Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду визнав право попереднього користувача на торговельну марку. Про це повідомляє прес-служба Верховного Суду.
У справі №910/22001/17 ТОВ «Фармлінк» звернулося до господарського суду з позовом до ТОВ «Онкомедіка» та ТОВ «УАПРОМ» (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) про припинення порушення прав позивача на знаки для товарів і послуг за свідоцтвами України шляхом припинення пропонування до продажу, продажу, рекламування, в тому числі через мережу Інтернет та при введенні у цивільний обіг на території України товарів, що містять позначення «HAIDA»; вилучення з цивільного обігу товарів, що містять позначення «HAIDA», які пропонуються до продажу, продаються, рекламуються ТОВ «Онкомедіка», зокрема, з використанням власного інтернет-ресурсу «oncomedica.com.ua» та Інтернет-ресурсу «prom.ua», що належить ТОВ «УАПРОМ».
Місцевий господарський суд у задоволенні позову відмовив повністю.
Північний апеляційний господарський суд рішення місцевого господарського суду скасував, ухвалив нове рішення — про задоволення позову в частині зобов’язання ТОВ «Онкомедіка» припинити порушення прав позивача на знаки для товарів і послуг за свідоцтвами України шляхом припинення пропонування до продажу, продажу, рекламування, в тому числі через мережу Інтернет та при введенні у цивільний обіг на території України товарів, що містять позначення «HAIDA». У решті позовних вимог відмовлено.
Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення місцевого господарського суду, колегія суддів КГС ВС виходила з такого.
ТОВ «Онкомедіка» у 2015-2016 роках ввозила на територію України медичні товари виробництва Компанії «Changzhou Haida Medical Equipment Co., Ltd (China)», марковані позначенням «HAIDA», які відповідач-1 реалізовував на території України.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 500 ЦК України будь-яка особа, яка до дати подання заявки на торговельну марку або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала торговельну марку в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користувача).
Як встановили суди попередніх інстанцій, ТОВ «Фармлінк» подало заявку на реєстрацію знака для товарів і послуг «HAIDA» для послуг 35 класу МКТП 21 жовтня 2015 року; заявку на реєстрацію знака для товарів і послуг «HAIDA» для товарів 10 класу МКТП подано 24 січня 2017 року.
Суд апеляційної інстанції у розгляді справи дійшов обґрунтованого висновку про те, що права, які випливають із свідоцтв України на знаки для товарів і послуг, власником яких є позивач, діють від дати подання заявок. Водночас суд не врахував положень закону щодо права попереднього користувача, яким у цьому випадку й наділене ТОВ «Онкомедіка».
У свою чергу, місцевий господарський суд встановив недоведеність позивачем незаконності дій ТОВ «Онкомедіка» (до дати подання позивачем заявок на торговельні марки) щодо ввезення медичних товарів, маркованих позначенням «HAIDA» [виробництва Компанії «Changzhou Haida Medical Equipment Co., Ltd (China)»] на територію України, які надалі пропонувалися до продажу в Україні; наявність у ТОВ «Онкомедіка» права попереднього користувача на торговельну марку «HAIDA» і дійшов неспростовного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
З повним текстом постанови Верховного Суду можна ознайомитися за посиланням.
Далее
Якщо діти ухиляються від допомоги батькам, на спадщину їм годі розраховувати. Про це йдеться в постанові Верховного Суду від 11.02.2019.
Чоловік помер, не залишивши заповіту. Квартиру розраховувала отримати дружина. Та несподівано з’явилася дочка померлого, яка не спілкувалася з батьком із 1991 р., незважаючи на спроби останнього налагодити стосунки. З вимогою відсторонити дочку від спадщини дружина звернулася до суду. Перша й апеляційна інстанції з позицією вдови погодились.
Відмовляючи в задоволенні касаційної скарги дочки, у постанові №756/11676/16-ц ВС указав на таке. Ухилення від надання допомоги спадкодавцеві пов’язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов’язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій.
Далее
Касаційний кримінальний суд Верховного Суду переглядав судові рішення у кримінальному провадженні за обвинувачення осіб у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 Кримінального кодексу України.
Вироком суду осіб було засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк сім років із конфіскацією однієї четвертої частини майна, що належить їм на праві власності.
Апеляційний суд залишив вирок суду першої інстанції без змін.
Прокурор звернувся до суду касаційної інстанції зі скаргою, у якій зазначав, зокрема, про те, що апеляційний суд залишив поза увагою допущені судом першої інстанції порушення вимог ч. 2 ст. 416 Кримінального процесуального кодексу України, якою передбачено особливості нового розгляду судом першої інстанції після скасування вироку, внаслідок чого особам було посилено покарання.
ВС вирок та ухвалу судів змінив.
Суд касаційної інстанції зазначив, що висновок місцевого суду про доведеність винуватості осіб у розбої, вчиненому за попередньою змовою групою осіб, ґрунтується на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, підтверджених доказами, які було безпосередньо досліджено.
Поряд з цим, суд визнав обґрунтованими доводи прокурора про порушення місцевим судом вимог ч. 2 ст. 416 КПК.
Відповідно до ч. 2 ст. 416 КПК при новому розгляді в суді першої інстанції допускається застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення та посилення покарання тільки за умови, якщо вирок було скасовано за апеляційною скаргою прокурора або потерпілого чи його представника у зв’язку з необхідністю застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання.
ВС роз’яснив, що у цьому випадку законодавець встановлює дві обов’язкові умови, за яких допускається погіршення правового становища обвинуваченого під час нового розгляду кримінального провадження:
— якщо вирок було скасовано за апеляційною скаргою прокурора або потерпілого чи його представника (умова щодо суб’єкта апеляційного оскарження, за скаргою якого було скасовано вирок);
— якщо вирок було скасовано у зв’язку з необхідністю застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання (умова щодо підстави скасування вироку).
ВС звернув увагу на конструкцію норми ч. 2 ст. 416 КПК, сформульованої як виняток із загального правила про недопустимість погіршення правового становища обвинуваченого під час нового судового розгляду внаслідок застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення та посилення покарання.
ВС дійшов висновку, що, вживаючи у тексті ч. 2 ст. 416 КПК термін «новий судовий розгляд», законодавець не пов’язує його виключно з тим вироком суду першої інстанції, у зв’язку зі скасуванням якого здійснюється цей судовий розгляд.
Далее
Місце в черзі на квартиру, закріплене за одним членом сім’ї, автоматично не переходить до інших членів родини. На цьому наголосив Верховний Суд у постанові від 11.02.2019.
У 1993 р. чоловіка за місцем роботи було поставлено на облік як такого, котрий потребує поліпшення житлових умов. У 1996-му він помер, а його дружину зняли з квартирної черги, про що свідчив запис у книзі обліку громадян.
У 2012 р. жінка звернулася до підприємства із запитом щодо того, чи може вона розраховувати на житло як член сім’ї померлого. Підприємство попросило її надати додаткові документи. Після того як громадянка це зробила, їй повідомили, що в документах немає копії свідоцтва про шлюб, тож підстави для надання житла відсутні.
Прагнучі побачити матеріали справи на власні очі,
Особа виграла судову справу за позовом до банку про поновлення на роботі. Позивач двічі подавав заяву до банку про поновлення його на посаді відповідно до рішення суду, проте листом банк повідомив, що рішенням суду не скасовано наказ про звільнення та звільнення не визнано незаконним.
Після цього позивач знову звернувся до суду, але вже із заявою про стягнення з банку середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду відповідно до статті 236 КЗпП України.
Суди першої та апеляційної інстанцій таку заяву задовольнили. Суди зазначили, що затримка виконання рішення суду сталася саме з вини банку.
Банк звернувся до суду касаційної інстанції та просив скасувати ухвали судів попередніх інстанцій, оскільки такі постановлено в порушення статті 236 КЗпП України та статті 76 Закону України «Про виконавче провадження».
Позиція банку полягала в тому, що рішення про поновлення особи на роботі підлягало виконанню в порядку передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», стаття 19 якого (в редакції, яка діяла на час спірних правовідносин) передбачала відкриття виконавчого провадження за заявою стягувача. Проте, цих дій позивач не здійснив. Зазначеним законом встановлено процедуру негайного виконання судових рішень, а тому саме після відкриття виконавчого провадження та невиконання рішення банком можна було б стверджувати про затримку з боку банку у його виконанні.
Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду касаційну скаргу банку не задовольнив, а таку позицію відповідача визнав безпідставною.
Суд зазначив, що відповідно до статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, підлягає негайному виконанню.
ВС роз’яснив, що негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєвоважливих прав та інтересів громадян і держави.
Обов’язковість рішень суду віднесена Конституцією України до основних засад судочинства, а тому, з огляду на принцип загальнообов’язковості судових рішень судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов’язковими для виконання, зокрема, посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням.
ВС зауважив, що належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов’язків.
Далее
Обставини справи
Позивач, яка працювала дояркою на сільськогосподарському підприємстві, звернулася до суду з позовом до свого роботодавця про стягнення заборгованості із виплати заробітної плати. Вона стверджувала, що керівництво підприємства порушило її право на оплату праці, оскільки в листопаді 2004 року вона отримала 188 грн, а мінімальний розмір заробітної плати тоді становив 237 грн.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій
При ухваленні рішення у справі місцевий суд виходив з того, що відповідач здійснив оплату праці відповідно до положень ст. 111 Кодексу законів про працю за фактично виконану позивачем роботу (на підприємстві діяли норми обслуговування та розцінки з оплати праці робітників), а відтак, вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Апеляційний суд залишив рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у силі, посилаючись на те, що мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт). Однак доказів того, що позивач у листопаді 2004 року повністю виконала місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт), в матеріалах справи немає, і сама позивач про це не зазначала.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до ст. 21 ЗУ «Про оплату праці», розмір заробітної плати може бути нижчий за встановлений трудовим договором та мінімальний розмір заробітної плати у разі невиконання працівником норм виробітку, виготовлення продукції, що виявилася браком, та з інших передбачених чинним законодавством причин, які мали місце з вини працівника.
Відповідно до ст. 111 КЗпП, при невиконанні норм виробітку не з вини працівника оплата проводиться за фактично виконану роботу. Місячна заробітна плата у цьому разі не може бути нижча за дві третини тарифної ставки встановленого такому робітникові розряду (окладу). При невиконанні норм виробітку з вини працівника оплата провадиться відповідно до виконаної роботи.
«Розцінка оплати праці за одиницю продукції може розраховуватися як для окремих категорій робітників ферми, так і всього колективу з наступним розподілом її між кваліфікаційними групами та всередині їх через відповідні коефіцієнти, а за умов організації праці, побудованої на принципах суміщення професій і взаємозаміні у виконанні робіт, розподіл оплати між членами колективу може здійснюватися порівну пропорційно відпрацьованому часу.
Відповідно, оплата праці не нижче рівня мінімальної заробітної плати не є безумовною гарантією та вимагає від працівника виконання норми праці», — йдеться у постанові Касаційного цивільного суду від 11 лютого 2019 року.
З огляду на зазначене КЦС ВС залишив касаційну скаргу без задоволення, підтвердивши законність рішень судів першої та апеляційної інстанці1.
