Наличие судебного решения о признании лица недееспособным ограничивает его право, тогда как отказ в таком признании, наоборот, не несет негативных последствий, которые ухудшают его положение. Соответствующие вопросы затрагиваются в постановлении Верховного Суда от 21.12.2018.
Мать обратилась в суд с иском, в котором просила признать недееспособным ее совершеннолетнего сына. Она указывала, что сын страдает психическим заболеванием и неоднократно находился на стационарном лечении в психоневрологической больнице. Местный суд требования удовлетворил. При этом он учел заключение судебно-психиатрической экспертизы, в котором указывалось, что человек страдает устойчивым психическим расстройством в виде шизофрении и не способен осознавать значение своих действий, руководить ими, следовательно, нуждается в опеке.
Сын обжаловал вердикт в апелляционной инстанции и добился его отмены.
Оспаривая решение апелляционного суда, мать заметила, что он безосновательно назначил повторную стационарную экспертизу и не сообщил стороне об изменении своего состава.
В постановлении №752/14744/14-ц ВС отметил, что мужчина совершил ряд правонарушений и имел объявленную районным управлением полиции подозрение по ч.2 ст.185 Уголовного кодекса. На момент рассмотрения дела апелляционным судом, правоохранители не могли установить местонахождение гражданина и объявили его в розыск. Учитывая это суд не имел возможности назначить экспертизу. Поэтому вывод о невозможности признания лица недееспособным при таких обстоятельствах является правильным.
Слідчий суддя у порядку ч. 6 ст. 193 КПК України обрав особі, який підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК України та оголошений в розшук, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
В ухвалі також було зазначено, що питання про застосування обраного щодо особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або його заміну на більш м’який запобіжний захід може бути розглянуте слідчим суддею у разі його затримання, не пізніше як через сорок вісім годин з часу його доставки.
Особа та його захисник оскаржили зазначену ухвалу, але апеляційний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 309 КПК України рішення слідчого судді про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в апеляційному порядку оскарженню не підлягає. А за змістом ч. 1 ст. 309 КПК України в апеляційному порядку може бути оскаржена тільки ухвала слідчого судді про застосування обраного запобіжного заходу.
Касаційний кримінальний суд Верховного Суду не погодився з такою позицією апеляційного суду, ухвалу суду апеляційної інстанції скасував та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
ВС зазначив, що, виходячи зі змісту диспозицій статей 177, 178, 194, 196 КПК України терміни «застосування запобіжного заходу» та «обрання запобіжного заходу» використовуються як синонімічні (тотожні за своїм правовим значенням).
Далее
Верховный Суд в составе судьи Кассационного гражданского суда Сергея Хопты при рассмотрении кассационной жалобы отметил, что срок на кассационное обжалование не может быть обновлен по основаниям неполучения полного текста постановления суда апелляционной инстанции.
В определении от 4 декабря по делу № 761/34973/17 указано, что неполучение полного текста решения не является весомым основанием для возобновления пропущенного процессуального срока, поскольку заявитель имеет свободный и бесплатный доступ к Единому государственному реестру судебных решений, а безосновательное возобновление срока на обжалование судебного решения, вступившего в законную силу, является нарушением требований статьи 6 Конвенции о защите прав человека и основополагающих свобод.
Суд отметил, что заявителю следует подать ходатайство о возобновлении срока кассационного обжалования, в котором указать весомые основания для возобновления такого срока и предоставить доказательства для их подтверждения.
Обратите внимание, что система анализа судебных решений Verdictumнамного удобнее ЕГРСР. К тому же Verdictum функциональнее: поставив свое дело на контроль, вы получите извещение о принятом решении и не пропустите срок обжалования.
Источник: сайт «ЮРЛИГА»
Далее
Водій оскаржив постанову про притягнення до адміністративної відповідальності та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу за частиною другою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
У оскарженій постанові зазначалось про те, що водій порушив підпункт 9.2 Правил дорожнього руху України, оскільки перед поворотом направо не подав сигнал світловим покажчиком повороту відповідного напрямку руху.
Позивач зазначав, що Правил дорожнього руху не порушував, рухався по єдиній у тому місці дорозі відповідно до її конфігурації, напрямку руху не змінював та не вчиняв жодних маневрів, які б зобов’язували його вмикати світловий покажчик повороту. При цьому, дорожній знак, який на думку інспектора зобов’язує позивача увімкнути світловий покажчик правого повороту є попереджувальним знаком, який інформує водіїв про зміну конфігурації дороги, а саме її заокруглення праворуч.
Суди всіх інстанцій погодились з позицією позивача та визнали постанову про накладення адміністративного стягнення протиправною. Суди першої та апеляційної інстанцій вказали на те, що дорожній знак 1.1 «Небезпечний поворот праворуч» є попереджувальним знаком, який попереджає водіїв про зміну конфігурації дороги праворуч та не пов’язаний із зміною руху самим водієм. Тому у позивача відсутній обов’язок вмикати світловий покажчик повороту на ділянці дороги, де встановлено такий дорожній знак.
Залишаючи без задоволення касаційну скаргу Управління патрульної поліції, Верховний Суд зазначив, що відповідно до пункту 9.2 ПДР України, водій повинен подавати сигнали світловими покажчиками повороту відповідного напрямку перед початком руху і зупинкою та перед перестроюванням, поворотом або розворотом.
Працівник звернувся до суду з позовом про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.
Позивач зазначав, що з 2010 року він працював водієм та його було звільнено з роботи на підставі пункту 2 частини першої статті 40 КЗпП України у зв’язку із невідповідністю займаній посаді за станом здоров’я. Звільнення з роботи позивач вважав здійсненим без належних підстав та без дотримання порядку, передбаченого КЗпП України.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про незаконність звільнення позивача та вказали на те, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження невідповідності працівника займаній посаді у зв’язку зі станом здоров’я, недоліків у роботі, а також медичний висновок про стійке зниження працездатності працівника. Також не підтверджено, що виконувана робота протипоказана йому за станом здоров’я, або виконання трудових обов’язків є небезпечним для оточуючих.
Роботодавець звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій стверджував про те, що судами неправильно застосовано пункт 2 частини першої статті 40 КЗпП України.
Далее
Товариство звернулось до господарського суду з позовом про визнання недійсним укладеного договору купівлі-продажу нежитлових приміщень. Позивач покликався на те, що оспорюваний правочин є фіктивним, оскільки позивач мав намір уникнути звернення стягнення на майно та грошові кошти, як оплату за це майно, в рахунок погашення заборгованості за кредитом. На це вказує, зокрема те, що відповідач ухилився від здійснення оплати за договором, а позивач не вимагав такої оплати та не вчинив інших дій з метою стягнення вартості проданого майна за договором.
Суд першої інстанції відмовив у позові, оскільки дійшов висновку, що правочин не має ознак фіктивного в розумінні статті 234 ЦК України, оскільки, укладаючи договір, сторони мали на меті саме відчуження майна, а невиконання відповідачем зобов’язання щодо оплати придбаного майна само по собі не свідчить про фіктивність правочину.
Апеляційний суд дійшов іншого висновку та позов задовольнив. Суд апеляційної інстанції виходив з наявності у обох сторін правочину умислу приховати справжній намір укладення оспорюваного договору, який полягав в уникненні звернення стягнення на майно позивача за судовим рішенням шляхом виведення нерухомості з власності позивача на користь пов’язаної особи.
Колегія суддів Касаційного господарського суду Верховного Суду вирішила передати справу на розгляд об’єднаної палати КГС ВС, оскільки колегія вважала необхідним відступити від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати.
ВС зазначив, що у судовій практиці договір, укладений з метою уникнути виконання грошового зобов’язання, кваліфіковано як фіктивний у справах за позовами осіб, на шкоду чиїм майновим інтересам відповідачами у цих справах були за твердженнями позивачів вчинені відповідні правочини (постанови Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі № 6-1873цс16, від 23.08.2017 у справі № 306/2952/14-ц, від 09.09.2017 у справі № 359/1654/15-ц). Отже такі правочини можуть вважатись фіктивними правочинами.
Далее
