До суду звернулась особа з позовом до винуватця дорожньо-транспортної пригоди про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП.
Позивач зазначав, що внаслідок ДТП були спричинені пошкодження належному йому автомобілю, розмір яких свідчить про фізичне знищення транспортного засобу.
Страхова компанія на підставі договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, за наслідками розгляду його заяви виплатила йому кошти. Але позивач просив стягнути з особи різницю між фактичним розміром майнової шкоди та страховою виплатою, а також кошти на відшкодування моральної шкоди.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд виходив з того, що відповідно до порядку відшкодування шкоди у зв’язку з фізичним знищенням транспортного засобу, передбаченого статтею 30 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» позивачу, як власнику транспортного засобу відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після дорожньо-транспортної пригоди, а також витрати на евакуацію транспортного засобу. Оскільки цивільно-правова відповідальність відповідача застрахована, ліміт страхової відповідальності страховика, з урахуванням заяви-приєднання до умов добровільного страхування цивільної відповідальності (акцепт) становить 150 000,00 грн, позивач погодився з виплаченою йому сумою страхового відшкодування, будь-яких вимог до компанії не заявляв, та відмовився від передачі залишків транспортного засобу. Крім того, позивач не надав доказів на підтвердження заподіяння йому моральної шкоди.
Апеляційний суд скасував таке рішення та ухвалив нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Суд стягнув з відповідача на відшкодування майнової шкоди, заподіяної внаслідок пошкодження автомобіля, який вважається фізично знищеним, грошові кошти та зобов’язав позивача передати відповідачу залишки автомобіля. Крім того, суд частково задовольнив вимоги про відшкодування моральної шкоди.
Верховний Суд у складі касаційного цивільного суду не погодився з таким вирішенням спору та скасував рішення апеляційного чуду в частині вирішення вимог про відшкодування майнової шкоди. В цій частині ВС визнав вірним висновок суду першої інстанції (постанова від 30.01.2019 у справі №753/21303/16-ц).
ВС зазначив, що розмір страхового відшкодування залежить також від того, визнає власник транспортний засіб фізично знищеним чи ні.
У разі визнання його таким власнику відшкодовується шкода у розмірі, який відповідає вартості транспортного засобу до ДТП та витратам, пов’язаним з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди.
Далее
У справі №906/194/18 ухвалою місцевого господарського суду, зокрема, задоволено заяву позивача про залишення позову без розгляду, а також призначено судове засідання для вирішення питання про компенсацію заявлених представником відповідача витрат, пов’язаних з розглядом справи. Про це повідомляє прес-служба ВС.
Додатковим рішенням місцевого господарського суду відповідачу відмовлено у відшкодуванні витрат, пов’язаних з розглядом справи. Постановою суду апеляційної інстанції додаткове рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове, яким з позивача на користь відповідача стягнуто витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 тис. грн.
За результатами перегляду справи в касаційному порядку колегія суддів КГС ВС постанову суду апеляційної інстанції скасувала та направила справу на новий розгляду до вказаного суду з огляду на таке.
З додаткового рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів вбачається, що на підтвердження понесених на правову допомогу витрат відповідачем надано: 1) договір про надання правничої допомоги; 2) додаткову угоду до договору, згідно з умовами якої: клієнту надано правову допомогу з підготовки документів, консультування, взяття участі у судових засіданнях як представника клієнта у даній справі; гонорар у розмірі 10 тис. грн підлягає сплаті після набрання законної сили рішенням суду на користь клієнта; 3) детальний опис та розрахунок наданих послуг; 4) копію квитанції до прибуткового касового ордера, згідно з якою адвокатом прийнято від відповідача 10 тис. грн на підставі договору та додаткової угоди; 5) книгу доходів і витрат, яку ведуть фізичні особи, що провадять незалежну професійну діяльність, зазначеного адвоката, з якої вбачається, що згадана сума ним була прийнята.
Колегія суддів КГС ВС зауважила, що необхідною умовою вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи. Приймаючи додаткове рішення, місцевий господарський суд, оцінивши надані відповідачем докази понесених ним витрат на правову допомогу, встановив, що останнім не надано суду видаткових касових ордерів або платіжних доручень про передачу коштів адвокату. Тобто судом першої інстанції встановлено, що доказів фактичного понесення витрат на правову допомогу (їх оплати) суду надано не було.
Скасовуючи додаткове рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення, суд апеляційної інстанції зазначив, що: понесені відповідачем витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 тис. грн підтверджені матеріалами справи та є співрозмірними до проведеної роботи із захисту інтересів відповідача. Проте судом апеляційної інстанції не спростовано висновки суду першої інстанції стосовно того, що витрати відповідача на послуги адвоката не підтверджені належними фінансовими документами (оскільки судом першої інстанції встановлено, що відповідачем не надано суду видаткових касових ордерів або платіжних доручень про передачу коштів адвокату) та не встановлено й не зазначено, якими доказами підтверджується фактичне понесення відповідачем витрат на правову допомогу (їх оплата).
Далее
В 2007 году с нарушителя правил дорожного движения взыскали в пользу потерпевшего несколько тысяч грн имущественного и морального вреда. В 2017 году ответчик обратился в суд с просьбой рассрочить выплаты из-за того, что был призван в ряды вооруженных сил, получил ранения во время службы, находится на лечении и вынужден присматривать за малолетним ребенком. Также он отметил, что только сейчас узнал о наличии к нему исполнительного производства. Суд первой инстанции в удовлетворении ходатайства отказал, напомнив нарушителю о том, что он и так не выплачивал компенсацию пострадавшему почти 10 лет, а обстоятельства, на которые он ссылается, не являются исключительными. Суд отметил, что ссылки на неосведомленность является несостоятельной, ведь в 2007 году должник присутствовал во время принятия решения и не мог не знать о его содержании. Апелляционный суд оставил решение коллег в силе.
В постановлении №2-54/08 ВС согласился с позицией коллег по недоказанности обстоятельств, которые бы позволяли рассрочить исполнение решения.
Большая Палата Верховного Суда при рассмотрении дела № 826/15700/17 пришла к выводу, что спор об отмене распоряжения районной гос администрации (принятом во исполнение решения Киеврады) относительно передачи объектов жилищного и нежилого фонда территориального общества города, в частности дома, в котором проживает истица, на праве хозяйственного ведения обслуживающему коммунальному предприятию подлежит рассмотрению в порядке гражданского судопроизводства.
Постановлением от 12 декабря 2018 года оставлены без изменений решения низших административных судов, какие постановили, что спор об обжаловании распоряжения Днепровской райгосадминистрации относительно передачи многоквартирного дома в управление коммунальной управляющей компании не рассматривается в порядке административного судопроизводства.
Истица считает, что передача дома, в котором она проживает, на праве хозяйственного ведения КП «Управляющая компания из обслуживания жилищного фонда Днепровского района г. Киева» изменяет ее право на владение, использование и распоряжение недвижимым имуществом, поскольку обслуживающая компания обесценивает ее имущество, используя его для получения прибыли.
Кроме того, Управляющая компания приобрела право на обращение в суд о взыскании задолженности за содержание домов, сооружений и придомовых территорий.
Большая Палата разъяснила, что на основании части первой статьи 21 ГК суд признает незаконным и отменяет правовой акт индивидуального действия, выданный органом государственной власти, органом власти АР Крым или органом местного самоуправления, если он противоречит актам гражданского законодательства и нарушает гражданские права или интересы. Таким образом, признание незаконными решений субъекта властных полномочий может быть способом защиты гражданского права или интереса.
Следовательно, если нарушение своих прав человек видит в последствиях, вызванных решением, действием или бездеятельностью субъекта властных полномочий, которые он считает неправомерными, и эти последствия привели к возникновению, изменению или прекращению гражданских правоотношений, имеют имущественный характер или связаны с реализацией его имущественных или личных неимущественных интересов, то признание незаконными (противоправными) таких решений является способом защиты гражданских прав и интересов.
«Поскольку спор по этому делу возник между Днепровской РГА, которая осуществляет управление имуществом территориального общества города Киева, и жительницей дома АДРЕС_1 ЛИЦО_3 в связи с нарушением ее гражданских прав на пользование принадлежащим ей недвижимым имуществом, Большая Палата Верховного Суда пришла к заключению, что этот спор является гражданско-правовым и защита прав истца в суде должна происходить по правилам гражданского судопроизводства», — отмечено в постановлении.
Отметим, что согласно решению Конституционного Суда Украины и в соответствии с нормами Гражданского кодекса, многоквартирные дома (включительно с подвалами, крышами, техническими помещениями, лифтами и тому подобное) являются общей совместой собственностью жителей. Дом, в котором приватизирована хотя бы одна квартира, не может находиться в коммунальной или хозяйственной собственности.
Защитить свои права можно, отслеживая регистрационные действия относительно принадлежащей вам недвижимости. Зарегистрировавшись на сервисе СМС-маяк, вы мгновенно получите сообщение об изменении статуса объектов в Государственном реестре вещных прав на недвижимое имущество. Расширенная версия обеспечивает информирование физических и юридических лиц о поданных регистратору заявках на проведение любых регистрационных действий относительно их объектов недвижимого имущества.
Далее
Позивач вказувала на те, що її чоловік без її згоди уклав договір купівлі-продажу квартири, не зважаючи на те, що квартира є спільною сумісною власністю подружжя, та просила визнати недійсним такий договір.
Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили. Суди виходили з того, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна та третя особа — контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
У даному випадку суди вказали на те, що позивачем не надано доказів, які б свідчили про недобросовісність дій покупця, її обізнаність про форму власності та сімейний стан продавця, а тому суди дійшли висновку про відсутність підстав вважати наявність недобросовісності її дій на момент укладення оспорюваного правочину.
Верховний Суд не погодився з таким висновком судів попередніх інстанцій, а договір визнав недійсним (постанова від 30.01.2019 у справі № 522/17826/16-ц).
Суд касаційної інстанції зазначив, що висновки судів, що відсутність письмової згоди позивача на розпорядження майном, не може бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного іншим із подружжя суперечать вимогам законодавства.
Згідно з частиною третьою статті 65 Сімейного кодексу України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
ВС нагадав про правовий висновок Великої Палати від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), відповідно до якого Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Далее
Об’єднана палата Касаційного кримінального суду (судді Ірина Григор’єва, Станіслав Кравченко, Микола Мазур, Василь Огурецький та Валентина Щепоткіна) розглянула справу щодо порядку стягнення судового збору із засудженого.
Судді зауважили, що при вирішенні цивільного позову в межах кримінального провадження та стягнення з винної особи коштів у рахунок відшкодування завданої злочином шкоди необхідно мати на увазі, що статус особи, яка в силу закону несе цивільну відповідальність, насамперед пов’язаний зі статусом обвинуваченого, якому має бути гарантовано додержання основних засад кримінального провадження, зокрема, принципу законності.
Відтак, об’єднана палата ККС дійшла висновку, що стягнення за вироком із засудженого судового збору суперечить ч. 5 ст. 128, статтям 2, 7, 9, 118, 119, 370 Цивільного процесуального кодексу в їх взаємозв’язку.
Тож при оскарженні судових рішень у частині цивільного позову, постановлених у кримінальному провадженні, засуджений, який несе цивільну відповідальність, не сплачує жодних судових витрат на відміну від цивільного судочинства.
«При вирішенні у межах кримінального провадження цивільного позову стягнення судового збору з обвинуваченого (засудженого), який несе цивільну відповідальність, не допускається, адже таке стягнення суперечить закріпленим у статтях 2, 7, 9 КПК завданням кримінального провадження, засаді законності, не відповідає приписам ч. 5 ст. 128, статей 118, 119, 370 цього Кодексу та істотно порушує гарантоване особі право на розгляд справи щодо неї з додержанням вимог зазначеного провадження, передбачених указаним Кодексом», — йдеться у постанові об’єднаної палати ККС ВС від 23 січня 2019 року.
