Постанова 27 лютого 2019 року справа № 201/7316/16-ц провадження № 61-10611св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
Позивач подав до місцевого суду заяву про витребування доказів, в якій просив витребувати документи, що стосуються укладених між сторонами договорів. Вказана заява була задоволена ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 27 жовтня 2016 року, однак банком вона не виконана з посиланням на відсутність доступу до інформації за рахунками клієнтів, що були розташовані на тимчасово окупованій території.
Верховний Суд вважає непереконливими доводи ПАТ КБ «ПриватБанк» про неможливість виконати ухвалу про витребування доказів з посиланням на те, що у зв’язку з окупацією Автономної Республіки Крим банк не може перевірити інформацію щодо укладених між сторонами договорів, з огляду на таке.
Відповідно до частини третьої статті 95 ЦК України філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.
Припинення діяльності філії не впливає на обсяг зобов’язань банку відповідно до чинного цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк — це юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» тимчасово окупована територія України є невід’ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.
Договір банківського вкладу та договори банківських рахунків укладені позивачем з юридичною особою ПАТ КБ «ПриватБанк», а не з його кримською філією, яка не є суб’єктом цивільного права, не наділена правосуб’єктністю.
Відтак банк зобов’язаний зберігати інформацію про рахунки клієнтів, й за усіма обставинами в банку має бути наявна необхідна інформація за спірними договорами, яку він повинен надати на виконання ухвали про витребування доказів.
…
Верховним Судом в оцінці поведінки та способу ведення справ банком враховується те, що він є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв’язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними у цій сфері, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ банком є вищими, ніж до споживача — фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного всі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.
… справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Далее
Як ВС переклав тягар забезпечення житлом одних осіб на плечі та гаманці інших
Останніми роками від керівництва держави та ЗМІ тільки й чути про судову реформу, яка нібито була проведена в Україні. Дійсно, до Верховного Суду обрали нових суддів, але фактично все залишилося без змін. І судова практика тому яскраве підтвердження.
Квартира з мешканцями
Ось один приклад. Не маючи власного житла, молода сім’я придбала квартиру в акціонерного товариства, яка належала йому на правах приватної власності. В цій квартирі зареєстрована та проживає інша сім’я, хоча має у власності 3/10 будинку в м.Чернігові, розташованого на земельній ділянці площею 684 м2.
Велика Палата Верховного Суду у справі №904/7326/17 винесла Постанову від 5 грудня 2018 року, в якій зазначила, що системи державного та приватного виконання судових рішень не є рівноцінними та замінними.
Забезпечення рівноцінної конкуренції між державними та приватними виконавцями судових рішень як однієї з необхідних умов підвищення ефективності виконавчого провадження запроваджено Стратегією реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015–2020 роки, схваленою Указом Президента України №276/2015 від 20 травня 2015 року.
П. 6 ч. 1 ст. 4 Закону «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» №1403-VIII та п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону №1404-VIII «Про виконавче провадження» встановлюють принцип (засаду) диспозитивності виконавчого провадження та визначають його обов’язковість при здійсненні виконавчого провадження органами Державної виконавчої служби та приватними виконавцями. Цей принцип полягає, зокрема, у наданні стягувачу права вибору, пред’явити виконавчий документ для примусового виконання до органу Державної виконавчої служби чи до приватного виконавця, якщо виконання рішення відповідно до ст. 5 Закону №1404-VIII віднесено до компетенції і органів Державної виконавчої служби, і приватних виконавців (абз. 2 ч. 1 ст. 19 Закону). Тобто вказані положення надають стягувачу право на власний розсуд обрати орган, що буде здійснювати примусове виконання, обираючи при цьому між Державною виконавчою службою та приватними виконавцями.
Ч. 1 ст. 27 Закону №1403-VIII і ч. 2 ст. 24 цього Закону також передбачають право фізичних і юридичних осіб вільно обирати приватного виконавця з числа тих, відомості про яких внесено до Єдиного реєстру приватних виконавців України, з урахуванням суми стягнення та місця виконання рішення, визначених Законом №1404-VIII. Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника-фізичної особи, за місцезнаходженням боржника-юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника.
Залежно від вибору стягувача та після пред’явлення виконавчого документа для примусового виконання до органу Державної виконавчої служби або до приватного виконавця у відповідного виконавця виникають передбачені ст. 18 Закону №1404-VIII права й обов’язки, зокрема обов’язок здійснювати заходи примусового виконання рішення у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Для стягувача має значення, звертатися до органу Державної виконавчої служби чи до приватного виконавця, адже умови співпраці з державним та приватним виконавцем різняться. Звернення до приватного виконавця забезпечує стягувачу можливість користуватися такими гарантіями і можливостями:
Примусова передача виконавчого провадження від приватного виконавця до органів Державної виконавчої служби позбавить стягувача прав та гарантій, встановлених законодавством.
Необхідність передання виконавчого провадження іншому виконавцю, який першим відкрив провадження, може створити істотні ускладнення як для стягувача (наприклад, якщо виконавець, який першим відкрив виконавче провадження щодо боржника, знаходиться у віддаленій від стягувача місцевості), так і для приватного виконавця, який буде змушений виконувати виконавчі документи по всій території України, не маючи для цього відповідних можливостей і ресурсів. Це може спричинити суттєве підвищення витрат виконання, які буде змушений нести стягувач і які можуть бути не покриті за рахунок коштів боржника.
Разом з тим, встановлене абз. 1 ч. 1 ст. 30 Закону №1404-VIII правило щодо виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження тим виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, стосується виключно державних, а не приватних виконавців, тоді як щодо останніх діє правило абз. 2 ч. 1 цієї ж статті про виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження.
Застосування правила щодо обов’язкового передання виконавчого провадження від приватного виконавця до державного і навпаки призведе до порушення основоположного принципу диспозитивності, порушення права стягувача на вибір виконавця, передбаченого законом.
Cам по собі факт неповідомлення про настання страхового випадку не може братися за основу рішення. Такий висновок зробив ВС в постанові №208/7291/13-ц.
Постанова
16 січня 2019 року м.Київ №208/7291/13-ц
Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду:
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2013 року ПАТ «Страхова компанія «Країна» звернулося з позовом до Особи 2 про відшкодування збитків у порядку регресу.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 11.06.2012 відповідач, керуючи автомобілем ВАЗ-21083, реєстраційний №*, порушив вимоги Правил дорожнього руху, внаслідок чого скоїв наїзд на автомобіль ВАЗ-21154, реєстраційний №**.
Боржник звернувся до суду із заявою про відстрочку виконання рішення суду, яким у 2008 році з нього було стягнуто грошові кошти за шкоду, спричинену внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.
Боржник зазначав, що про виконавчі листи йому стало відомо лише у 2016 році та існують обставини, що ускладнюють виконання рішення суду, зокрема, те, що з березня 2015 року він бере участь в антитерористичній операції, є учасником бойових дій, зарахований до складу Національної гвардії України; отримав контузію, у зв’язку з чим проходить тривале лікування; має на утриманні неповнолітню дитину.
Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні заяви відмовили.
Суд першої інстанції зазначив, що судове рішення не виконується протягом майже 10 років, а обставини, на які покликається боржник в обґрунтування поданої заяви, не є винятковими, тобто такими, що відповідно до закону ускладнюють виконання рішення.
Апеляційного суд виходив з того, що виконання судового рішення у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. А військові дії та проведення антитерористичної операції не є обставинами, які ототожнюються з поняттям стихійне лихо або інші непереборні обставини, з якими законодавець пов’язує можливість відстрочки виконання судового рішення.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду також не знайшов підстав для задоволення заяви боржника.
Верховний Суд роз’яснив, що відстрочка виконання рішення суду — це відтермінування у часі належного строку виконання рішення суду в цілому.
Надання відстрочки судом полягає у визначенні нової конкретної, більш пізньої ніж первинна, дати, з настанням якої й після завершення строку відстрочки рішення має бути виконано повністю.
При розгляді заяв щодо відстрочки виконання рішення необхідно виходити з міркувань доцільності та об’єктивної необхідності надання саме таких строків відтермінування виконання рішення в цілому; наявність підстави для відтермінування має бути доведена боржником. Строки такого відтермінування знаходяться у прямій залежності від обставин, що викликають необхідність надання додаткового строку до повного виконання рішення суду. Надання відстрочки виконання рішення суду не може створювати занадто або безпідставно привілейовані умови для боржника.
Далее
Позивач звернувся до суду з позовом до міської ради, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення, на підставі якого надано пільги щодо плати за землю на території міста, звільнивши від цієї сплати окремі підприємства. Позивач стверджував, що оскаржуване рішення, яким надано пільги з плати за землю, призводить до незаконного зменшення доходів місцевого бюджету, зменшення комунальної власності і, як наслідок, – порушує права та інтереси позивача як члена міської громади.
Суди першої та апеляційної інстанції у задоволенні позову відмовили.
Залишаючи ці рішення без змін, Верховний Суд у постанові від 28 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17 сформулював загальні підходи до визначення законного інтересу як предмета судового захисту в адміністративному судочинстві.
Верховний Суд дійшов висновку, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, якому властиві такі ознаки:
— має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання;
— пов’язаний із конкретним матеріальним або нематеріальним благом;
— є визначеним – благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним, у позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає;
— є персоналізованим (суб’єктивним) – тобто належить конкретній особі (позивачу);
— суб’єктом порушення позивач вважає суб’єкта владних повноважень.
Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже, й матеріально-правової заінтересованості), є:
— незаконність інтересу – його суперечність Конституції, законам України, принципам права;
— не правовий характер вимог – вимоги не породжують правових наслідків для позивача;
— встановлена законом заборона пред’явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя особою, яка подала скаргу на суддю);
— коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);
— позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб – держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.
Суд дійшов висновку, що у разі встановлення обставин, що свідчать про очевидну відсутність законного інтересу (матеріально-правової заінтересованості), адміністративний суд не має юрисдикції для розгляду справи і відмовляє у відкритті адміністративного провадження.
Якщо ж очевидних ознак відсутності матеріально-правової заінтересованості на стадії відкриття провадження не встановлено, суд, за наявності інших законних передумов, відкриває провадження. Якщо очевидні ознаки відсутності матеріально-правової заінтересованості виявлені після відкриття провадження, суд має право закрити провадження.
Оскільки йдеться про обмеження доступу до судочинства, очевидність відсутності у позивача законного інтересу повинна бути поза межами обґрунтованого сумніву. Якщо такий сумнів є, він повинен тлумачитися на користь позивача, а отже у цьому випадку суд повинен розглянути справу по суті. Це питання повинно вирішуватися, насамперед, судом першої інстанції, який має широку дискрецію.
Позивач повинен довести, що він є потерпілим від порушення з боку суб’єкта владних повноважень, зокрема має місце безпосередній негативний суттєвий вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому.
З’ясування матеріально-правової заінтересованості позивача передує розгляду питання щодо правомірності рішення, котре оскаржується. Відсутність матеріально-правової заінтересованості позивача є підставою для відмови у задоволенні позову незалежно від правомірності чи неправомірності оскарженого рішення.
Постанова Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17 – http://reyestr.court.gov.ua/Review/80167902.
