Первая инстанция удовлетворила жалобу частично. Она пришла к выводу, что постановление о возвращении документа является преждевременной, поскольку с ее содержания не усматривается, какие именно были совершены меры по розыску имущества должника, установлению его местонахождения, которые получены ответы.
Апелляционный суд то решение отменил и принял новое, которым в удовлетворении иска отказал.
Истец обратился в кассационный суд.
В постановлении №2-1448/11 ВС согласился с выводом об отсутствии надлежащих и допустимых доказательств наличия нарушений в действиях исполнителя при принятии постановления о возвращении исполнительного документа
Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 918/144/15 (провадження № 3-1143гс15), оскільки відповідно до положень цивільного та господарського законодавства розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним.
Спір у цій справі стосується визнання недійсним на майбутнє договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Донецькій області та ТОВ «Фірма Технотрон». Згідно з договором орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування нежитлові вбудовані приміщення у будівлі навчальних майстерень, що перебувають на балансі Маріупольського професійного ліцею (балансоутримувач). Майно передане в оренду з метою розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит.
Згідно з ч. 4 ст. 61 Закону України «Про освіту» (у редакції, чинній на час укладення договору оренди спірних приміщень) майно навчальних закладів може використовуватися як додаткове джерело фінансування цих закладів шляхом отримання доходів від надання в оренду приміщень. Проте надання в оренду таких приміщень, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов’язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні приміщення передані в оренду ТОВ «Фірма Технотрон» всупереч забороні, встановленій чинним законодавством, оскільки орендар отримав майно з метою розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит, тобто для діяльності, не пов’язаної з навчально-виховним процесом Маріупольського професійного ліцею. Зазначений договір укладений з порушенням вимог чинного законодавства про освіту, у зв’язку з чим підлягає визнанню недійсним за приписами статей 203, 215 Цивільного кодексу України.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов’язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків. У разі задоволення позовних вимог – зазначити в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Оскільки предметом спору є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, Велика Палата ВС вказала, що укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв’язку з відсутністю предмета спору (п. 1-1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення). Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само поданню відповідного позову не перешкоджає закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.
Також Велика Палата ВС звернула увагу на те, що чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. Отже, висновок суду апеляційної інстанції, який визнав договір оренди недійсним на майбутнє (з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду), є помилковим.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78376886. Окрема думка суддів Великої Палати Верховного Суду – за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78977531.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в результаті перегляду справи № 754/4727/16ц у постанові від
28 листопада 2018 року (касаційне провадження № 61-25345св18) скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і відмовив у задоволенні позову про усунення перешкод у реалізації права володіння, користування та розпорядження нерухомим майном шляхом виселення.
Суди встановили, що у зв’язку з тим, що відповідачі порушили умови договору про надання споживчого кредиту, ТОВ «Кей-Колект» у позасудовому порядку врегульовано питання звернення стягнення на предмет іпотеки, що було передбачено умовами договору іпотеки, шляхом набуття права власності на спірне майно. На підставі договору купівлі-продажу ТОВ «Сол-Проперті» придбало у ТОВ «Кей-Колект» іпотечне майно, однак не може користуватися своєю власністю, оскільки відповідачі чинять перешкоди та відмовляються виселитися у добровільному порядку.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, вважав, що відповідачі без законних підстав проживають у спірній квартирі, перешкоджаючи позивачеві в реалізації права володіння, користування і розпорядження належним йому на праві власності нерухомим майном, тому права останнього підлягають захисту шляхом виселення відповідачів з квартири.
Колегія суддів Верховного Суду не погодилася з таким висновком судів.
Відповідно до положень ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.
В усталеній практиці Верховного Суду при розгляді вказаної категорії справ роз’яснено порядок застосування ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК УРСР.
Верховний Суд зазначив, що в ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР встановлено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, придбаного не за рахунок кредиту.
Держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, спрямовані на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов’язані з виконанням зобов’язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит в іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов’язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб’єктів, так і баланс прав, зокрема й прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.
Водночас при укладанні договору купівлі-продажу ТОВ «Сол-Проперті» у колишнього іпотекодержателя цього майна мало бути обізнане про обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані й проживають у ньому. Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов’язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов’язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків.
З огляду на те, що суди зробили передчасний висновок про задоволення позовних вимог, Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій та відмовив у задоволенні позову.
З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78215384.
Верховный Суд в составе коллегии судей Первой судебной палаты Кассационного гражданского суда, рассмотрев дело № 335/9398/16-ц, пришел к выводу, что завещание, при составлении которого нотариус допустил ошибку, не может быть истолковано судом: при толковании завещания не допускается внесение изменений в содержание завещания.
Постановлением от 5 декабря оставлено в силе решение первой инстанции об отказе в удовлетворении иска о толковании завещания через определение адреса зданий, которые входят в состав наследственного имущества .
ВС объяснил, что избранный способ защиты нарушенного права должен быть надлежащим: «неточности и ошибки в тексте завещания относительно адреса недвижимого имущества (нотариус ошибся в части указания буквы «В» жилого дома), которое передается в наследство, при обстоятельствах этого дела не могут быть устранены путем толкования завещания в соответствии с положениями статей 213, 1256 ГК«. Вместе с тем можно заявить требования о признании права собственности на имущество в порядке наследования или о признании неправомерными действий нотариуса.
Оценивая эффективность избранного истцом способа защиты и обосновывая соответствующий вывод относительно него, судам следует учитывать, что требование о защите гражданского права должно отвечать содержанию нарушенного права, характеру правонарушения, а также обеспечивать возобновление нарушенного права, а в случае невозможности такого восстановления — гарантировать лицу возможность получения соответствующего возмещения.
Нарушенные право или интерес подлежат судебной защите и в способ, не предусмотренный законом, в частности ГК, но который является эффективным способом защиты, то есть отвечает содержанию нарушенного права, характеру его нарушения и последствиям, вызванным этим нарушением.
Толкование завещания судом не должно изменять волю завещателя, то есть подменять собой само завещание. Суд не может брать на себя права собственника относительно распоряжения его имуществом на случай смерти. Толкование завещания является лишь инструментом выяснения воли завещателя после его смерти. Суд, толкуя завещание, не должен выходить за пределы этого процесса и изменять (дополнять) содержание завещания, которое может исказить волю завещателя.
Неточное воссоздание в завещании собственной воли завещателя относительно доли наследства может быть обусловлено неодинаковым использованием в нем слов, понятий и сроков, которые являются общепринятыми в сфере вещественных, обязательственных, наследственных отношений и тому подобное. Этому также могут способствовать и определенные несогласованности между содержанием отдельных частей завещания и завещанием в целом, что усложняют понимание воли завещателя относительно доли наследства.
При толковании содержания правовой сделки принимается во внимание одинаковое для всего содержания сделки значение слов и понятий, а также общепринятое в соответствующей сфере отношений значение сроков. Если буквальное значение слов и понятий, а также общепринятое значение сроков не позволяет выяснить содержание отдельных частей правовой сделки, соответствующая часть сделки сравнивается с содержанием других ее частей, всем ее содержанием, намерениями сторон.
Обізнаність щодо порушеного права унеможливлює поновлення процесуальних строків. Про таке йдеться у постанові Верховного Суду від 27.12.2018.
У ході кримінального провадження, відкритого за ст. 185 Кримінального кодексу, правоохоронці вилучили пристрої для колення дров, що знаходились у власності підприємства, та передали на зберігання співвласникові підприємства. Кримінальне провадження було закрите. А підприємство, не отримавши належну йому техніку, звернулось до суду із позовом про зобов’язання її повернення. Суд першої інстанції позов задовольнив та зобов’язав зберігача повернути пристрої у власність підприємства. Приймаючи рішення, суд виходив з того, що відповідач, як фізична особа та співвласник підприємства, незаконно, без будь-яких правових підстав отримав майно від правоохоронних органів та порушив право позивача на користування належним йому майном.
Тлумачення заповіту судом не повинно змінювати волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт. Суд не може брати на себе права власника щодо розпоряджання його майном на випадок смерті. Тлумачення заповіту є лише інструментом з’ясування волі заповідача після його смерті.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в результаті перегляду справи №335/9398/16-ц у постанові від 5 грудня 2018 року (касаційне провадження №61-20484св18).
Позивачка звернулася до суду з позовом про тлумачення заповіту, посилаючись на те, що через дії приватного нотаріуса вона позбавлена можливості успадкувати майно за заповітом. Спадкодавець склав заповіт, за змістом якого позивачці передано домоволодіння №14. Однак зі змісту роз’яснення нотаріуса встановлено, що житловий будинок та домоволодіння не є тотожними поняттями, а тому видача свідоцтва на право на спадщину буде суперечити нормам законодавства. Вважаючи, що при складанні заповіту нотаріусом була допущена помилка, вона просила суд розтлумачити заповіт.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вважав, що текст заповіту не містить суперечностей чи неточностей і був складений зі слів заповідача.
З урахуванням того, що при тлумаченні заповіту не допускається внесення змін до змісту заповіту, підстав для задоволення заявлених вимог немає.
Колегія суддів Верховного Суду погодилася з таким висновком, але послалася й на те, на що суди не звернули уваги.
Згідно зі ст. 1256 ЦК України, тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до ст. 213 ЦК України.
Виходячи зі змісту вказаних норм, суд може ухвалити рішення про тлумачення заповіту лише при розгляді юридичного спору між сторонами. Спору між сторонами щодо права спадкування заявлено не було.
При тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Позивач зазначила, що при складанні заповіту державним нотаріусом було допущено помилку в частині зазначення літери «В» житлового будинку, однак вимог про визнання права власності на майно в порядку спадкування чи визнання неправомірними дій нотаріуса не заявляла.
Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що неточності та помилки в тексті заповіту щодо адреси нерухомого майна, яке передається у спадщину, за обставин цієї справи не можуть бути усунуті шляхом тлумачення заповіту відповідно до положень статей 213, 1256 ЦК України.
Враховуючи те, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд залишив без змін, а касаційну скаргу — без задоволення.
Далее
