Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 569/18718/17, в якій досліджував питання виселення особи із службового жилого приміщення.
Обставини справи
Міністерство оборони України та Квартирно-експлуатаційний відділ міста Рівного звернулися до суду з позовом до особи_1, особи_2, особи_3, особи_4 про виселення, посилаюсь на те, що особа_1 на час проходження військової служби у Рівненському гарнізоні на посаді заступника військового прокурора Рівненського гарнізону разом з членами сім’ї отримали службовий ордер на право вселення в жиле приміщення – службову квартиру.
Після звільнення з військової служби особа_1 та члени його сім’ї усупереч вимогам чинного законодавства не звільнили займане ними службове жиле приміщення у місті Рівному та продовжують його утримувати на даний час.
За результатами проведеного комісійного огляду вказаної службової квартири, встановлено, що відповідачі у квартирі не проживають, фактично проживають сторонні особи, які її винаймають.
Враховуючи викладене, позивачі просили усунути перешкоди Міністерству оборони України в особі КЕВ міста Рівного у здійсненні права користування та розпорядження майном.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області позов задоволено.
Постановою Рівненського апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позову.
Висновок Верховного Суду
Судді ВС підкреслили, що за положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 118 ЖК УРСР встановлено, що службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв’язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.
ВС зауважив, що статтею 124 ЖК УРСР передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
За змістом статті 125 ЖК УРСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено:
— інвалідів війни та інших інвалідів з числа військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті; учасників Великої Вітчизняної війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали без вісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; інвалідів з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків;
— осіб, які працювали на підприємстві, установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;
— осіб, звільнених у зв’язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників.
Оскільки в силу статті 125 ЖК УРСР деякі категорії громадян, які проживають у службових жилих приміщеннях, не підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення, при розгляді справ про виселення зі службових жилих приміщень необхідно з`ясовувати, чи користуються відповідачі зазначеною пільгою. Зокрема особи, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм жиле приміщення, не менше 10 років, користуються такою пільгою і в тому разі, коли цей стаж переривався.
ВС зауважив, що згідно з пунктом 3.16 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 30 листопада 2011 № 737, особа, звільнена з військової служби, яка має вислугу менше ніж 10 років, підлягає виселенню зі службового жилого приміщення з усіма членами сім`ї, які з нею проживають, крім випадків, передбачених чинним законодавством.
Установивши, що особі_1 було встановлено ІІІ групу інвалідності у зв`язку із захворюванням, що пов`язане із проходженням військової служби, а також те, що він має вислугу років — 21 рік 09 місяців 08 днів та був звільнений із військової служби у запас за пунктом «б» (за станом здоров`я), апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для виселення відповідачів без надання їм іншого житла.
При цьому апеляційний суд на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів встановив, що особа_1 разом із членами своєї сім`ї після отримання спірної службової квартири у грудні 2011 року не отримував іншого службового житла у Рівненському гарнізоні, а з лютого 2009 року перебуває на квартирному обліку за місцем проходження військової служби — у списку загальної черги та у списку на позачергове отримання житла.
Договір купівлі-продажу, укладений представником на підставі довіреності, яка була скасована довірителем, не може бути визнаний недійсним, якщо факт повідомлення представника про припинення дії відповідної довіреності є недоведеним.
Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 3 червня 2020 року у справі № 552/856/18 .
Обставини справи
Позивач звернувася до суду з позовом про визнання договору купівлі-продажу транспортного засобу недійсним.
Суди встановили, що в березні 2015 року позивач видала довіреність на ім’я особам, відповідно до якої останні наділялися правом керувати, зняти з обліку, продати, обміняти автомобіль. Довіреність посвідчена приватним нотаріусом.
У вересні 2015 року на підставі заяви позивача до Єдиного реєстру довіреностей внесено запис про припинення дії довіреності, що була видана в березні 2015 року.
В січні 2016 року було укладено договір купівлі-продажу автомобіля, продавцем у якому була позивачка в особі свого представника відповідача, який діяв на підставі довіреності.
Рішенням районного суду у задоволенні позову відмовлено. Постановою апеляційного суду рішення районного суду скасовано. Визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля. Суд апеляційної інстанції мотивував своє судове рішення тим, що відповідачі у справі мали реальну можливість на час вчинення спірного правочину довідатися про скасування дії доручення, оскільки діяв Єдиний реєстр довіреностей та з моменту реєстрації скасування дії доручення до вчинення спірного правочину пройшов значний час, більше трьох місяців. При цьому суд зазначав, що позивач після скасування довіреності повідомляла про зазначене в телефонному режимі відповідачу, тому він мав реальну можливість на час вчинення спірного правочину перевірити дію доручення. Крім того, апеляційний суд зазначив, що внесення до Єдиного державного реєстру довіреностей офіційних записів про припинення дії доручення необхідно розцінювати як офіційне повідомлення усіх громадян та державних органів про припинення дії доручення.
Позиція Верховного Суду
Касаційний цивільний суд погодився з рішенням місцевого суду, скасувавши рішення апеляційного суду.
Правочин є недійсним у разі недотримання умов його чинності, передбачених статтею 203 ЦК, а саме: відсутність у сторін (сторони) необхідного обсягу цивільної дієздатності, відсутність волевиявлення учасника правочину та його невідповідність внутрішній волі учасника правочину, невідповідність форми вчиненого правочину вимогам закону, відсутність спрямованості волі учасників правочину на реальне досягнення обумовленого ним юридичного результату.
Згідно з частиною першою статті 249 ЦК особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення.
При цьому, особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність (частина друга статті 249 ЦК).
Частиною третьою статті 249 ЦК передбачено, що права та обов’язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.
Суд першої інстанції правильно виходив із того, що позивач, припинивши дію довіреності, не діяла у спосіб, передбачений частиною другою статті 249 ЦК, не повідомляла відповідача та третю особу про припинення дії довіреності. При цьому, суд першої інстанції правильно зазначив, що повідомлення відповідача телефоном про припинення довіреності є недоведеним, офіційно регіональний сервісний центр МВС України в Полтавській області позивачка також не повідомила. При цьому відповідач не визнав факт його повідомлення про припинення дії довіреності телефоном, а інших доказів такого повідомлення позивачка не надала.
З огляду судової практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 липня 2020 року.
Далее
Постанова КЦС ВС від 25.08.2020 № 478/690/18 (61-18333св19):
Суддя-доповідач: Усик Г. І.
Нез`явлення відповідача разом із дитиною до експертної установи для відібрання біологічних матеріалів для проведення судово-генетичної експертизи свідчить про її небажання отримати точні висновки щодо походження дитини на спростування доводів позивача про його батьківство щодо дитини
Ключові тези:
У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Казанківської районної державної адміністрації (далі — Служба у справах дітей Казанківської РДА), Казанківський районний відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (далі — Казанківський РВ ДРАЦС ГТУЮ у Миколаївській області), про визнання батьківства.Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі сукупності доказів. Висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно оцінювати з урахуванням положень ЦПК України, згідно з якими жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення.Для встановлення батьківства правове значення мають фактичні дані, які підтверджують спільне проживання матері і батька дитини, ведення ними спільного господарства до народження дитини або спільне її виховання чи утримання, а також докази, що підтверджують визнання особою батьківства.При вирішенні спору про визнання батьківства суд приділяє особливу увагу інтересам дитини, не ігноруючи при цьому інтереси ймовірного біологічного батька.Висновок судово-медичної (молекулярно-генетичної) експертизи є підставою для категоричного висновку для визнання батьківства, оскільки ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини і його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства.Судами встановлено, що відповідач, яка була достовірно обізнана про дату, час та місце розгляду справи судом першої інстанції, належним чином повідомлена експертною установою про дату, час та місце проведення судово медичної молекулярно-генетичної експертизи (експертизи ДНК), не з`явилася для забору біологічних зразків разом із дитиною, що свідчить про її ухилення від проведення зазначеної експертизи з метою встановлення істини у справі.Нез`явлення відповідача разом із дитиною до експертної установи для відібрання біологічних матеріалів для проведення судово-генетичної експертизи свідчить про її небажання отримати точні висновки щодо походження дитини на спростування доводів позивача про його батьківство щодо дитини. Судом першої інстанції вжито належних процесуальних заходів з метою проведення судово медичної молекулярно-генетичної експертизи (експертизи ДНК) та забезпечення участі відповідача разом із дитиною у її проведенні.Далее
Постанова КЦС ВС від 19.08.2020 № 641/11984/15-ц (61-37843св18):Суддя-доповідач: Дундар І. О. Пункти кредитного договору які передбачають нарахування та сплату винагороди за послуги, що супроводжують кредит, є нікчемнимиКлючові тези:У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулась з позовом, в якому просила визнати недійсними укладені між публічним акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» (далі — ПАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_1 кредитний договір № HAA0GK15670075 від 28 серпня 2007 року та договір іпотеки від 28 серпня 2007 року.Спірний договір споживчого кредиту підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; ОСОБА_1 на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору; умови кредитного договору містять повну інформацію щодо умов кредитування.Умовами кредитного договору (пункт 6.2) передбачено, що при невиконанні позичальником умов, передбачених пунктом 2.2.11 договору, банк зобов`язаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту по рахунку. При цьому позичальник сплачує банку винагороду, що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими позичальником на день здійснення моніторингу коштами і нарахованими банком на останній термін сплати. Сплата винагороди здійснюється в гривні. У випадку якщо кредит надається в іноземній валюті, винагорода сплачується в гривневому еквіваленті по курсу НБУ на дату сплати.Пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплата винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,2% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати.Таким чином, зазначена винагорода є платою за послуги, що супроводжують кредит, тому пункти договору, які передбачають її сплату, є нікчемними.Суди на зазначені обставини уваги не звернули, дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, але помилились щодо мотивів такої відмови про визнання недійсними пунктів 6.2 та 7.1 кредитного договору в частині нарахування та сплати винагороди за надання фінансового інструменту.Далее
Далее
Відсутність у запиті поряд з викладенням фактичних обставин відомостей про період правового регулювання, щодо якого запитується надання консультації, виключає можливість надання судом оцінки викладеному в податковій консультації з урахуванням чинних норм права у відповідному періоді.
На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 807/1650/16.
Обставини справи
Фізична особа – підприємець звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Закарпатській області, у якому просив: визнати недійсною податкову консультацію від 18 жовтня 2016 року; зобов`язати ГУ ДФС у Закарпатській області надати нову податкову консультацію з урахуванням висновків адміністративного суду.
Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду в задоволенні позову відмовлено.
Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу задоволено частково. Постанову суду першої інстанції скасовано та прийнято нову, якою позов задоволено частково. Визнано недійсною податкову консультацію ГУ ДФС у Закарпатській області. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Висновок Верховного Суду
ВС зазначив, що індивідуальна податкова консультація (допомога контролюючого органу) надається платнику податків для правильності застосування конкретної норми закону або нормативно-правового акта у межах їхньої компетенції з питань адміністрування, нарахування та сплати податків чи зборів безпосередньо у його податковому обліку при здійсненні ним господарської діяльності, має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому така консультація надана. При цьому, надаючи податкову консультацію, податковий орган не встановлює (змінює чи припиняє) відповідно норму законодавства, а лише надає роз’яснення щодо практичного її застосування.
Платник податків має право звертатись до суду про оскарження акта ненормативного характеру – податкової консультації. Підставою для визнання податкової консультації недійсною є її суперечність правовим нормам або змісту відповідного податку чи збору.
Як убачається з матеріалів справи, у своєму запиті на отримання індивідуальної податкової консультації позивачем сформульовано питання: про наявність у ФОП права та правомірність віднесення ним до складу податкового кредиту сум ПДВ, сплачених фізичною особою – підприємцем, платником ПДВ при придбанні транспортних засобів, які використовуються у його господарській діяльності; та чи ФОП має право на бюджетне відшкодування ПДВ з урахуванням податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених фізичними особами – підприємцями, платниками ПДВ при придбанні транспортних засобів, які використовуються в господарській діяльності.
Проте колегія суддів звертає увагу, що такий запит позивача не містить чітко сформульованого питання про застосування конкретної норми права, а також не містить викладення фактичних обставин, для врегулювання яких необхідне застосування такої конкретної норми права.
Крім того, позивачем не було конкретизовано й періоду, в якому виникли фактичні обставини, щодо яких порушується питання про роз’яснення застосування норм податкового законодавства.
Разом з цим колегія суддів звертає увагу, що ГУ ДФС у Закарпатській області було надано позивачу консультацію від 18 жовтня 2016, у якій роз`яснено загальні норми податкового законодавства щодо порядку формування податкового кредиту та можливості реалізації права на отримання бюджетного відшкодування.
При цьому оскаржувана індивідуальна податкова консультація не містить фактичних обставин та висновків про застосування конкретної норми права для їх регулювання, а тому відсутні обставини, які підлягають судовій оцінці на предмет відповідності чи суперечності консультації нормам або змісту відповідного податку чи збору.
Враховуючи викладене, є цілком об`єктивним висновок суду першої інстанції про те, що відсутність у запиті поряд з викладенням фактичних обставин, відомостей про період правового регулювання, щодо якого запитується надання консультації, виключає можливість надання судом оцінки викладеному в податковій консультації з урахуванням чинних норм права у відповідному періоді.
Далее
