Конституционный Суд Украины признал неконституционными положения Кодекса об административных правонарушениях относительно вступления в законную силу с момента вынесения постановлением суда о применении административного ареста. Соответственно постановление об аресте может быть обжаловано в апелляционном порядке.
Решение № 10-р/2018 по этому вопросу было принято 23 ноября 2018 года.
Конституционный Суд Украины не усматривает во вступлении в законную силу постановлениями о применении административного ареста и исполнении этих постановлений до окончания срока на их апелляционное обжалование такой общественной необходимости, которая оправдывала бы связанное с этим ограничение прав на судебную защиту и апелляционный пересмотр дела, и считает, что такое ограничение не согласуется с принципом верховенства права, не отвечает критериям разумности, пропорциональности, обоснованности.
Таким образом, положения части первой статьи 294, статьи 326 Кодекса, которыми установлено, что постановление районного, районного в городе, городского или горрайонного суда (судьи) о применении административного ареста вступает в законную силу в момент его вынесения и исполняется немедленно, устанавливают ограничение прав на судебную защиту и апелляционный пересмотр дела, гарантированных частью третьей статьи 8, частями первой, второй статьи 55, пунктом 8 части второй статьи 129 Конституции Украины и противоречат Конституции.
Нормы, признанные неконституционными, утратили действие со дня принятия Конституционным Судом Украины этого решения.
Далее
Позивач звернувся до суду з позовом, в якому, зокрема, просив стягнути з відповідача на його користь суму курсової різниці у зв’язку із знеціненням національної грошової одиниці. Позовні вимоги мотивував тим, що у 2014 році рішенням суду, яке набрало законної сили, на його користь стягнуто заборгованість за договором позики. Відповідач рішення суду своєчасно не виконав, а з моменту ухвалення рішення суду пройшло вже більше двох років, національна грошова одиниця знецінилась.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимог про стягнення курсової різниці валют. Суд виходив з того, що офіційний курс гривні до іноземних валют в різні періоди часу може змінюватися (зростати або падати), однак вказана обставина не є підставою для пред’явлення стороною у зобов’язанні, спір щодо якого вирішений судом, після цього до іншої сторони додаткових вимог про стягнення курсової різниці валют.
Апеляційний суд дійшов висновку про можливість задоволення таких вимог. Суд апеляційної інстанції вказав на те, що відповідач за наявності у нього майна тривалий час ухилявся від добровільного виконання рішення суду, а за цей час курс долару США значно зріс, у зв’язку з чим позивачу були завдані збитки у вигляді курсової різниці валют. Суд звернув увагу на те, що відповідачем не надано доказів наявності обставин, які б перешкоджали йому виконати рішення суду і зменшити збитки позивача. А на дату виконання рішення суду і сплати гривневого еквівалента отриманих за договором позики коштів курс долара США зріс, тому апеляційний суд дійшов висновку, що право позивача на отримання всієї суми боргу порушене та йому завдано збитків у вигляді курсової різниці (пункт 2 частини першої статті 22 ЦК України, частини перша, друга статті 1166 ЦК України), розмір якої необхідно розраховувати згідно з офіційним курсом долара США, який був встановлений Національним банком України на момент здійснення платежу боржником.
Далее
Вироком суду, залишеним без зміни апеляційним судом, особу засуджено за ч. 1 ст. 368 КК до покарання у виді штрафу в розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17000 гривень, без позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.
Відповідно до вироку суду особа звернувся до начальника абонентського відділу районного відділення енергозбуту з проханням щодо розробки та затвердження документації, необхідної для переведення житлового будинку на електроопалення та застосування тарифу побутовим споживачам електричної енергії, які використовують електротермічні засоби опалення приміщень житлових будинків. Особі було надано перелік документів, необхідних для підключення електроопалення. В подальшому службова особа був затриманий після отримання неправомірної вигоди в сумі 7000 гривень.
Органом досудового розслідування дії особи було кваліфіковано за ч. 3 ст. 368 КК як прийняття службовою особою неправомірної вигоди за вчинення такою службовою особою в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, будь-якої дії з використанням наданої їй влади, поєднане з вимаганням неправомірної вигоди.
Далее
Позивач оскаржував постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності за порушення Правил дорожнього руху. Позивач зазначав, що керуючи автомобілем відчув різке погіршення стану здоров’я (збільшення тиску), а тому відповідно до ПДРп.1.10, 15.14, щоб уникнути створення аварійної ситуації на дорозі був вимушений зупинити автомобіль та припаркувати його біля краю проїзної частини, направився до найближчого аптечного пункту, де купив собі ліки та прийняв їх. Патрульний вказав на те, що він порушив вимоги ПДР п.2.8 (здійснив зупинку в зоні дії дорожнього знаку 3.34 — зупинку заборонено).
Позивач вважав, що під знаком повинно бути вказано, кого стосуються вимоги даного знаку, тобто повинна міститись табличка, з якої можливо зрозуміти сам знак та покликався на те, що є інвалідом третьої групи, а тому має право здійснювати зупинку в зоні дії даного знаку.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, оскільки позивач дійсно порушив ПДР, тому постанова є законною та обґрунтованою.
Апеляційний суд скасував постанову у справі про адміністративне правопорушення про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 122 КУпАП.
Позивач зазначав, що під час шлюбу за спільні кошти сторонами придбано житлові будинки, автомобілі, магазин, мотоблок. Відповідач є фізичною особою-підприємцем, здійснює підприємницьку діяльність в магазині, що оформлений на її ім’я, користується автомобілем та не повертає мотоблок.
В добровільному порядку ділити нерухоме майно відповідач відмовляється. Відповідач звернулась з зустрічним позовом про визнання права власності на частку у спільному сумісному майні подружжя та його поділ.
Суд першої інстанції задовольнив позови (як первісний, так і зустрічний) частково. Суд, зокрема, визнав магазин, теплицю та 950 кущів троянд спільною сумісною власністю подружжя, але, враховуючи інтереси кожного з подружжя та інші обставини, що мають істотне значення, зокрема, те, що саме відповідач є фізичною особою-підприємцем з 2000 року та користується магазином для здійснення підприємницької діяльності з роздрібної торгівлі квітами, рослинами, насінням, добривами у спеціалізованих магазинах, відповідно до частини першої, третьої статті 71 СК України, дійшов висновку про присудження цього майна їй, врахувавши його вартість при присудженні іншого майна другому з подружжя.
Апеляційний суд в цій частині погодився з рішенням суду першої інстанції.
Далее
Відсутність бюджетних асигнувань не позбавляє посадовців обов’язку надати житло особам, що перебувають на квартирному обліку, у визначений законом строк. Про таке йдеться у постанові Верховного Суду від 28.11.2018.
До суду звернувся інвалід 2 групи, учасник бойових дій, який з 1992 р. перебував на обліку як особа, що першочергово потребує поліпшення житлових умов. На момент подання позову, позивач проживав в орендованому житлі з дружиною — інвалідом 3 групи та дочкою — інвалідом 2 групи. Тож він просив суд зобов’язати посадовців врешті надати йому житло.
