Верховний Суд не погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне:Далее
Суть справи: прокурор звернувся із позовом до міської ради про визнання незаконним та скасування рішення щодо приватизації вбудованого нежитлового приміщення шляхом викупу. Він зазначив, що орендар не набув права на приватизацію, оскільки орган місцевого самоврядування, на час здійснення поліпшень, не надав згоду на їх здійснення.
Місцевий та апеляційний суди у задоволенні позову відмовили.
Колегія суддів Господарського суду ВС із таким висновком погодилась.
Відповідну постанову у справі № 906/967/19 ВС прийняв 22.09.2020.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до положень частини 1 статті 18 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» приватизація об`єктів державної та комунальної власності, переданих в оренду, здійснюється шляхом продажу на аукціоні або шляхом викупу, якщо виконуються умови, передбачені частиною другою цієї статті.
Частиною 2 статті 18 цього Закону передбачено, що орендар одержує право на викуп орендованого майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) за ціною, визначеною за результатами його незалежної оцінки, якщо виконується кожна з таких умов:
орендарем здійснено поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від відповідного об`єкта без заподіяння йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, визначеної суб`єктом оціночної діяльності для цілей оренди майна;
орендар отримав письмову згоду орендодавця на здійснення невід`ємних поліпшень, які надають йому право на приватизацію майна шляхом викупу;
невід`ємні поліпшення виконані в межах трирічного строку з дати визначення ринкової вартості майна для цілей укладання договору оренди або для цілей продовження договору оренди;
здійснення і склад невід`ємних поліпшень, у тому числі невід`ємний характер поліпшень, підтверджені висновком будівельної експертизи, а вартість невід`ємних поліпшень, підтверджених висновком будівельної експертизи, визначена суб`єктом оціночної діяльності;
орендар належно виконує умови договору оренди, відсутня заборгованість з орендної плати;
договір оренди є чинним на момент приватизації.
Надання згоди орендодавця на здійснення невід`ємних поліпшень здійснюється в порядку, визначеному Фондом державного майна України або представницьким органом місцевого самоврядування.
Судами попередніх інстанцій установлено, що орендар здійснив невід`ємні поліпшення в орендованому нежитловому приміщення до прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, яким надавалася згода на здійснення невід`ємних поліпшень комунальної власності.
Положення частини 2 статті 18 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» і Порядку № 686 встановлюють, що передумовою приватизації об`єкту оренди шляхом викупу, зокрема, є умова щодо отримання письмової згоди орендодавця на здійснення невід`ємних поліпшень орендарем.
Разом з тим колегія суддів зауважує, що зі змісту наведених положень не вбачається імперативної вимоги щодо попереднього отримання орендарем письмової згоди орендодавця на здійснення невід`ємних поліпшень.
З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що надання орендодавцем згоди орендарю уже після здійснення останнім невід`ємних поліпшень орендованого майна свідчить про подальше схвалення радою невід`ємних поліпшень і не суперечить законодавству.
За матеріалами: Лігазакон
Далее
За загальним правилом положення про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Отже, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов`язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Згідно з частиною третьою статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; ці обставини визнані судом поважними. Подібний висновок викладений Верховним Судом України у постанові З урахуванням наведеного, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви. Разом з тим, вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема: тривала хвороба спадкоємців; велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; складні умови праці, які, зокрема, пов`язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України; необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо. При цьому, судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна та відкриття спадщини, похилий вік, непрацездатність, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови тощо. Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні. Подібна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 381/4482/16-ц (провадження № 61-12844св18). Рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Судові рішення мотивовані тим, що позивач пропустив строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, оскільки він у зв`язку з об`єктивними, непереборними та істотними труднощами для нього не міг вчасно звернутися до нотаріуса з указаною вище заявою. На підтвердження цих обставин ОСОБА_1 посилався на табель обліку робочого часу, який міститься в матеріалах справи (а. с. 11-18). Разом з тим, з указаного табелю вбачається, що позивач перебував у відрядженні лише 5 днів на тиждень протягом строку з квітня 2019 року по 21 листопада 2019 року. Отже, інформація, викладена в табелі робочого часу, не може бути підставою для визнання поважною причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, оскільки поважність причин підлягає доведенню на підставі сукупності доказів, які в достатній мірі підтверджують наявність фактів, якими обґрунтовуються вимоги. Таким чином, вищевказані докази не підтверджують поважних причин, які пов`язані з об`єктивними, непереборними та істотними труднощами для спадкоємця, що унеможливили звернення до нотаріуса у визначений частиною першою статті 1270 ЦК України строк. Належних та допустимих доказів, які б підтверджували перебування позивача у відрядженні за межами України та тривалість такого відрядження, позивач суду не надав та матеріали справи не містять. Крім того, вирішуючи спір суди не врахували, що 
неспілкування позивача зі спадкодавцем внаслідок неприязних відносини між ними, а також необізнаність спадкоємця про факт смерті батька не є об`єктивними та непереборними труднощами, з якими закон пов`язує поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини. Разом з тим саме по собі незнання про смерть спадкодавця без установлення інших об`єктивних, непереборних, істотних труднощів на вчинення дій щодо прийняття спадщини не свідчить про поважність пропуску зазначеного строку. Також безпідставним є посилання позивача на недобросовісність поведінки іншого спадкоємця — відповідача (дружини спадкодавця), щодо ненадання відомостей про відкриття спадщини, оскільки вказані обставини також не свідчать про поважність причин пропуску позивачем строку для подання заяви про прийняття спадщини, так як не є перешкодою на вчинення спадкоємцем дій по прийняттю спадщини відповідно до норм цивільного права. Принцип «пропорційності» тісно пов`язаний з принципом верховенства права: принцип верховенства права є фундаментом, на якому базується принцип «пропорційності», натомість принцип «пропорційності» є умовою реалізації принципу верховенства права і водночас його необхідним наслідком. Судова практика Європейського суду з прав людини розглядає принцип «пропорційності» як невід`ємну складову та інструмент верховенства права. Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Тлумачення та застосування національного законодавства — прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з точки зору тлумачення їх у світлі практики Європейського суду з прав людини. Суди не врахували принцип пропорційності між застосованим заходом та переслідуваною метою, не забезпечили розумного балансу між інтересами сторін. Ужиті судами заходи не є ефективними з точки зору розв`язання проблеми у цій справі і водночас не є пропорційними щодо прав сторін. Враховуючи, що концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, суди не перевірили дотримання балансу інтересів кожного зі сторін, зокрема іншого спадкоємця — дружини спадкодавця, яка є власником 1/2 частини спірної квартири та інвалідом першої групи, а також постійно проживає у цій квартирі з 1981 року, та в сукупності дійшли помилкового висновку про наявність підстав для визначення позивачу додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини. Отже, з огляду на обставини цієї справи, обмеження позивача на прийняття спадщини, який пропустив визначений частиною першою статті 1270 ЦК України строк без поважних причин, є пропорційними і водночас його необхідним наслідком.Далее
Кассационный административный суд в составе Верховного Суда разъяснил особенности и сроки выплаты компенсации за неполученное вещевое имущество при увольнении. Об этом сообщает пресс-служба ВС.
Уволенное с военной службы лицо обжаловало бездействие ответчика — воинской части Национальной гвардии Украины, которое заключалось в невыплате ему (истцу) денежной компенсации стоимости неполученного вещевого имущества. Истец просил взыскать эту денежную компенсацию, а также средний заработок за несвоевременный расчет при увольнении (невыплата компенсации за вещевое имущество) в его пользу за период со дня его исключения из списков личного состава по день принятия судебного решения по этому делу.
Окружной административный суд иск удовлетворил, апелляционный суд отменил это решение в части удовлетворения исковых требований о взыскании с воинской части среднего заработка за несвоевременный расчет при увольнении, мотивируя тем, что компенсация за неполученное вещевое имущество не является составляющей заработной платы, а потому на эту сумму не распространяются требования стст. 116, 117 КЗоТ Украины по выплате среднего заработка за время задержки расчета при увольнении военнослужащего.
Верховный Суд не согласился с этим выводом суда апелляционной инстанции, указав, что он основывается на неправильном применении норм материального права, а также изменил решение суда первой инстанции относительно начисления суммы среднего заработка за несвоевременную выплату компенсации за неиспользованное вещевое имущество.
Коллегия судей в составе судебной палаты КАС ВС определила правовую природу компенсации за неполученное вещевое имущество и сроки ее выплаты, указав следующее.
Согласно ч. 2 ст. 1-2 Закона Украины «О социальной и правовой защите военнослужащих и членов их семей» в связи с особым характером военной службы, связанной с защитой Отечества, военнослужащим предоставляются определенные законом льготы, гарантии и компенсации.
Вещевое обеспечение не имеет характера вознаграждения за выполненную работу, а направлено прежде всего на удовлетворение потребностей военнослужащих во время несения ими военной службы в соответствии с п. 2 Инструкции об организации вещевого обеспечения военнослужащих Вооруженных сил Украины в мирное время и особый период, утвержденной приказом Минобороны Украины от 29 апреля 2016 года № 232.
Такие гарантии по обеспечению военнослужащих уместно сравнить с подобными категориями трудового законодательства, а именно п. 3 ч. 1 ст. 29 КЗоТ Украины, согласно которому владелец или уполномоченный им орган обязан до начала работы по заключенному трудовому договору обеспечить работника необходимыми для работы средствами.
Итак, вещевое имущество нельзя отождествлять с заработной платой (денежным обеспечением) военнослужащего.
Относительно правовой природы компенсации за неполученное вещевое имущество судебная палата считает, что ее следует рассматривать как особый, отдельный вид причитающихся военнослужащему сумм.
Действующее законодательство предусматривает обязанность выплатить военнослужащему, который увольняется со службы, денежную компенсацию стоимости неполученного вещевого имущества на день исключения из списков личного состава воинской части (п. 242 Положения о прохождении гражданами Украины военной службы в Вооруженных силах Украины, утвержденного Указом Президента Украины от 10 декабря 2008 года № 1153/2008).
Следовательно, компенсация за неполученное вещевое имущество входит в состав причитающихся уволенному работнику сумм в понимании ст. 116 КЗоТ Украины, которая, в частности, указывает, что должны быть выплачены «все суммы, причитающиеся работнику».
В случае невыплаты указанной компенсации на день исключения лица из списков личного состава воинской части применяется предусмотренная ст. 117 КЗоТ Украины ответственность.
В случае выплаты части (не всех) причитающихся уволенному работнику сумм уменьшается соответственно размер ответственности, который должен быть пропорциональным размеру невыплаченных сумм с учетом того, что все причитающиеся при увольнении суммы составляют 100%, столько же процентов составляет размер среднего заработка.
Далее
Неактивна участь батька в житті сина спричинена:
тривалим конфліктом між сторонами,проживанням на значній відстані;неналежним усвідомленням матір’ю необхідності участі батька у вихованні сина.Незацікавленість батька, який сплачує аліменти, в підготовці дитини до школи чи необізнаність про стан її здоров’я НЕ МОЖЕ бути підставою для позбавлення батьківських прав, а свідчить про відсутність емоційного зв’язку між членами родини в результаті відсутності спілкування чи різних світоглядів.Важкий емоційний стан дитини обумовлений не присутністю батька в її житті, а конфліктними стосунками між батьками, які використовують сина для образ один одного, зневажають його право на щасливе дитинство та гармонійний розвиток.Далее
