КАС/ВС дійшов висновку, що ФОП не звільнений від сплати земельного податку, оскільки, будучи суб’єктом господарювання на спрощеній системі оподаткування, фактично використовує в господарській діяльності належні йому нежилі приміщення (будівлі), а не земельні ділянки.
Постанова КАС/ВС від 15.02.2019 р. справа №826/9948/16.
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79846292
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Рішення судом обґрунтовано тим, що з набуттям ознак (якості) суб’єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов’язку сплати земельного податкує
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, виходив з того, що фізична особа — підприємець, який у процесі своєї господарської діяльності використовує належне йому на праві власності нежиле приміщення, на підставі пп. 4 п. 297.1 ст. 297 ПК України звільняється від сплати податку за земельну ділянку, на якій розташоване це приміщення.
КАС/ВС задовольняючи касаційну скаргу контролюючого органу, заначив, що правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов’язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб’єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності.
Тобто з набуттям ознак (якості) суб’єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов’язку сплати земельного податку.
Надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов’язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване.
Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України у постанові від 24.11.2015 р. справа №21-2352а15, а також Верховним Судом у постановах від 13.06.2018 р. №826/14615/16, від 19.06.2018 р. №814/3427/13-а та від 26.06.2018 р. №826/10930/13-а.
Відповідно до норм цивільного та господарського законодавства власнику належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він може реалізовувати на власний розсуд. Власник має право на визначення юридичної долі свого майна, у тому числі й шляхом надання майна іншим особам, а також вилучення цього майна у відповідних суб’єктів.
Майно комунальної власності не може передаватися в оперативне управління підприємствам, установам, організаціям, які не були утворені відповідним органом місцевого самоврядування та не перебувають у його підпорядкуванні.
Як встановили суди попередніх інстанцій, Прокуратура міста Києва звернулася до суду з позовом до Київської міської ради про визнання недійсним її рішення «Про повернення приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва із сфери управління державних установ і організацій». Цим рішенням визнані такими, що втратили чинність, рішення Київської міської ради про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва нежилих будинків та приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва. Також згідно з рішенням, яке оскаржує позивач у частині вилучення відповідного майна, нерухоме майно вибуло з управління Прокуратури міста Києва та закріплено за Комунальним підприємством «Київжитлоспецексплуатація».
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що поняття «сфера управління» використовується у випадку реалізації органами місцевого самоврядування, державними органами своєї компетенції, наділення відповідними повноваженнями інших органів, що уповноважені реалізовувати управлінські функції. Отже, передача майна до сфери управління не означає передачу певному суб’єкту відповідного майна на праві оперативного управління.
У прокуратури право оперативного управління щодо спірних приміщень не виникло й не могло виникнути, незалежно від того, чи було воно зареєстроване, чи ні.
ВП ВС звернула увагу на те, що нормами Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», які кореспондуються з положеннями Закону України від 5 листопада 1991 року № 1789-XII «Про прокуратуру», що діяли на час прийняття Київською міською радою рішень про передачу прокуратурі нежилих будинків та приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва, передбачено, що місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують розташовані на їх території органи та установи прокуратури відповідними службовими приміщеннями на умовах оренди.
Київська міська рада від імені та в інтересах територіальної громади міста Києва відповідно до закону здійснює правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності, має право самостійно вирішувати питання щодо передачі об’єктів права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, зокрема передавати їх в оренду.
ВП ВС вважає, що відносини, які склалися між сторонами, виникли з приводу використання нерухомого майна комунальної власності. У таких відносинах Київська міська рада здійснює правомочності власника комунального майна, тобто не реалізує в цій частині владних управлінських функцій.
За змістом статей 1, 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) з урахуванням приписів Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» справи у спорах, що виникають під час здійснення органом місцевого самоврядування повноважень власника комунального майна щодо його використання, підлягають розгляду за правилами господарського судочинства.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 910/12224/17 (провадження № 12-147гс18) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79958054.
При обчисленні пенсій не враховується такий складовий елемент грошового забезпечення, як одноразові додаткові види грошового забезпечення, зокрема щорічні, щоквартальні, разові додаткові види грошового забезпечення, незалежно від того, чи сплачуються з вказаних видів грошового забезпечення єдиний соціальний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.
Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду, розглянувши 6 лютого 2019 року справу № 522/2738/17 за позовом особи, звільненої з військової служби, до Пенсійного фонду України про перерахунок призначеної їй пенсії.
Позивач просив зобов’язати управління ПФУ перерахувати призначену йому пенсію з урахуванням грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, винагороди за тривалість безперервної військової служби та грошові премії відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України. Обґрунтуванням для таких вимог стало те, що з усіх перерахованих видів грошового забезпечення позивач сплачував єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Однак орган, що видавав довідку для призначення позивачеві пенсії, не врахував їх, що стало причиною призначення пенсії у меншому розмірі.
Проаналізувавши Закон України від 9 квітня 1992 року
№ 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та постанову Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей», судді ВП ВС дійшли висновку, що до грошового забезпечення, з розміру якого обчислюється пенсія, належать лише щомісячні основні види грошового забезпечення: посадовий оклад, оклад за військовим званням, процентна надбавка за вислугу років, а також щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, які також мають бути щомісячними.
Таким чином, сплата єдиного внеску не є безумовною підставою для включення виплати, з якої цей внесок утримано, до грошового забезпечення, з розміру якого обчислюється пенсія.
Водночас перерахунок пенсій у зв’язку зі зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на такий перерахунок згідно з вказаним Законом, або у зв’язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством, не проведений з вини органів ПФУ та/або державних органів, які видають довідки для перерахунку пенсії, провадиться з дати виникнення права на нього без обмеження строком (ч. 3 ст. 51 цього Закону).
Разом з тим і зважаючи на те, що позивач на час призначення пенсії за Законом № 2262-ХІІ мав право на включення до складу його грошового забезпечення, з якого обчислюється пенсія, отримуваної ним щомісячної додаткової винагороди, а управління ПФУ протиправно відмовило у проведенні перерахунку розміру пенсій, позовні вимоги в частині про зобов’язання відповідача перерахувати розмір пенсій з урахуванням названого щомісячного додаткового виду грошового забезпечення без обмежень строком, були задоволені.
За виключних обставин ВП ВС відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 10 березня 2015 року (справа № 21-70а15) щодо застосування у подібних цій справі правовідносинах положень ст. 9 та ч. 3 ст. 43 Закону України № 2262-XII, що грошова допомога на оздоровлення, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань, індексація та одноразова грошова допомога при звільненні, з яких сплачено страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, належать до складу грошового забезпечення військовослужбовців, з розміру якого обчислюється пенсія.
Детальніше з текстом постанови можна ознайомитись за посиланням: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80224649.
Большая палата Верховного суда при рассмотрении дела №464/3790/16-ц пришла к выводу, что кредиторы имеют право получать проценты и пеню в валюте, если одалживали средства также в валюте.
Суть дела: одно физлицо одолжило другому сумму в долларах под расписку. Когда деньги не вернули, кредитор обратился в суд, насчитав проценты за пользование средствами и пеню в 3%. Эти средства кредитор хотел получить в долларах, без пересчета в гривню. Суды первых инстанций отказали в иске, Но Большая палата ВС дала на это свое разрешение.
«Конвертация суммы займа в иностранной валюте для определения размера процентов на уровне учетной ставки НБУ в национальную валюту Украины будет противоречить частям первой и третьей статьи 1049 Гражданского кодекса относительно обязанности заемщика», — говорится в постановлении Верховного суда.
В нем также есть правовое разъяснение, которое разрешает выносить решения в пользу валютных выплат. «Суд вправе принять решение о взыскании денежной суммы в иностранной валюте. Учитывая положения части первой статьи 1046 ГК, а также части первой статьи 1049 ГК, надлежащим исполнением обязательства со стороны заемщика является возврат суммы средств в сроки, в размере и именно в той валюте, которая определена договором займа, а не во всех случаях и безусловно в национальной валюте.» Тем самым Большая палата отступила от позиции Верховного суда Украины, который настаивал на выплатах по валютным кредитам в гривне.
Судьи ВС также дали новое разъяснение начисляемым 3%: «Предусмотренное частью второй статьи 625 ГК начисление 3% годовых имеет компенсационный, а не штрафной характер, поскольку выступает способом защиты имущественных прав и интересов, который заключается в получении компенсации от должника».
Далее
Частина 2 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає обов’язок стягувача додати до заяви про примусове виконання рішення квитанцію про сплату авансового внеску та визначає категорії осіб, які від сплати авансового внеску звільняються.
Позивач звернувся до адміністративного суду, оскаржуючи відмову Управління державної виконавчої служби (далі – УДВС) відкрити виконавче провадження за його заявою.
Суд встановив, що державним виконавцем відділу примусового виконання рішень УДВС було надіслано позивачу повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання, у зв’язку з ненаданням стягувачем документів на підтвердження сплати авансового внеску.
Позивач не заперечував, що він не належить до осіб, які звільнені від сплати авансового внеску. Проте у своїй заяві до УДВС позивач, зокрема, зазначав про те, що на даний час він не працює, кошти на життя він змушений позичати, причому розмір отримуваних позик є навіть меншим за прожитковий мінімум. Заявник вимушено не працює з 2005 року з причин, які пов’язані із захистом ним і його сім’єю своїх прав і свобод.
Суд першої інстанції вирішив позов задовольнити частково, визнав протиправними дії УДВС в частині надіслання повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання. Також суд зобов’язав Управління ДВС вирішити питання про відкриття виконавчого провадження, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Суд вказав на те, що адміністративні органи є складовою держави, яка керується принципом верховенства права, а відтак інтереси цих органів збігаються з необхідністю належного здійснення правосуддя. Якщо адміністративні органи відмовляються або неспроможні виконати рішення суду, чи навіть зволікають з його виконанням, то гарантії, надані статтею 6 стороні на судовому етапі, втрачають сенс.
Далее
Тривала оренда не гарантує права переважного викупу квадратних метрів, якщо цього не прописано в нотаріально посвідченому договорі. На цьому в постанові від 6.03.2019 наголосив Верховний Суд.
Чоловік придбав кімнату в комуналці. Однак інші пожильці почали чинити йому перепони в доступі до помешкання, зокрема змінили замки без відома нового власника. З вимогою забезпечити доступ до кімнати чоловік звернувся до суду.
Перша інстанція зобов’язала пожильців надати ключі своєму сусідові та забезпечити йому можливість вільно користуватися майном. Апеляційний суд залишив рішення без змін.
До касаційного суду звернулась одна з мешканок квартири. Вона повідомила, що
хотіла викупити кімнату й мала на це переважне право, адже тривалий час орендувала її. Разом з тим громадянка зазначала, що є ліквідатором аварії на ЧАЕС і звільнена від сплати судового збору. Однак, перша інстанція, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, стягнула з неї кошти.
У постанові №761/42887/16-ц ВС зазначив, що договір оренди житла з викупом підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.
Аргументи ж із приводу судового збору, на думку ВС, заслуговують на увагу. Проте заявниця не повідомила про свій статус ні в першій, ні в апеляційній інстанції.
