Суди розглядали спір про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, вселення та визначення порядку користування житловим приміщенням. Позивач зазначала, що після смерті чоловіка стосунки між нею та матір’ю покійного погіршились, вона почала чинити їй та її дочці перешкоди у користуванні належною її дитині частиною квартири, а саме встановила нові вхідні двері, не надала ключів від них.
Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги. Суд виходив із того, що частина квартири належить дитині, в інтересах якої діє її мати, а відповідач чинить їм перешкоди у користуванні майном, що позбавляє позивача та її неповнолітню дочку права користуватися та володіти належним нерухомим майном. Суд вважав за можливе визначити порядок користування спірною квартирою, запропонований позивачем, який відповідає інтересам дитини, а відповідачі іншого варіанту не запропонували.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції в частині визначення порядку користування житловим приміщенням, зобов’язання не чинити перешкод у користуванні ним і в цій частині відмовив позивачу. Апеляційний суд виходив із того, що дитині належить на праві власності 1/4 частки квартири, а площа кімнати, яку просить виділити у користування позивач, перевищує ідеальну частку житлової площі на 10,475 кв. м, що є значним перевищенням належної їй частки у житлі та не ґрунтується на положеннях статті 358 ЦК України.
Далее
Конституционный Суд Украины решением № 8-р/2018 от 11 октябряпризнал неконституционными положения Закону «Об обращении граждан» согласно которым не рассматриваются обращения лиц, признанные судом недееспособными, а обратиться с жалобой в интересах таких лиц могут только их законные представители.
Отмечено, что органы государственной власти и местного самоуправления, их должностные и служебные лица должны были бы иметь право не рассматривать соответствующие обращения не из-за признания судом недееспособным физического лица, а из-за несоблюдения таким лицом установленных Законом требований к содержанию и форме обращений, которые касаются всех.
Вироком суду особу засуджено за ч. 1 ст. 286 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік. На підставі ч. 2 ст. 49 КК України звільнено особу від відбування призначеного покарання у зв’язку з закінченням строків давності.
Особу засуджено за те, що він в порушення вимог пунктів 1.5, 2.3 «б», 16.12 Правил дорожнього руху України, наближаючись до нерегульованого перехрестя рівнозначних доріг, проявив неуважність, не дав дорогу транспортним засобам, що наближались до нього з правового боку відносно його напрямку руху, в результаті чого допустив зіткнення з автомобілем,спричинивши водію середньої тяжкості тілесні ушкодження.
Захисник у касаційній скарзі покликався на істотне порушення кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність у зв’язку з тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано приписів суду апеляційної інстанції при скасуванні попереднього вироку районного суду щодо не застосування положень ст. 61 Конституції України, а також ст. 284 КПК України, оскільки особу вже було притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 124 КУпАП за вчинення того самого діяння, за яке його засуджено за ч. 1 ст. 286 КК України. Тобто притягнуто двічі до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення.
ВС касаційну скаргу захисника залишив без задоволення, а вирок суду та ухвалу апеляційного суду без зміни.
Далее
Большая Палата Верховного Суда отступила от правовой позиции ВСУ об исчислении исковой давности в кредитном споре с момента наступления срока погашения очередного платежа, изложенной в деле № 6-249цс15. ВСУ счел возможным взыскание процентов по кредиту и пени по процентам в пределах исковой давности, исчисленной за три года (для процентов) и один год (для пени) до дня обращения в суд.
В свою очередь ВС, пересмотрев дело № 444/9519/12 (с полным текстом постановления можно ознакомиться в Verdictum), сформулировал следующие выводы о правильном применении норм права:
По смыслу статьи 526, части первой статьи 530, статьи 610 и части первой статьи 612 ГК для надлежащего исполнения обязательства необходимо соблюдать определенные в договоре сроки (сроки), в том числе по уплате процентов, а просрочка исполнения обязательства является его нарушением.
В соответствии с частью первой статьи 1048 и части первой статьи 1054 ГК кредитор имеет право на получение от заемщика процентов от суммы кредита, размер и порядок получения которых устанавливаются договором. Предписание абзаца 2 части первой статьи 1048 ГК о ежемесячной выплате процентов до дня возврата займа при отсутствии иного соглашения может быть применено только в пределах согласованного сторонами срока кредитования.
Далее
Верховний Суд відмовив у задоволенні касаційної скарги Управління праці та соціального захисту населення міської ради у справі про відмову в призначенні допомоги при народженні дитини.
Відповідно до обставин справи донька позивача народилась у м. Керч Автономної Республіки Крим, а на час розгляду справи позивач перебуває на обліку як внутрішньо переміщена особа.
На підставі рішення суду про встановлення факту народження дитини на тимчасово окупованій території України, видано свідоцтво про народження доньки позивача. Позивач звернулась до відповідача із заявою про призначення допомоги при народженні дитини, але у задоволенні вказаної заяви позивачу відмовлено з посиланням на те, що від народження дитини минуло більше 12 місяців (тобто минув строк, протягом якого позивач мав право на звернення для отримання вищезазначеної державної соціальної допомоги).
Постановою суду визнано поважними причини пропуску особою термінів подачі заяви з усіма необхідними документами до управління праці та соціального захисту населення для призначення і виплати допомоги при народженні доньки та поновлено позивачу строк для звернення до УПСЗН з такою заявою. Але рішенням УПСЗН позивачу знову відмовлено у призначенні та виплаті одноразової допомоги при народженні доньки.
Далее
До суду звернулась особа з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння. Особа зазначала, що рішенням суду визнано однокімнатну квартиру спільним сумісним майном, набутим сторонами в період проживання однією сім’єю, як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, здійснено поділ спільного сумісного майна подружжя, визнано право власності на 1/2 частину вказаної квартири за кожною із сторін. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та у позові відмовив. Суд касаційної інстанції направив справу на новий розгляд до апеляційного суду, який залишив в силі рішення суду першої інстанції про визнання за позивачем права власності на ½ частину квартири.
Відповідач після першого рішення апеляційного суду подарував квартиру особі, яка, в свою чергу, уклала договір купівлі-продажу та продала спірну квартиру. Про це позивач дізналась під час спроби зареєструвати за собою право власності на ½ частину квартири у державного реєстратора.
Позивач просила суд витребувати у покупця квартири як добросовісного набувача на її користь 1/2 частину однокімнатної квартири.
Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги, оскільки покупець придбав квартиру за відплатним договором і не знав про те, що її придбано у особи, яка не мала права її відчужувати.
Далее
