Далее
Далее
Мати померлого сина, подала позов до суду про усунення дружини свого сина (невістки) від спадкування, внаслідок того, що невістка умисно ухилялась від надання допомоги своєму чоловікові, який хворів на тяжку психічну хворобу, у зв`язку з чим перебував у безпорадному стані.
Факт наявності тяжкої психічної хвороби підтверджувався за життя – тим що син проходив обстеження у психіатричній лікарні, де йому було видано графік прийому ліків від шизофренії, а посмертно — висновком судово-психіатричної експертизи (виявлено ознаки тяжкого психічного розладу (з найбільшою вірогідністю: шизофренія, параноїдна форма).
Обмежено дієздатним або недієздатним спадкодавець за життя не визнавався.
Перед смертю, спадкодавець несподівано пропав, а потім його знайшли повішаним. Зі слів, позивача (матері) — після зникнення чоловіка та за весь час його пошуків, відповідач (яка знала про хворобу) поводила себе так, наче нічого не трапилось, вела звичайний спосіб життя. Підтвердження доказами цих фактів, позивач – як вбачається з рішення – не привела. Втім, суд першої інстанції задовольнив її позов і усунув дружину від спадкування.
Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції. ВС КЦС погодився із цим і залишив касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду — без змін.
узагальнюючи зміст статті 1224 ЦК, постанову ПВСУ «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року № 7, та попередні висновки ВС:
Для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України має значення сукупність обставин:
— ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання,
— перебування спадкодавця у безпорадному стані,
— потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи.
Лише при одночасному настанні наведених обставин та їх доведеності в сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.
Далее
Квартира в багатоквартирному житловому будинку, не виведена із житлового фонду, не може бути зареєстрована як потужність із виробництва та/або обігу харчових продуктів у розумінні Закону «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів», оскільки існує пряма заборона закону на використання квартири не за призначенням.
Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Відповідне положення міститься у постанові КАС ВС від 30 листопада 2020 року у справі № 520/10868/19.
Обставини справи
Особа оскаржила рішення ГУ Держпродспоживслужби про відмову у державній реєстрації потужності. Згідно із заявою позивача про державну реєстрацію потужностей вказана діяльність (реалізація) мала здійснюватися оператором ринку за адресою, за якою розміщена квартира у багатоквартирному житловому будинку, що не виведена із житлового фонду. Фактичною підставою для відмови у державній реєстрації потужності став висновок суб’єкта владних повноважень про те, що житловий будинок не є та не може бути місцем реєстрації потужності за змістом п. 69 ч. 1 ст. 1 Закону «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів». Відповідно, заява про державну реєстрацію потужності містить неповну інформацію: не зазначено назву (опис) потужності, її адресу, натомість зазначено житловий будинок та його адресу.
На обґрунтування позовних вимог позивач вказав, що подана заява та документи відповідають вимогам ч. 3 ст. 25 Закону «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів», а тому рішення відповідача є протиправним і таким, що порушує його права.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд апеляційної інстанції рішення суду попередньої інстанції скасував та прийняв нове рішення, яким позов задовольнив частково. При цьому суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивач у поданих до ГУ Держпродспоживслужби заявах вказав усі обов’язкові відомості, а посилання відповідача на зазначення у заяві неповної інформації щодо назви (опису) потужності та її адреси не відповідають фактичним обставинам справи.
Позиція ВС
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду не погодився з такими висновками суду апеляційної інстанції, зазначивши про законність рішення суду першої інстанції, і задовольнив касаційну скаргу ГУ Держпродспоживслужби, рішення суду апеляційної інстанції скасував та залишив у силі рішення суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції зауважив, що ч. 1 ст. 383 ЦК передбачено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
При цьому потужність за вказаною адресою має відповідати вимогам, визначеним ст. 41 Закону «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів». Згідно із цією нормою потужності, на яких здійснюється виробництво та/або обіг харчових продуктів, повинні відповідати таким вимогам:
1) підтримуватися в чистому та робочому стані;
2) бути спланованими, сконструйованими та розміщеними для належного утримання, чищення та/або дезінфекції, запобігання або мінімізації будь-якого забруднення, а також здійснення заходів, необхідних для забезпечення гігієнічних вимог, у тому числі заходів з боротьби із шкідниками, запобігання накопиченню бруду, контакту з токсичними речовинами та матеріалами, забрудненню харчових продуктів, підтримання необхідних температурних режимів;
3) мати належну природну або механічну вентиляцію. Система вентиляції має бути сконструйована таким чином, щоб механічний потік повітря із забрудненої зони не потрапляв до чистої зони, був забезпечений безперешкодний доступ до фільтрів та інших частин, які необхідно чистити або замінювати;
4) забезпечуватися належним природним та/або штучним освітленням приміщення, необхідним для виробництва та/або зберігання харчових продуктів;
5) підлога повинна мати достатню дренажну систему, конструкція якої запобігатиме ризику забруднення. При відкритих та/або частково відкритих дренажних каналах рух відходів має бути з чистої до забрудненої зони.
Суди попередніх інстанцій встановили, що вказана позивачем адреса реєстрації потужності є адресою, за якою розміщена квартира в багатоквартирному будинку, що не виведена із житлового фонду. Отже, позивач фактично просить про надання дозволу вести господарську діяльність з реалізації харчових продуктів із квартири, яка не переведена у нежитловий фонд.
Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що квартира в багатоквартирному житловому будинку, не виведена із житлового фонду, не може бути зареєстрована як потужність із виробництва та/або обігу харчових продуктів у розумінні Закону «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів», оскільки існує пряма заборона закону на використання квартири не за призначенням.
За матеріалами ВС.
Висновок ВС у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові №209/2642/18 від 9 грудня 2020 року:
Короткий зміст позовних вимог:
У серпні 2018 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до Особи 2 про втрату права користування житлом колишнього члена сім’ї власника житла.
Позовна заява мотивована тим, що вона на підставі договору купівлі-продажу від 1.08.96 є власником квартири за Адресою 1. Після придбання квартири в ній були зареєстровані вона, її чоловік, син та Особа 2, яка є її донькою. 10.04.2015 чоловік із сином знялися з реєстраційного обліку в спірній квартирі. З початку серпня 2017 року Особа 2, не пояснивши причин, забрала свої особисті речі та покинула спірну квартиру і не проживає у ній.
Особа 1 не перешкоджала Особі 2 у користуванні цією квартирою. У зв’язку з тим, що Особа 2 не знімається з реєстраційного обліку в спірній квартирі, вона вимушена сплачувати комунальні послуги відповідно до кількості осіб і позбавлена можливості вільно розпоряджатися своєю власністю.
Ураховуючи викладене, Особа 1 просила визнати Особу 2 такою, що втратила право користування квартирою за Адресою 1.
У жовтні 2018 року Особа 2 звернулась до суду із зустрічним позовом до Особи 1 про вселення.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що Особа 2 після придбання Особою 1 квартири за Адресою 1 була там зареєстрована як член сім’ї. З серпня 2017 року вона вимушено не проживає у спірній квартирі, оскільки посварилася зі своєю матір’ю Особою 1, в квартирі залишились її особисті речі. Вона неодноразово намагалася помиритися з матір’ю, натомість остання миритися не бажала та перешкоджала їй у доступі до квартири, спочатку фізично, а згодом взагалі змінила замки та не дала ключі від вхідних дверей, позбавивши її таким чином права користуватися спірною квартирою.
У жовтні 2018 року вона звернулася до Дніпровського відділу поліції із заявою про вчинення Особою 1 перешкод у користуванні нею спірною квартирою, проте їй було рекомендовано звернутися до суду по захист свого порушеного права. Іншого житла, окрім спірної квартири, вона не має і інтересу до цієї квартири вона не втратила.
Ураховуючи викладене, Особа 2 просила вселити її у квартиру за Адресою 1.
Протокольною ухвалою від 27.11.2018 Дніпровський райсуд м.Дніпродзержинська прийняв до розгляду зустрічний позов та об’єднав його в одне провадження з основним позовом.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій:
Рішенням Дніпровського райсуду від 10.12.2018, залишеним без змін постановою ДАС від 9.04.2019, позов Особи 1 задоволено.
Визнано Особу 1 такою, що втратила право користування квартирою за Адресою 1, на підставі ч.2 ст.405 Цивільного кодексу.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
У задоволенні зустрічного позову Особи 2 відмовлено.
Суди виходили із того, що з 2.08.2017 і до тепер Особа 2 добровільно не проживає в квартирі за Адресою 1, будь-яких перешкод у проживанні у цій квартирі їй ніхто не чинить, добровільно знятися з реєстраційного обліку вона відмовляється, поважних причин її відсутності в спірній квартирі не встановлено, тому наявні підстави для зняття її з реєстраційного обліку. У задоволенні зустрічного позову відмовлено за його необґрунтованістю та недоведеністю.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів:
У касаційній скарзі, поданій у травні 2019 року до Верховного Суду, Особа 2 просила скасувати рішення Дніпровського райсуду від 10.12.2018 та постанову ДАС від 9.04.2019 і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову Особи 1 відмовити, а зустрічний позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що в спірній квартирі вона не проживає через конфлікт з матір’ю Особою 1. Протягом 2018 року вона разом із своєю подругою неодноразово приходила до спірної квартири, однак не могла потрапити до неї, оскільки двері були зачинені, а замок у тамбурі змінений, що підтверджується поясненнями свідка.
Крім того, іншого житла Особа 2 не має, інтерес до спірної квартири вона не втратила, однак їй чиняться перешкоди у користуванні цією квартирою. Вважає, що вона має поважні підстави для збереження за нею права на користування цією квартирою <…>.
Мотиви, з яких виходить ВС, і застосовані норми права
Конституцією передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями ст.47 Конституції, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною 1 ст.383 ЦК та ст.150 Житлового кодексу Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їхніх сімей та інших осіб.
Згідно з ч.1 ст.156 ЖК УРСР члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до ч.4 ст.156 ЖК УРСР до членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього кодексу, а саме — подружжя, їх діти і батьки. Членами сім’ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Статтею 317 ЦК встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Згідно з ст.391 ЦК власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.
Статтею 405 ЦК передбачено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов’язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені ст.71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Частиною 4 ст.10 ЦПК і ст.17 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов’язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано
Верховною Радою, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Згідно із ст.8 конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п.1 ст.8 конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме
— від наявності достатніх та триваючих зв’язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18.11.2004 у справі «Прокопович проти Росії», заява №58255/00, п.36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13.05.2008 у справі «Мак-Кенн проти Сполученого Королівства», заява №19009/04, п.50).
Втручання держави є порушенням ст.8 конвенції, якщо воно не має законної мети, що перелічені у п.2 ст.8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18.12.2008 у справі «Савіни проти України», заява №39948/06, п.47).
У п.44 рішення ЄСПЛ від 2.12.2010 в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява №30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути розмірним із поставленою законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не дослідили причини непроживання Особи 2 у квартирі за Адресою 1, зокрема того, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом, не встановили, чи збалансовує рішення, ухвалене судом першої інстанції, інтереси Особи 1 як власника квартири за Адресою 1 та Особи 2, яка також зареєстрована у цій квартирі, проживала у ній більш як 20 років та не має іншого житла.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій не виконали вимог, передбачених процесуальним законодавством, щодо встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги:
На стадії касаційного перегляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі з огляду на положення ст.400 ЦПК.
Положеннями пп.1, 2 ч.3 ст.411 ЦПК передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно із ч.4 ст.411 ЦПК справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що порушення норм процесуального права допущені судом і першої, і апеляційної інстанції, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду першої інстанції належить урахувати викладене у цій постанові, надати належну оцінку доводами і запереченням сторін та поданим ними доказам, встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Далее
