2017 року старший державний виконавець Оболонського РВ ДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві Яровий О. В. звернувся до суду з поданням про привід боржника ОСОБА_3
Короткий зміст рішень суду першої інстанцій
Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 25 квітня 2018 року у складі судді: Майбоженко А. М. у задоволенні подання старшого державного виконавця Оболонського РВ ДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві Ярового О.В. про привід боржника ОСОБА_3 відмовлено.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції старший державний виконавець Оболонського РВ ДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві Яровий О. В. 18 травня 2018 року подав апеляційну скаргу.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 09 липня 2018 року відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою старшого державного виконавця Оболонського РВ ДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві Ярового О. В. на ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 25 квітня 2018 року.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 липня 2018 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою старшого державного виконавця Оболонського РВ ДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві Ярового О. В. на ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 25 квітня 2018 року закрито.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що стаття 353 ЦПК України містить вичерпний перелік ухвал суду першої інстанції, на які може бути подано апеляційну скаргу окремо від рішення суду. У цьому переліку відсутня така ухвала як ухвала щодо приводу боржника, а тому ця ухвала не підлягає апеляційному оскарженню. Оскільки судом апеляційної інстанції помилково відкрито апеляційне провадження за поданою апеляційною скаргою старшого державного виконавця Оболонського РВ ДВС м. Києва ГТУЮ у місті Києві Ярового О. В., то апеляційне провадження підлягає закриттю як помилково відкрите.
Позиція Верховного Суду
При закритті апеляційного провадження суд апеляційної інстанції зробив висновок, що стаття 353 ЦПК України містить вичерпний перелік ухвал суду першої інстанції, на які може бути подано апеляційну скаргу окремо від рішення суду. У цьому переліку відсутня ухвала щодо приводу боржника, а тому ця ухвала не підлягає апеляційному оскарженню.
Колегія суддів не погоджується із цим висновком апеляційного суду з таких підстав.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Згідно пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках — на касаційне оскарження судового рішення.
У пункті 11 частини третьої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV було закріплено, що державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, викликати фізичних осіб, посадових осіб з приводу виконавчих документів, що знаходяться у виконавчому провадженні, а в разі неявки боржника без поважних причин виносити постанову про його привід через органи Національної поліції. Тобто сторони виконавчого провадження мали право реалізувати своє право на оскарження вирішення питання про привід боржника шляхом оскарженні відповідної постанови державного виконавця.
Разом із тим, із прийняттям Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII частину першу статті 375 ЦПК України викладено у такій редакції: «1. Розшук боржника або дитини, привід боржника оголошуються за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання (перебування) боржника або дитини чи місцезнаходженням їхнього майна, або за місцем проживання (перебування) стягувача.».
Таким чином вирішення питання про привід боржника віднесено до компетенції суду. Проте відповідна ухвала за результати розгляду судом питання про привід боржника у переліку ухвал, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду, до переліку, передбаченого статтею 292 ЦПК України (у редакції, на момент прийняття Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII), внесена не була.
Аналогічні за змістом положення містяться і в чинній редакції ЦПК України.
Згідно частини першої статті 438 ЦПК України розшук боржника або дитини, привід боржника оголошуються за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання (перебування) боржника або дитини чи місцезнаходженням їхнього майна, або за місцем проживання (перебування) стягувача.
Відповідно до пункту 34 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо оголошення розшуку відповідача (боржника) або дитини. Разом із тим, у частині першій статті 353 ЦПК України ухвала суду першої інстанції за результатами розгляду подання державного виконавця про привід боржника відсутня.
Аналіз правових позицій Конституційного Суду України, висловлених у рішеннях: від 27 січня 2010 року у справі № 3-рп/2010, від 28 квітня 2010 року у справі № 12-рп/2010, від 08 липня 2010 року у справі № 18-рп/2010, від 02 листопада 2011 року у справі № 13-рп/2011, від 22 квітня 2014 року у справі № 4-рп/2014, свідчить, що при тлумаченні пунктів 2, 10, 12, 18, 28 частини першої статті 293 ЦПК України (у редакції, чинній станом 03 серпня 2017 року), суд враховував такі обставини:
(а) зміст (особливість) процесуального рішення, що оскаржується;
(б) стадію цивільного судочинства, що обумовлює процесуальну можливість особи поновити свої права виключно шляхом оскарження відповідної ухвали.
При цьому, Конституційний Суд України, зокрема, вказував, що:
(1) «згідно з частиною другою статті 293 Кодексу заперечення на ухвали, які не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. Це положення слід розуміти так, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду. Однак особливість ухвали про відмову у видачі дубліката виконавчого листа полягає в тому, що вона приймається на стадії виконання судового рішення і оскаржити її одночасно з оскарженням рішення суду неможливо, тому ця ухвала може бути оскаржена лише самостійно» (абзац 5 пункту 3.2. рішення від 27 січня 2010 року у справі № 3-рп/2010);
(2) «особливістю ухвали про роз’яснення рішення суду або про відмову в роз’ясненні рішення суду є те, що суд може постановити її в будь-який час до настання обмежень, визначених у частині другій статті 221 ЦПК України, зокрема після набуття ним законної сили. Це виключає можливість оскарження такої ухвали разом з цим рішенням, тому вона може бути оскаржена самостійно» (абзац другий пункту 2.2. рішення Конституційного Суду України від 08 липня 2010 року у справі № 18-рп/2010);
(3) «[…] особливістю ухвал суду першої інстанції щодо внесення виправлень у рішення або відмови у внесенні виправлень є те, що суд може постановити їх у будь-який час, зокрема й після набрання рішенням законної сили. За цих умов такі ухвали суду першої інстанції фактично не можуть бути оскаржені разом із рішенням суду. Крім того, відсутність можливості апеляційного оскарження ухвал суду першої інстанції про відмову у внесенні виправлень у рішення окремо від рішення суду у випадку, якщо наявні у тексті судового рішення неточності (арифметичні помилки чи описки) стосуються істотних обставин, може ускладнити або навіть унеможливити виконання судового рішення» (пункт 2.3. рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2014 року у справі № 4-рп/2014);
(4) «особливістю ухвал суду щодо повороту виконання рішення є те, що вони приймаються на стадіях виконання судового рішення і оскаржити їх одночасно з рішенням суду неможливо» (абзац четвертий пункту 3.2. рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2011 року у справі № 13-рп/2011).
Європейський суд з прав людини вказав, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов’язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду. «Право на суд», одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою (VOLOVIK v. UKRAINE, 15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У схожій ситуації у постанові Верховний Суд у складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2018 року у справі № 752/1016/17 зроблено висновок, що тлумачення пункту 15 частини першої статті 293 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення ПАТ «Укрсоцбанк» із апеляційною скаргою) має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права, особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. Ухвала про відмову у залишенні заяви без розгляду не перешкоджає подальшому провадженню у справі (не є остаточним рішенням), а тому особа має право оскаржити в апеляційному порядку ухвалу про відмову у залишенні заяви без розгляду разом з рішенням суду першої інстанції.
Верховний Суд у складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду вважає, що ухвала суду першої інстанції за результатами вирішення питання про привід боржника може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції.
У зв’язку із цим Верховний Суд у складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку, викладеному в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2018 року у справі № 520/5468/15-ц (провадження № 61-46097ск18).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена ухвала апеляційного суду постановлена без додержання норм процесуального права. У зв’язку з наведеним, об’єднана палата вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржену ухвалу апеляційного суду скасувати і направити справу до апеляційного суду для продовження розгляду.
Висновки про правильне застосування норм права
Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові палати, об’єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об’єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об’єднаної палати, ВеликоїПалати.
На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду висловлює такий висновок про застосування норми права.
Системний статті 438 ЦПК України та пункту 34 частини першої статті 353 ЦПК України свідчить, що ухвала суду першої інстанції за результатами вирішення питання про привід боржника може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції.»
