Особа звернулась до суду з позовом до міської ради про визнання права власності на спадкове майно. Позивач зазначала, що після смерті її батька відкрилась спадщина, яка складається із земельної ділянки, житлового будинку та грошових вкладів. Вона є спадкоємицею майна померлого за законом, у встановленому порядку прийняла спадщину, подавши заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини, але спадщину на житловий будинок та земельну ділянку під будинком не оформила через відмову нотаріуса у зв’язку з відсутністю правовстановлюючих документів на це нерухоме майно.
Згідно із технічним паспортом право власності на спірний будинок станом на 1 січня 1988 року було зареєстровано в сільській раді на її батька, що згідно із діючим на той час законодавством було достатньою підставою для підтвердження права власності на вказане нерухоме майно.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили особі у задоволенні позову. Суд першої інстанції зазначив, що у позивача у справі є правовстановлюючі документи на житловий будинок та земельну ділянку, які належали померлому, а тому у неї відсутні перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.
Апеляційний суд вказав на те, що позивач обрала неправильний спосіб захисту своїх прав у зв’язку з тим, що за наявності правовстановлюючих документів на спадкове майно спадкоємець, який подав заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини, їх безпідставно не надав нотаріусу.
ВС визнав висновок судів передчасним та таким, що не відповідає вимогам закону та обставинам справи, скасував судові рішення, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
Далее
Акціонерне товариство звернулося до господарського суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю та Міністерства економічного розвитку і торгівлі України про визнання недійсними патентів України на корисні моделі, власником яких є відповідач-1, та зобов’язання Міністерства опублікувати в офіційному бюлетені «Промислова власність» інформацію про визнання недійсними вказаних патентів України на корисні моделі (справа № 910/4881/18).
Як інформує прес-служба суду, місцевий господарський суд рішенням позов задовольнив повністю з посиланням на його обґрунтованість. Згідно з додатковим рішенням місцевого господарського суду з відповідача-1 на користь позивача стягнуто, зокрема, 337 665,08 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Постановою апеляційного господарського суду рішення та додаткове рішення місцевого господарського суду залишені без змін.
Переглядаючи в касаційному порядку оскаржувані судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в частині перегляду додаткового рішення, яким здійснено розподіл судових витрат між сторонами спору, зазначила таке.
Згідно з приписами ст. 126 ГПК України витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном, належить кваліфікувати як грабіж.
Грабіж вважається закінченим злочином з моменту заволодіння майном. Таким моментом визнається поява у злочинця реальної початкової можливості розпорядитися вилученим майном (винести, передати іншим особам тощо). Якщо особа, котра протиправно заволоділа майном, такої реальної можливості не мала, її дії слід розглядати як замах на грабіж.
Про це йдеться в постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, яка розглянула касаційну скаргу захисника на вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду.
Частково задовольняючи касаційну скаргу захисника і змінюючи рішення місцевого та апеляційного суду, колегія суддів ККС зазначила, зокрема, що згідно зі ст. 15 КК України замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала всі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.
До суду звернулась особа, оскаржуючи своє звільнення за прогули без поважних причин, оскільки вона мала намір звільнитися за угодою сторін.
Відповідно до обставин справи особа працювала на посаді спеціаліста відділу державної виконавчої служби. Перебуваючи у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, особа подала заяву на ім’я начальника ВДВС про звільнення з займаної посади за угодою сторін, днем звільнення зазначила день закінчення відпустки.
Не отримавши відповіді на заяву, працівниця звернулась із заявою на ім’я начальника управління юстиції, в якій просила надати відповідь за результатами розгляду її заяви про звільнення. Управління роз’яснило позивачу, що суб’єктом звільнення державних службовців є начальник управління юстиції, у зв’язку з чим її заяву про звільнення залишено без розгляду. Одночасно позивачу запропоновано подати заяву про звільнення на ім’я начальника управління юстиції.
У вересні позивач звернулась до управління юстиції та просила вирішити її заяву про звільнення, яку було подано у червні. Управління знову повідомило позивача, що для належного звільнення їй необхідно написати заяву на ім’я начальника управління юстиції, і якщо не буде подана така заява управління буде вимушене застосувати вимоги частини четвертої статті 40 КЗпП України.
Поряд з цим, начальник ВДВС звернувся із поданням про звільнення позивача з роботи за прогули без поважних причин згідно зі статтею 40 КЗпП України. У жовтні позивач звернулась до начальника управління юстиції із заявою про звільнення, в якій просила звільнити її з займаної посади за згодою сторін. Наказом ГТУЮ особу було звільнено з займаної посади згідно з пунктом 4 статті 40 КЗпП України за прогули без поважних причин.
Далее
Колишня дружина звернулась до суду з позовом до чоловіка з приводу поділу майна подружжя. Позивач зазначала, що за час шлюбу ними за договором купівлі-продажу придбано житловий будинок. Згодом будинок істотно збільшився у своїй вартості унаслідок їх спільних трудових і грошових затрат. Особа покликалася на те, що після розірвання шлюбу відповідач чинить перешкоди у користуванні спільною сумісною власністю, вважаючи, що придбаний будинок є його особистою приватною власністю. Тому позивач просила суд поділити спільне майно подружжя, визнавши право власності на спірний житловий будинок по 1/2 частині за кожним з них.
Відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом та просив визнати право особистої приватної власності на будинок та земельну ділянку. Чоловік зазначав, що спірний житловий будинок він придбав на кошти, виручені від продажу успадкованого будинку. А, оскільки вартість придбаного будинку була менше успадкованого, на решту коштів він зробив ремонт у будинку, поліпшив його. Дружина ж грошових коштів на придбання будинку не надавала, участі в ремонті та поліпшенні будинку не приймала.
Суд першої інстанції вирішив задовольнити первісний позов, а у задоволенні зустрічного позову відмовити. Суд поділив будинок, який є спільною сумісною власністю подружжя та визнав за сторонами право власності на 1/2 частину будинку за кожним.
Суд першої інстанції виходив із того, що спірний житловий будинок було придбано за час шлюбу сторін, а тому він є спільним сумісним майном подружжя, оскільки чоловік не довів, що купив його саме за ті кошти, які він отримав від продажу свого спадкового будинку, а за час шлюбу внаслідок спільних трудових і грошових затрат сторін житловий будинок істотно збільшився у своїй вартості.
Далее
Сама только ссылка на потенциальную возможность уклонения ответчика от исполнения судебного решения не является достаточным основанием для удовлетворения заявления. Такое заключение сделал ВС в постановлении №6-846цс16. По материалам ЗиБ.
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
17 жовтня 2018 року м.Київ №183/5864/17-ц
Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати
Касаційного цивільного суду:
головуючого — СТРІЛЬЧУКА В.А.,
суддів: КУЗНЄЦОВА В.О. (суддя-доповідач), ОЛІЙНИК А.С., СТУПАК О.В., УСИКА Г.І.,
розглянуши у порядку письмового провадження касаційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області, який діє в інтересах Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області, на ухвалу Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29.11.2017 та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10.05.2018,
ВСТАНОВИВ:
У листопаді 2017 року фермерське господарство «Самара» звернулося до суду з позовом до Вільненської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, Новомосковської районної ради Дніпропетровської області, ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області про встановлення факту, що має юридичне значення.
Позов мотивовано тим, що 18.04.91 Виконавчий комітет Новомосковської районної ради народних депутатів прийняв рішення №148 «Про реєстрацію фермерського господарства Саєнка Михайла Михайловича», яке згодом змінило свою назву на ФГ «Самара». 31.05.96 та 29.07.99 Особі 4 виділено в постійне користування та видано державний акт на земельні ділянки площею 34,3 га та 18,69 га для ведення фермерського господарства. Особа 4 Інформація 1 помер. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 6.03.2014 після смерті Особи 4 засновником ФГ «Самара» визнано Особу 5.
Позивач зазначає, що вказані земельні ділянки надавалися фермерському
господарству, однак у державному акті помилково зазначено Особу 4 як фізичну особу.
Ураховуючи викладене, ФГ «Самара» просило: встановити факт, що має юридичне значення, а саме: факт належності ФГ «Самара» в особі засновника Особи 4 державного акта від 29.07.96 на право постійного користування землею площею 34,3 га та 18,69 га, розташованої на території Вільненської сільської ради, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства рішенням 7-ї сесії ХХІІ скликання Новомосковської районної ради Дніпропетровської області від 31.05.96 №7-8/ХХІІ та на підставі рішення ІІ сесії ХХІІІ скликання Новомосковської райради від 29.07.99 №8-17/ХХІІІ; визнати за ФГ «Самара» право постійного користування вищевказаними земельними ділянками.
29.11.2017 ФГ «Самара» звернулося до суду з заявою про вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області вчиняти будь-які дії, пов’язані з розпорядженням (користуванням, володінням), у тому числі продажем права на земельних торгах (аукціонах), земельної ділянки площею 34,3 га та земельної ділянки площею 18,69 га, що розташовані на території Вільненської сільської ради, наданих для ведення фермерського господарства, а також надання (затвердження) дозвільних документів будь-яким особам на виготовлення будь-якої землевпорядної документації відносно зазначених земельних ділянок, до набрання чинності рішення суду у справі.
Заява мотивована тим, що після смерті засновника ФГ «Самара» Особи 4 питання щодо подальшої долі земельних ділянок може бути вирішене її власником, тобто державою в особі ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області або ж іншим місцевим органом, який буде розпоряджатися землями сільськогосподарського призначення, у зв’язку з чим, щоб не допустити факту передання спірних земельних ділянок, звернулися до суду з указаною заявою.
Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду від 29.11.2017 заяву ФГ «Самара» задоволено. Вжито заходів забезпечення позову у справі за позовом ФГ «Самара» до Вільненської сільради, Новомосковської райради, ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області про встановлення факту, що має юридичне значення. До набрання рішенням у справі законної сили заборонено ГУ Держгеокадастру в Дніпроперовській області вчиняти будь-які дії, пов’язані з розпорядженням (користуванням, володінням), у тому числі продажем права на земельних торгах (аукціонах), земельною ділянкою площею 34,3 га та земельною ділянкою площею 18,69 га, що розташовані на території Вільненської сільради, наданих для ведення фермерського господарства, а також надання (затвердження) дозвільних документів будь-яким особам на виготовлення будь-якої землевпорядної документації відносно зазначених земельних ділянок.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що між сторонами дійсно існує спір про право користування спірними земельними ділянками, які перебували в користуванні колишнього засновника позивача ФГ «Самара», та що невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду, оскільки ГУ Держгеокадастру має можливість у будь-який час виконати функції, покладені на нього державою та розпорядитись спірною земельною ділянкою шляхом надання її в користування (оренду) третім особам.
Постановою АСДО від 10.05.2018 апеляційну скаргу Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області залишено без задоволення, ухвалу Новомосковського міськрайонного суду від 29.11.2017 залишено без змін.
Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що судом першої інстанції не було допущено порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі перший заступник прокурора Дніпропетровської області, який діє в інтересах ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області, просить скасувати оскаржувані ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними та необґрунтованими й суперечать положенням стст.151—153 ЦПК в редакції, чинній на момент розгляду справи, оскільки заява про забезпечення позову є необґрунтованою, її доводи не свідчать про те, що невжиття відповідних заходів може утруднити чи унеможливити виконання рішення суду в майбутньому.
Ухвалою ВС від 13.07.2018 відкрито касаційне провадження в указаній справі.
18.09.2018 відокремлені матеріали справи №183/5864/17-ц за позовом ФГ «Самара» до Вільненської сільради, Новомосковської райради, ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області про встановлення факту, що має юридичне значення, надійшли до ВС.
Ухвалою ВС від 3.10.2018 вищевказану справу призначено до розгляду.
<…> Перевіривши доводи касаційної
скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла ткаого висновку.
Відповідно до положень стст.149, 150 ЦПК забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Види забезпечення позову мають бути сумірними із заявленими позивачем вимогами.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого перебуває справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті — це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника).
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов’язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов’язання після пред’явлення вимоги чи подання позову до суду, наприклад реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Звертаючись до суду з указаним позовом, ФГ «Самара» просило встановити факт належності йому земельних ділянок, а також право користування вказаними земельними ділянками.
Дійшовши висновку про задоволення заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції не здійснив оцінки обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів, не з’ясував сумірності виду забезпечення позову, який просила застосувати особа, яка звернулася з такою заявою, позовним вимогам, не оцінив рівноцінності заходів забезпечення позову змісту заявлених позовних вимог, жодним чином не обґрунтував необхідності вжиття таких заходів, пославшись лише на загальні норми процесуального права.
Судом першої інстанції залишено поза увагою, що заява про забезпечення позову є недостатньо обґрунтованою та її доводи не свідчать про те, що невжиття відповідних заходів може утруднити чи унеможливити виконання рішення суду в майбутньому. У ній не наведено посилань на те, що існують обставини, які свідчать про реальну можливість відчуження ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області спірної земельної ділянки на користь третіх осіб.
Апеляційний суд, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, якою було задоволено заяву про забезпечення позову на зазначене уваги не звернув, порушень норм процесуального права, які допустив суд першої інстанції при забезпеченні позову, не усунув.
За таких обставин та порушення судами норм процесуального права, оскаржувані рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню.
За змістом чч.1, 2 ст.412 ЦПК, підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміна рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
Оскільки при вирішенні заяви про забезпечення позову суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення, і для вирішення цього питання по суті немає необхідності додаткового з’ясування обставин справи та їх оцінки, оскаржувані рішення відповідно до ч.1 ст.412 ЦПК підлягають скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні заяви ФГ «Самара» про забезпечення позову.
Керуючись стст.400, 406, 412, 415, 416 ЦПК, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області, який діє в інтересах ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області задовольнити.
Ухвалу Новомосковського міськрайонного суду від 29.11.2017 та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10.05.2018 скасувати та ухвалити нове рішення.
У задоволенні заяви ФГ «Самара» про забезпечення позову відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
