Ключовим правовим питанням, щодо якого виник спір, є можливість одночасного притягнення підприємця до відповідальності за ч. 2 ст. 265 Кодексу законів про працю України та ч. 3 ст. 41 Кодексу України по адміністративні правопорушення за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту). Про це йдеться на офіційному сайті ВС.
Враховуючи ознаки юридичної відповідальності, а також пріоритетність тлумачення, яке у найбільшій мірі відповідає інтересам людини, Верховний Суд дійшов висновку, що правопорушення, передбачені у частині 2 статті 265 КЗпП України так само, як і правопорушення, передбачене у частині 3 статті 41 КУпАП, належить до адміністративної відповідальності.
Враховуючи те, що за допуск фізичних осіб до роботи без оформлення трудового договору підприємця уже притягнуто до адміністративної відповідальності постановою суду, що набрала законної сили, накладення на нього штрафу за те саме правопорушення також постановою Управління Держпраці є притягненням до того самого виду відповідальності за те саме порушення вдруге, що є порушенням ст.61 Конституції України.
Із повним текстом постанови від 21 грудня 2018 року у справі № 814/2156/16 можна ознайомитися за посиланням.
Далее
У травні 2020 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» щодо усунення дискримінації за колом платників» № 592-IX.
Окремі його положення набрали чинності з 03.06.2020, зокрема п. 9-15 Прикінцевих та перехідних положень, відповідно до яких підлягають списанню за заявою платника несплачені станом на день набрання чинності цим Законом суми недоїмки, нараховані окремим платникам єдиного внеску, за період з 1 січня 2017 року до дня набрання Законом чинності, а також штрафи та пеня, нараховані на ці суми недоїмки, у разі якщо такими платниками не отримано дохід (прибуток) від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб.
Одразу в судах з’явилися перші позови. Судова практика тільки формується, таких справ ще небагато, але вже є перші напрацювання та результати.
Ключові положення судових рішень зводяться до такого.
Висновки судів ґрунтуються на правовій позиції Великої Палати Верховного Суду від 1 липня 2020 року у справі № 260/81/19, яка проголосила таке.
Відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 року ознак суб`єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Відсутність офіційного підтвердження статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Так, у справі № 540/2773/19 суд врахував, що фактично сума штрафних санкцій (11 014,67 грн) перевищує суму основного боргу позивача зі сплати ЄСВ (8 752,45 грн), відтак застосування штрафних санкцій у такому розмірі порушує принципи розумності та справедливості.
На думку суду, застосування штрафних санкцій у розмірі 11 014,67 грн становить непропорційну міру щодо законної мети переслідування, у зв`язку з чим суд визнав таке нарахування штрафних санкцій несумісним зі статтею 1 Протоколу 1 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
Враховуючи, що рішення про нарахування суми штрафних санкцій датовано 29.08.2018 за період недоїмки, котра мала місце у період, починаючи з 10.10.2011, суд вважає, що дії відповідача не відповідають у повній мірі критерію своєчасності.
Незважаючи на відсутність факту оскарження вимоги відповідача про сплату пені за прострочення сплати єдиного внеску у період зі працевлаштування на підставі трудового договору, суд проголосив, що він не може погодитись з тим, що рішення про застосування штрафних санкцій прийнято з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовано це рішення.
Суд також зазначив, що невідповідність рішення суб`єкта владних повноважень переліченим саме в КАС України критеріям є підставою для визнання судом його протиправним, попри наявність в інших законодавчих актах альтернативного переліку ознак протиправності таких рішень.
Встановлення такого переліку не впливає на юрисдикцію суду та не може вважатися легітимним дозволом ігнорувати відсутні в такому переліку вимоги законодавства.
Суд зазначив, що встановленим Законом № 592-IX можливо засовувати до платника податків за умови відсутності доходів у платника податків та подачі останнім до 31.08.2020 державному реєстратору заяви про припинення підприємницької діяльності.
Однак, не дивлячись на те, що у позивача був відсутній дохід у зазначений період часу, вказаний порядок до позивача не може бути застосований, оскільки станом на час набрання чинності Законом № 592-IX, а саме з 06.04.2020 в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань міститься запис про припинення підприємницької діяльності позивача.
Саме таку позицію сьогодні займають податківці, обґрунтовуючи своє небажання списувати ЄСВ тим підприємцям, що подали заяви про ліквідацію раніше 03.06.2020 року.
Фактично суд погодився з цією позицією, але тут висновок суду є доволі сумнівним, оскільки ставить в нерівноправне положення тих осіб, які були так званими «сплячими ФОПами» та припинили діяльність до набуття Законом чинності, та тих хто подав заяву після набрання Законом чинності. Як і не ставить право на списання ЄСВ у залежність від періоду подання реєстратору заяви про припинення підприємницької діяльності.
Тим більше, що такої підстави для відмови у списанні ЄСВ закон не містить.
Наслідки такого підходу можуть привести до дискримінації, бо в 2017-2019 роках знаходилися всі в рівних умовах, але окремі категорії «сплячих ФОПів» опиняться в більш привілейованому становищі.
Якщо державна реєстрація на об’єкт нерухомості відбулася після укладання шлюбу, то таке майно є спільною сумісною власністю навіть якщо будувалося за особисті кошти одного з подружжя витрачені до укладання шлюбу.
Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВІ від 5 серпня 2020 року у справі № 682/2493/16-ц.
Обставини справи
Позивач зазначала, що із січня 2012 року вони з відповідачем почали проживати однією сім’єю без реєстрації шлюбу, були пов’язані спільним побутом, мали спільний бюджет та вели разом домашнє господарство. Бажаючи покращити житлові умови, вони вирішили вкласти кошти у будівництво квартири.
9 червня 2012 року вони зареєстрували шлюб, у них народився син. Право власності на збудовану квартиру відповідач зареєстрував на себе у листопаді 2012 року.
Посилаючись на те, що відповідач заперечує її право власності на спірну квартиру та чинить їй із сином перешкоди у користуванні житлом, позивач просила:
— встановити факт проживання однією сім’єю з відповідачем без реєстрації шлюбу у період із січня 2012 року до 9 червня 2012 року;
— визнати квартиру об’єктом спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток кожного із подружжя в розмірі Ѕ частки спірної квартири за кожним;
— усунути перешкоди у користуванні вказаною квартирою шляхом примусового вселення до неї її та малолітнього сина сторін.
Місцевий суд позов задовольнив, апеляційний суд не погодився з цим рішенням. Позивач подала скаргу до ВС.
Позиція Верховного Суду
З’ясувавши всі обставини справи, дослідивши надані сторонами докази та установивши, що із січня 2012 року до 9 червня 2012 року сторони проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу, спільно вели господарство, мали взаємні права та обов’язки, притаманні подружжю, ВС зазначає, суд першої інстанції обґрунтовано встановив факт проживання сторін у справі однією сім’єю без реєстрації шлюбу в зазначений період та правильно визнав придбану квартиру спільною сумісною власністю.
Суд першої інстанції правильно врахував, що спірне нерухоме створювалось під час проживання однією сім’єю до реєстрації шлюбу із січня 2012 року до 9 червня 2012 року, а державна реєстрація права власності на новостворене майно відбулося вже у шлюбі, що відповідно до статті 74 СК надає підстави для висновку про виникнення права спільної сумісної власності на квартиру, кошти на будівництво якої витрачено саме у цей період.
Апеляційний суд не врахував наведених положень законодавства та обставин справи, унаслідок чого помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону. При цьому як на доказ придбання відповідачем спірної квартири за власні кошти до реєстрації шлюбу відповідач безпідставно послався на договір інвестування від 1 серпня 2011 року, укладений між ним як фізичною особою, та ним же як ФОП, оригіналу якого матеріали справи не містять і суди не досліджували. Інших належних і допустимих доказів на спростування факту набуття майна під час спільного проживання із позивачем та, відповідно, презумпції спільності права власності на майно, набуте під час спільного проживання, відповідач не надав.
Далее
Постанова КЦС ВС від 25.08.2020 № 760/21223/17-ц (61-35929св18):
Суддя-доповідач: Ігнатенко В. М.
Визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено
Ключові тези:
У жовтні 2017 року громадянин Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності.Вирішуючи справу за позовом власника (землекористувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов`язані встановити усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушення будівельних норм та істотних правил.При вирішенні позову про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно суд має виходити з того, що право на виконання будівельних робіт виникає у забудовника лише за наявності документів, які надають право виконувати будівельні роботи та передбачених статтями 27, 29-31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а також у передбачених законом випадках отримання дозволу на виконання будівельних робіт (статті 34,37 цього Закону).Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів належить до одного з етапів проектування та будівництва об`єктів, що здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок (пункт 5 частина п`ята стаття 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).За таких обставин апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання за позивачем права власності на нерухоме майно, оскільки визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.У постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 (провадження № 12-72гс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, відповідно до якого сам факт незвернення до суду ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси територіальної громади, свідчить про те, що зазначений орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян — членів територіальної громади та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.У касаційній скарзі ОСОБА_4 посилається на те, що апеляційний суд розглянув справу без її участі, чим порушив її права як власника квартири НОМЕР_5 у будинку АДРЕСА_1 . Апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання позивача про залучення третіх осіб — власників квартир у вказаному будинку.Оскільки на стадії апеляційного розгляду, відповідно до статті 374 ЦПК України, апеляційний суд не наділений повноваженнями щодо залучення третьої особи у справі, апеляційний суд обгрунтовано не задовольнив таке клопотання.Далее
Cаме на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. При цьому важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдано особі, — наслідком такої протиправної поведінки. До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду при розгляді справи № 916/477/18.
Так, КГС ВС звернув увагу на те, що для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність повного складу цивільного правопорушення:
Відсутність хоча б одного з перелічених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.
Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено.
Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Підрядник відповідає за недоліки збудованого об`єкта, за прострочення передання його замовникові та за інші порушення договору (за недосягнення проектної потужності, інших запроектованих показників тощо), якщо не доведе, що ці порушення сталися не з його вини.
За невиконання або неналежне виконання обов`язків за договором будівельного підряду підрядник сплачує неустойку, встановлену договором або законом, та відшкодовує збитки в повному обсязі.
Передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформляється актом, підписаним обома сторонами. У разі відмови однієї із сторін від підписання акта про це вказується в акті і він підписується другою стороною.
Акт, підписаний однією стороною, може бути визнаний судом недійсним лише у разі, якщо мотиви відмови другої сторони від підписання акта визнані судом обґрунтованими.
Разом з тим Верховний Суд наголосив, що до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:
З урахуванням вищезазначеного, Суд вважає вірним висновок суду апеляційної інстанції, що враховуючи наявний у справі висновок судово-будівельної експертизи яким встановлено, що роботи, вартість яких Позивач-2 просить стягнути з Відповідача, виконані Відповідачем неналежним чином та не у повній відповідності з умовами Договору, а відтак наявні підстави для відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов`язання.
Далее
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 569/18718/17, в якій досліджував питання виселення особи із службового жилого приміщення.
Обставини справи
Міністерство оборони України та Квартирно-експлуатаційний відділ міста Рівного звернулися до суду з позовом до особи_1, особи_2, особи_3, особи_4 про виселення, посилаюсь на те, що особа_1 на час проходження військової служби у Рівненському гарнізоні на посаді заступника військового прокурора Рівненського гарнізону разом з членами сім’ї отримали службовий ордер на право вселення в жиле приміщення – службову квартиру.
Після звільнення з військової служби особа_1 та члени його сім’ї усупереч вимогам чинного законодавства не звільнили займане ними службове жиле приміщення у місті Рівному та продовжують його утримувати на даний час.
За результатами проведеного комісійного огляду вказаної службової квартири, встановлено, що відповідачі у квартирі не проживають, фактично проживають сторонні особи, які її винаймають.
Враховуючи викладене, позивачі просили усунути перешкоди Міністерству оборони України в особі КЕВ міста Рівного у здійсненні права користування та розпорядження майном.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області позов задоволено.
Постановою Рівненського апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позову.
Висновок Верховного Суду
Судді ВС підкреслили, що за положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 118 ЖК УРСР встановлено, що службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв’язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.
ВС зауважив, що статтею 124 ЖК УРСР передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
За змістом статті 125 ЖК УРСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено:
— інвалідів війни та інших інвалідів з числа військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті; учасників Великої Вітчизняної війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали без вісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; інвалідів з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків;
— осіб, які працювали на підприємстві, установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;
— осіб, звільнених у зв’язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників.
Оскільки в силу статті 125 ЖК УРСР деякі категорії громадян, які проживають у службових жилих приміщеннях, не підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення, при розгляді справ про виселення зі службових жилих приміщень необхідно з`ясовувати, чи користуються відповідачі зазначеною пільгою. Зокрема особи, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм жиле приміщення, не менше 10 років, користуються такою пільгою і в тому разі, коли цей стаж переривався.
ВС зауважив, що згідно з пунктом 3.16 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 30 листопада 2011 № 737, особа, звільнена з військової служби, яка має вислугу менше ніж 10 років, підлягає виселенню зі службового жилого приміщення з усіма членами сім`ї, які з нею проживають, крім випадків, передбачених чинним законодавством.
Установивши, що особі_1 було встановлено ІІІ групу інвалідності у зв`язку із захворюванням, що пов`язане із проходженням військової служби, а також те, що він має вислугу років — 21 рік 09 місяців 08 днів та був звільнений із військової служби у запас за пунктом «б» (за станом здоров`я), апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для виселення відповідачів без надання їм іншого житла.
При цьому апеляційний суд на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів встановив, що особа_1 разом із членами своєї сім`ї після отримання спірної службової квартири у грудні 2011 року не отримував іншого службового житла у Рівненському гарнізоні, а з лютого 2009 року перебуває на квартирному обліку за місцем проходження військової служби — у списку загальної черги та у списку на позачергове отримання житла.
