Якщо є невиконане рішення іноземного суду про повернення дитини й компетентний орган держави, до якої вона має бути повернута, не надав згоду на юрисдикцію національних судів України, вирішення питання про визначення місця проживання дитини не належить до юрисдикції національних судів України. Якщо такі обставини встановлені судом України під час розгляду справи про визначення місця проживання дитини, то провадження в такій справі підлягає закриттю на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.
Такі правові висновки, забезпечуючи єдність судової практики, зробила Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (постанова від 18 вересня 2023 року у справі № 545/2247/18 (провадження № 61-6421сво23)).
Обставини справи
Після укладення шлюбу позивачка з чоловіком переїхала до Великої Британії, де в них народилася дитина. Стосунки між подружжям погіршилися, і в серпні 2018 року позивачка з дочкою виїхала до України. У вересні того ж року звернулася до Полтавського районного суду Полтавської області з позовом про визначення місця проживання дитини з нею.
Після неодноразового розгляду справи апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову. Суд зазначив, що у справі підлягали встановленню обставини того, чи прижилася дитина за своїм місцем проживання, тобто чи стало воно для неї постійним і звичайним, з мотивів їх визначальності для встановлення юрисдикції спору. Такі обставини мають оцінюватися в сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на теперішній час, так і в майбутньому. Дитина проживала у Великій Британії від народження до 1,2 року, а в Україні проживає 4 роки 7 місяців. При оцінці «звичайності» або «постійності» місця проживання має значення найбільш актуальний період часу, що минув, а також вікові особливості дитини.
Дійшовши висновку про те, що Україна була звичайним місцем проживання дитини, апеляційний суд вважав, що спір про визначення її місця проживання підпадав під юрисдикцію судів України.
Позиція Верховного Суду
ОП КЦС ВС скасувала попередні судові рішення та закрила провадження у справі, вказавши на таке.
Під час розгляду справи суди з’ясували, що існують рішення Суду у справах сім’ї м. Портсмут та Суду у справах сім’ї м. Кройдон, ухвалені в червні й липні 2017 року, якими матері (позивачці) було заборонено вивозити дитину з території Англії та Уельсу.
Батько звернувся до уповноважених органів із клопотанням про забезпечення повернення дитини, й у вересні 2019 року Полтавський апеляційний суд, постанова якого була залишена без змін КЦС ВС, визнав незаконним вивезення й утримання матір’ю (позивачкою) на території України дитини, зобов’язав повернути дитину до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що під час провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися (ч. 1 ст. 75 Закону «Про міжнародне приватне право»).
ОП КЦС проаналізувала п. «b» ч. 1 ст. 7 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей (Гаазька конвенція про батьківську відповідальність 1996 року), відповідно до якого припиняється юрисдикція держави звичайного місця проживання дитини, коли дитина набуває нове постійне (звичайне для неї) місце проживання в іншій країні.
Для припинення юрисдикції такої держави мають існувати умови: а) дитина проживає в іншій державі не менше одного року; б) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини; в) дитина адаптувалася до нового середовища. Юрисдикція такої держави припиняється за наявності цих умов у сукупності.
ОП КЦС ВС зробила висновок, що за наявності судового рішення про повернення дитини відповідно до положень Гаазької конвенції 1980 року, яке набрало законної сили, але залишається невиконаним, та відсутності наданої відповідно до Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року згоди компетентного органу іноземної держави, до якої підлягає поверненню дитина, на здійснення юрисдикції національними судами України вирішення питання про визначення місця проживання дитини не належить до юрисдикції національних судів України, а в разі встановлення вказаних обставин під час розгляду цивільної справи провадження у справі підлягає закриттю на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.
За повідомленням Верховного Суду
Джерело: https://jurliga.ligazakon.net
Далее
Рівненський апеляційний суд скасував рішення суду попередньої інстанції, яким задоволено позов про демонтаж відеокамер зовнішньої системи відеонагляду у багатоквартирному будинку. Про це повідомила прес-служба суду.
Апеляційний суд зазначив, що позивачка не навела норму закону, яка забороняє відповідачці встановлювати відеокамери, ліхтар чи зобов’язує її отримувати від позивачки чи інших мешканців будинку дозвіл на їх установлення.
Також не надала суду позивачка належних доказів того, що камера, яка розташована в під’їзді будинку, здійснювала відеофіксацію її особистого життя, як про це зазначалося в апеляційній скарзі.
Колегія суддів вважає, що фізичне розташування приватного майна позивачки виключає саму можливість фіксувати встановленими камерами інформацію про особисте та сімейне життя особи в розумінні тлумачення, наданого Конституційним Судом України. Зокрема, мова йде про національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, матеріальний стан, адресу, дату і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім`ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування.
«Зважаючи на те, що між сторонами існує тривалий конфлікт — встановлення відеокамер сприяє стримуванню неправомірних дій. А відеофіксація адміністративного правопорушення позивачкою лише підтверджує виправданість встановлення камер і є виключним випадком, коли допускається не лише фіксація, а й розголошення відомостей про скоєне правопорушення. Крім того, камери, які фіксують місця загального користування, не можуть вказувати на персоналізацію відеоспостереження лише щодо певної особи», — йдеться в повідомленні суду.
Колегія суддів погодилась з тим, що встановлення відеоспостереження в багатоквартирному будинку може передбачати узгодження між співвласниками, проте законодавство не забороняє захищати свою власність та забезпечувати особисту безпеку за допомогою власних технічних засобів.
Джерело: https://jurliga.ligazakon.net
Далее
Суддя Верховного Суду в Касаційному цивільному суді Євген Синельников під час круглого столу «Актуальні проблеми в справах про визначення місця проживання дитини» розповів про відповідну судову практику, повідомила прес-служба Суду.
Суддя зауважив, що в постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17 КЦС ВС зазначив, що при вирішенні питання про визначення місця проживання дитини суди мають враховувати об’єктивні та наявні у справі докази, зокрема щодо обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини і висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин у їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, вона не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства через те, що батьки не змогли зберегти стосунки або домовитися.
Також доповідач звернув увагу на постанову КЦС ВС від 4 серпня 2021 року у справі № 654/4307/19, в якій визначено базові елементи, що підлягають врахуванню при оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини, а саме:
погляди дитини;
індивідуальність дитини;
збереження сімейного оточення і підтримання взаємин;
піклування, захист і безпека дитини;
вразливе становище;
право дитини на здоров’я;
право дитини на освіту.
При вирішенні цієї категорії спорів також підлягають врахуванню:
спроможність кожного з батьків піклуватися про дитину особисто;
стосунки між дитиною і батьками в минулому;
бажання батьків бути опікунами;
збереження стабільності в оточенні дитини (йдеться про місце проживання (дім), школу, друзів);
бажання дитини.
Суддя зазначив, що в умовах війни в Україні, вирішуючи такі спори, необхідно враховувати безпекові питання. Тому істотне значення має дослідження судами безпекової ситуації та обмежень, пов’язаних із проведенням бойових дій і їх наслідками. При цьому сам факт запровадження на території України воєнного стану не є достатньою підставою для визначення місця проживання дитини з одним із батьків, зокрема з тим, який проживає за межами України.
Він наголосив також на важливості врахування думки дитини при вирішенні спорів про визначення місця проживання дитини.
Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Водночас згода дитини на проживання з одним із батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати та сприяти захисту прав та інтересів дитини (ст. 12 Конвенції про права дитини, ст. 171 СК України, ст. 14 Закону України «Про охорону дитинства»).
Джерело: https://jurliga.ligazakon.net
Далее
Суд першої інстанції визнав право власності позивачки на ½ частки автомобіля, у задоволенні інших вимог відмовив, указавши, що
спірний автомобіль є неподільною річчю, зняття з нього арешту може порушити права банку, а позивач не пред’явив вимог про визначення розміру компенсації за частку в спільному майні подружжя.
Апеляційний суд скасував попереднє рішення і відмовив у задоволенні позову з інших правових підстав. Водночас суд зазначив, що позивачка має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користуватися та розпоряджатися своїм майном, оскільки спірний автомобіль є спільним сумісним майном подружжя. Однак позивачка звернулася до суду з пропуском позовної давності, про застосування якого заявив банк.
Позиція ВС
Вирішуючи питання щодо забезпечення єдності судової практики, Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про звільнення майна з-під арешту, залишив у силі в цій частині рішення суду першої інстанції, зробивши такі правові висновки про застосування норм права.
Оцінюючи обраний позивачем спосіб захисту, потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Застосування способу захисту права чи інтересу не має відбуватися шляхом порушення прав та/або інтересів інших суб’єктів приватних відносин.
Вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, є способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову).
Для приватного права апріорі притаманна така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм.
Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (ч. 2 ст. 183 ЦК України). Тобто якщо втрачається цільове призначення речі, то вона є неподільною. Серед прикладів неподільних речей – транспортні засоби, побутова техніка тощо.
Частина 1 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» розрахована на ті випадки, за яких вимогу про визнання права власності та про зняття з нього арешту заявляє особа, яка є одноосібним власником або співвласником подільної речі.
Очевидно, що нерозумним було б тлумачення, яке б передбачало можливість для одного із співвласників у спільній сумісній власності вимагати зняття арешту з неподільної речі в цілому чи навіть допускати конструкцію зняття арешту із «частки в спільній сумісній власності». Права та інтереси іншого співвласника в спільній сумісній власності на неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації.
Також Об’єднана палата зазначила, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, які ґрунтуються на праві власності на нього, є способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову), а сутність негаторного позову виключає застосування позовної давності.
Далее
