КЦС ВС скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій про визнання права власності на новостворене нерухоме майно — житловий будинок.
Позивач просив визнати за ним право власності на новостворений у період 2005-2006 років житловий будинок. Позивач зазначав, що у 2006 році збудував житловий будинок, який є самочинним будівництвом. Рішенням виконкому міської ради трудящих у 1959 році під забудову цього будинку надано земельну ділянку площею 600 кв. м., ухвалою сесії міської ради погоджено місце розташування земельної ділянки та надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0354 га в оренду терміном на 10 років для завершення будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про задоволення позову, оскільки відповідно до проектної документації, проведене будівництво будинку відповідає БНіП та погоджене з Управлінням архітектури, ГУМ НС України, технічні умови погоджені у встановленому порядку.
Касаційну скаргу на судові рішення було подано особою, який зазначав, що оскаржувані рішення порушують його право на користування земельною ділянкою, яка надана для обслуговування багатоквартирного житлового будинку. Земельну ділянку для будівництва будинку позивачу власник землі — міська рада не передала, і право у позивача на земельну ділянку не могло виникнути, оскільки мешканці будинку щодо вилучення земельної ділянки з їхнього користування згоди не надавали.
Далее
Верховный Суд в составе коллегии судей Первой судебной палаты Кассационного гражданского суда напомнил, что согласно практике ЕСПЧ невозможность для заявителя добиться исполнения судебного решения, вынесенного в его или ее пользу, составляет вмешательство в право на мирное владение имуществом, гарантированное статьей 1 Протокола № 1.
Постановлением от 19 сентября 2018 года по делу № 350/1325/17-ц оставлено в силе решение первой инстанции, согласно которому госисполнитель обязан безотлагательно провести исполнительные действия в соответствии с требованиями Закона «Об исполнительном производстве» по принудительному исполнению исполнительного листа, выданного еще в июле 2006 года.
Суд первой инстанции установил, что госисполнитель проявил бездеятельность: не осуществил розыск имущества должника, на которое может быть обращено взыскание, не провел должным образом проверку имущественного положения должника.
Далее
Особа обвинувачувався у катуванні потерпілої з метою примусити її видати нотаріально посвідчену довіреність щодо уповноваження його бути її представником з усіма необхідними повноваженнями, в тому числі щодо продажу рухомого та нерухомого майна — наніс потерпілій побої у різні частини тіла за допомогою дерев’яної палиці та руками.
Ухвалою суду до особи застосовано примусовий захід медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу із посиленим наглядом.
Апеляційний суд повернув особі апеляційну скаргу на зазначену ухвалу на підставі п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України, оскільки суд дійшов висновку, що апеляційна скарга подана особою, яка не наділена правом на апеляційне оскарження.
Суд апеляційної інстанції зазначив , що положеннями ч. 1 ст. 393 КПК України не передбачено право на подання апеляційної скарги особою, щодо якої вирішувалось питання про застосування примусових заходів медичного характеру. У такому випадку апеляційну скаргу мають право подати законний представник та захисник такої особи.
Далее
Суди розглядали справу за позовом особи, якого було звільнено у зв’язку із поновленням судом на посаді працівника, який раніше виконував цю роботу.
Відповідно до встановлених судами обставин справи з березня 2013 року позивач працював на посаді завідуючого базою зберігання та реалізації продуктів нафтопереробки. У квітні 2016 року суд поновив на роботі працівника, який обіймав цю посаду до переведення на неї позивача.
Наказом відповідача 30 травня 2016 року позивача звільнено з посади завідуючого базою зберігання та реалізації продуктів нафтопереробки у зв’язку з поновленням на роботі іншого працівника, який раніше виконував цю роботу, на підставі пункту 6 частини першої статті 40 КЗпП України з 3 червня 2016 року.
У зв’язку з повідомленням про звільнення стан здоров’я позивача погіршився та він перебував на лікарняному. У листі непрацездатності в графі «стати до роботи» зазначено 20 серпня 2016 року, але це був вихідний день, тому на роботу позивач вийшов 22 серпня 2016 року.
Далее
Особа звернулась до суду з позовом про стягнення неустойки та індексації по аліментам, в якому зазначала, що відповідач ухилявся від сплати аліментів, сплачував їх нерегулярно, у меншому розмірі, унаслідок чого станом утворилась заборгованість по сплаті аліментів. Державним виконавцем було накладено арешт на автомобілі, які належали на праві власності відповідачу, після чого він сплатив суму заборгованості по аліментам.
Суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку по часткове задоволення позовних вимог.
Суд зазначив, що неустойка (пеня) за один місяць рахується так: заборгованість за аліментами за місяць помножена на 1 % пені і помножена на кількість днів місяця, в якому виникла заборгованість. Загальна сума неустойки (пені) визначається шляхом додавання нарахованої пені за кожен із прострочених платежів (за кожен місяць). Також суди дійшли висновку, що позивач має право на стягнення з відповідача індексації по аліментам відповідно до вимог Закону України «Про індексацію грошових доходів населення».
Представник відповідача оскаржив судові рішення, оскільки заборгованість по сплаті аліментів відповідачем повністю погашена та аліменти сплачуються на утримання дитини в повному обсязі та проведений судом першої інстанції розрахунок індексації по аліментам є неправильним, а суд апеляційної інстанції правильність розрахунку індексації по аліментам не перевірив.
Далее
Суди розглядали позов особи про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку і виселення.
Позивач покликалась на те, що відповідно до договору дарування відповідач подарувала їй 11/100 частин житлового будинку та її частка у цьому будинку складається з ізольованої квартири. Проте згодом їй стало відомо, що відповідач без її згоди зареєструвала своє місце проживання та місце проживання своїх неповнолітніх дітей у квартирі, яка належить їй на праві власності відповідно до договору дарування.
Реєстрація місця проживання відповідачів була здійснена внаслідок помилкового внесення реєстраційною службою запису про право власності відповідача на квартиру. Пізніше цей запис про державну реєстрацію права власності було видалено, бланк свідоцтва про право власності знищено.
Позивач зазначала, що наявність незаконної реєстрації відповідачів та їх місце проживання у квартирі перешкоджає їй, як власнику, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Далее
