Большая Палата Верховного Суда при рассмотрении дела № 161/3245/15-ц заключила, что исковые требования относительно обжалования регистрации права собственности, осуществленной на основании дубликата договора купли-продажи, правомерность выдачи которого оспаривается, должны рассматриваться в порядке гражданского, а не административного судопроизводства.
Соответствующее постановление было принято 14 ноября 2018 года.
Дело касалось незаконного, по мнению банка-истца (приобрел право собственности на спорный офис на основании заочного решения суда по ипотечному договору), отчуждение нежилого помещения: нотариус выдал должнику дубликат договора купли-продажи (оригинал которого хранился у истца, являющегося ипотекодержателем), на основании которого было зарегистрировано право собственности за должником, что позволило неоднократно отчуждать нежилое помещение без согласия ипотекодержателя, невзирая на наложенный запрет на отчуждение.
Большая Палата согласилась с низшими судами, рассмотревшими требования относительно осуществленной коммунальным предприятием государственной регистрации права собственности на упомянутое недвижимое имущество в порядке гражданского судопроизводства, поскольку их предметом в этом случае является не проверка административно-предписывающих действий государственного регистратора — бюро технической инвентаризации или установления законности (незаконности) его действий, а отмена решений относительно государственной регистрации права собственности должника на основании дубликата договора покупки-продажи, что непосредственно связано со спором о защите вещественного (гражданского) права на это имущество.
Относительно выводов судов предыдущих инстанций по существу решения указанного спора Большая Палата отметила, что оспариваемый дубликат договора, который полностью отвечает оригиналу, не имеет самостоятельного значения и силы правовой сделки, поскольку его выдача не устанавливает, не изменяет и не прекращает гражданских прав и обязанностей, а является документом, который лишь дублирует, воссоздает содержание договора, и не может нарушать права истца. Закон не предусматривает возможности признания его недействительным через суд в связи с несоблюдением частным нотариусом установленной процедуры его выдачи, определенной статьей 53 Закона «О нотариате» и пунктом 29 Инструкции о порядке совершения нотариальных действий.
«Поскольку правовые основания для признания недействительным дубликата договора отсутствуют, нельзя признать законными выводы судов предыдущих инстанций в части удовлетворения требования истца об отмене решения о государственной регистрации КП «Волынское ОБТИ» от 22 декабря 2011 года права собственности ЛИЦО_3 на офис (А-5) общей площадью 148,6 кв. м, что находится по адресу: АДРЕС_2, решение которых зависит от основного требования, а также ввиду того, что на время совершения таких действий ЛИЦО_3 был владельцем этого недвижимого имущества», — отмечено в постановлении Большой Палаты.
Далее
Позивач просила суд скасувати постанову про адміністративне правопорушення, якою її визнано винною у скоєнні правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення і накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу.
Відповідно до обставин справи інспектором винесено постанову у справі про адміністративне порушення, згідно з якою позивач здійснила зупинку на тротуарі, чим створила перешкоду для руху пішоходів, та порушила п.п. 15.10 (д) ПДР України.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позовних вимог, оскільки факт вчинення адміністративного правопорушення підтверджується наявним у матеріалах справи відеозаписом.
Проте ВС з висновками судів не погодився, а оскаржену позивачем постанову скасував.
Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що судами попередніх інстанцій був застосований Закон, який не підлягав застосуванню, а саме — частина перша статті 122 КУпАП, що є наслідком скасування судових рішень.
Положеннями частини першої статті 122 КУпАП передбачена адміністративна відповідальність за перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, а так само порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарами чи пішохідними доріжками.
Далее
До суду звернулась особа з позовом про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення з посади вчителя та поновлення на посаді.
Позивач зазначала, що вона перебувала у трудових відносинах з відповідачем та займала посаду вчителя англійської мови. У серпні позивач надіслала адміністрації школи заяву про продовження відпустки у зв’язку із тим, що у період відпустки перебувала на лікарняному. Проте її було звільнено з посади на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України. Позивач вважала, що її звільнено незаконно, оскільки щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена в разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку.
Суди вирішили відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки звільнення позивача проведено з додержанням вимог чинного трудового законодавства.
З висновками судів попередніх інстанцій погодився і Верховний Суд.
ВС зазначив, що статтею 23 КЗпП України встановлено, що трудовий договір може бути безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Згідно з пунктом 2 части першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.
Суд касаційної інстанції роз’яснив, що припинення трудового договору по закінченні строку не потребує заяви чи якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він вже виразив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. Одночасно він виразив і волю на припинення такого трудового договору по закінченні строку, на який він був укладений.
Далее
Наводимо текс постанови Верховного суду, в якій розяснюється, коли можливо стягнути завдаток, а коли така передана сума є авансом.
Справа № 461/5297/16-ц
провадження № 61-22017св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Черняк Ю. В.,
У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_6 про стягнення суми авансу.
Позовна заява мотивована тим, що між ним та ОСОБА_6 була досягнута домовленість з приводу придбання житлового будинку по АДРЕСА_1. На підтвердження дійсності свого наміру з придбання вказаного майна, він передав ОСОБА_6 трьома платежами по 5 000,00 дол. США кошти у загальному розмірі 15 000,00 дол. США, що підтверджується відповідними розписками від 23 липня 2016 року, від 27 липня 2016 року та від 28 липня 2016 року.
Перед укладенням договору купівлі-продажу житлового будинку по АДРЕСА_1 він запросив спеціаліста, який вказав на недоліки будинку, а також земельної ділянки, на якій розташований цей будинок, усунення яких потребує значних капіталовкладень, тому він відмовився від укладення угоди з ОСОБА_6 Останній відмовляється добровільно повернути отримані кошти у розмірі 15 000,00 дол. США, вказуючи на те, що ці кошти є завдатком.
На підставі вказаного, ОСОБА_4 просив суд стягнути з ОСОБА_6 суму авансу у розмірі 372 756,14 грн, що є еквівалентом 15 000,00 дол. США.
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 21 грудня 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 суму авансу у розмірі 372 756,14 грн та судовий збір у розмірі 4 003,17 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір купівлі-продажу житлового будинку між сторонами за формою і змістом, встановленими цивільним законодавством, укладено не було, тому отримані відповідачем від позивача кошти за своєю правовою природою є авансом, отже підлягають поверненню.
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 28 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 відхилено. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 21 грудня 2016 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що внесення завдатку як способу виконання зобов’язання може мати місце лише у випадку наявності зобов’язання, яке б мало випливати із договору, укладеного між сторонами, а оскільки такого договору між сторонами укладено не було, то передані позивачем відповідачеві кошти у розмірі 15 000,00 дол. США є авансом.
У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції не встановили усіх передумов передачі грошових коштів, не з’ясували домовленостей, які досягнуті сторонами, не визначили правову природу переданих коштів. Судом безпідставно не зупинено провадження у справі до розгляду справи за його позовом до ОСОБА_4 про визнання договору завдатку укладеним. Також судами безпідставно застосовано правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 13 лютого 2016 року у справі № 6-176цс12, оскільки цю прийнято у справі з іншими фактичними обставинами. Крім того, місцевим судом безпідставно не залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, його дружину, оскільки отримані кошти є спільною сумісною власністю подружжя.
Відзив на касаційну скаргу позивачем не подано.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Встановлено й вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У силу статті 629 ЦК України договір є обов’язковим для виконання сторонами.
Згідно із частинами першої, третьою статті 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов’язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Зобов’язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Правила статті 570 ЦК України поширюються на випадки, коли договір було укладено, але одна із сторін ухиляється від його виконання.
Внесення завдатку як способу виконання зобов’язання може мати місце лише в разі наявності зобов’язання, яке повинно було виникати на підставі договору купівлі-продажу.
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, встановивши, що договір купівлі-продажу житлового будинку по АДРЕСА_1, який би за своєю формою і змістом відповідав вимогам закону, між сторонами у справі укладено не було, дійшли обґрунтованого висновку, що передані ОСОБА_4 ОСОБА_6 кошти у розмірі 15 000,00 дол. США є авансом, тому підлягають поверненню.
З урахуванням вказаного, доводи касаційної скарги про відсутність підстав для повернення грошових коштів є безпідставними.
Вказаний висновок судів узгоджується із правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі № 6-82цс13 та від 13 лютого 2016 року у справі № 6-176цс12.
Зазначені постанови Верховного Суду України містять висновок про правильне застосування норм права, зокрема статей 546, 570 ЦК України, який на виконання вимог статті 360-7 ЦПК України 2004 року був врахований судами при розгляді цієї справи. Отже доводи касаційної скарги в цій частині є необґрунтованими.
Доводи касаційної скарги про те, що суд повинен був зупинити провадження у цій справі до розгляду іншої справи за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про визнання договору завдатку укладеним є необґрунтованими, оскільки таке зупинення суперечить принципу ефективності процесу, направленому на недопущення затягування розгляду справи. Крім того, провадження у справі за позовом ОСОБА_6 відкрито пізніше, ніж провадження у цій справі. При цьому відповідач під час розгляду справи, скориставшись своїми процесуальними правами, подав свої заперечення проти позову, які були належним чином оцінені судом.
Також суд обґрунтовано відмовив у задоволення клопотання відповідача про залучення третьої особи (а. с. 78), оскільки воно було заявлено під час судових дебатів, а згідно з пунктом 2 частини шостої статті 130 ЦПК України 2004 року питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, судом вирішується під час проведення попереднього судового засідання. Крім того, незалучення дружини відповідача до участі у справі в якості третьої особи не вплинуло на правильність вирішення справи, оскільки зобов’язання з приводу повернення суми авансу, отриманого згідно з розписками від 23 липня 2016 року, від 27 липня 2016 року та від 28 липня 2016 року, виникло саме у ОСОБА_6
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення — без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення.
Рішення Галицького районного суду м. Львова від 21 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 28 лютого 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Далее
Якщо діти зареєстровані в помешканні після укладення договору іпотеки, вони набувають правакористування житлом як члени сім’ї власника й за ними зберігається це право протягом часу перебування будинковолодіння в іпотеці. На цьому в постанові від 27.12.2018 наголосив Верховний Суд.
Спір про виселення
У 2008 р. позичальниця та банк уклали рамкову угоду та договір траншу. На забезпечення виконання умов угоди укладено договір іпотеки. Оскільки позичальниця порушила умови повернення боргу, банк звернувся до третейського суду з позовом про стягнення коштів. Вимоги були задоволені.
У 2010 р. на підставі рішення третейського суду районний суд видав виконавчі листи про стягнення з громадянки та її поручителя заборгованості за кредитним договором.
У 2013 р. державний виконавець відкрив виконавче провадження. У ході провадження з’ясувалося, що у квартирі, яка є предметом іпотеки, зареєстровано двох неповнолітніх дітей. Причому зареєстровано їх після укладення договорів і без відома іпотекодержателя. Зазначені дії були розцінені як такі, що вчинені з метою створення перешкод виконавцеві при примусовому виконанні виконавчого документа щодо реалізації предмета іпотеки.
Банк звернувся до суду з вимогою визнати державну реєстрацію місця проживання дітей недійсною та виселити їх із помешкання. Заочним рішенням місцевого суду вимоги задоволено. Суд зауважив, що відповідачка не мала права реєструвати в заставній квартирі дітей без попередньої згоди позивача. Її дії порушили права останнього як іпотекодержателя.
Апеляційний суд скасував вердикт і прийняв новий, яким у позові банку відмовив. Рішення мотивовано тим, що відсутні підстави для виселення відповідачів з іпотечного майна, оскільки його придбано не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою. До того ж іншого житла для мешкання відповідачі не мають, другого приміщення для проживання їм не запропоновано. Тому виселення зі спірної квартири є неможливим.
У 2017 р. банк оскаржив такий вердикт до касаційної інстанції.
Охорона дитинства
У постанові №638/14123/14-ц ВС наголосив, що в ч.1 ст.405 Цивільного кодексу визначено: члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Згідно зі ст.9 закону «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення — проживання. При цьому ЦК, як і спеціальний закон, не містять норм, які б обмежували право членів сім’ї власника на користування житловим приміщенням у разі передання його в іпотеку.
У законі «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їхніх сімей. Виселення проводиться в порядку, установленому законом.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст.109 Житлового кодексу УРСР, у ч.1 якої передбачені підстави для виселення.
Відповідно до ч.2 ст.109 ЖК громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення при зверненні стягнення на приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.
Фабула судового акта: Ситуація, що стала предметом розгляду в цій судовій справі, не нова, але заслуговує на увагу в силу її поширеності у банківський практиці. Крім того, рішення в ній окреслює належний спосіб захисту позичальника від недобросовісних дій кредитора і підтверджує усталений підхід суду касаційної інстанції до вирішення подібних справ.
Отже. судами попередніх інстанцій установлено, що 29 вересня 2016 року між позивачем (позичальник) та ПАТ «Ідея Банк» (відповідач, Банк) укладено кредитний договір, відповідно до якого Банк надав позичальнику кредит на поточні потреби у розмірі 29 999,00 грн зі сплатою 24,99 процентів за користування кредитом, на строк до 29 вересня 2019 року. Пунктом 1.4 цього кредитного договору передбачено обов’язок сплати позичальником щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в терміни та в розмірах, визначені пунктом 6.1 договору «Графік щомісячних платежів за кредитним договором».
Посилаючись на те, що такі умови кредитного договору є несправедливими, суперечать вимогам закону та порушують його права, позивач просив визнати недійсним з моменту укладення договору зазначені пункти кредитного договору та зобов’язати відповідача здійснити перерахунок сплачених ним з часу укладення кредитного договору платежів, зарахувавши сплачену ним комісію у розмірі 11 056,61 грн у рахунок інших обов’язкових платежів за кредитним договором.
Рішенням суду, залишеним без змін апеляційним судом позов задоволено, — визнано недійсною з моменту укладення договору умову зазначеного пункту 1.4 кредитного договору; визнано недійсною з моменту укладення договору умову пункту 6.1 кредитного договору в частині визначення у графіку щомісячних платежів за кредитним договором комісії, що підлягає сплаті за період з 01 листопада 2016 року по 29 вересня 2019 року в розмірі 22 685,72 грн; зобов’язано Банк здійснити перерахунок здійснених з часу укладення кредитного договору платежів, зарахувавши сплачену ним комісію у розмірі 11 056,61 грн у рахунок інших обов’язкових платежів за кредитним договором.
Рішення судів мотивовано тим, що Банк, встановивши у кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, не зазначило за які саме послуги, що надаються позивачу, сплачується комісія. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію фактично за обслуговування кредиту банком, що є незаконним, не відповідає вимогам справедливості та суперечить положенням частини першої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду з цими рішеннями погодився і нагадав, зокрема, що відповідно до положень абзацу 2 ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Крім того, за змістом статей 11,18 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Таким чином несправедливими є положення договору про споживчий кредит щодо встановлення плати за обслуговування кредиту, що є підставою для визнання таких положень недійсними.
