Новости судебной практики

Позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги, зазначає, що ТМ «BLACK JACK», ТМ «БЛЕК ДЖЕК», які охороняються свідоцтвами № 50459, 185083, схожі настільки, що їх можна сплутати з раніше зареєстрованим знаком для товарів і послуг «JACK DANIEL’S», власником якого відповідно до свідоцтва України № 5109 є Компанія (далі – ТМ «JACK DANIEL’S», свідоцтво № 5109), тому відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 6 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» ТМ «BLACK JACK», ТМ «БЛЕК ДЖЕК» не відповідають умовам правової охорони та порушують майнові права Компанії на ТМ «JACK DANIEL’S».

Суди розглядали справу неодноразово.
Господарський суд міста Києва рішенням від 10 жовтня 2018 року позов задовольнив.

Північний апеляційний господарський суд постановою від 19 лютого 2019 року зазначене рішення суду першої інстанції скасував і ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Верховний Суд постановою від 23 квітня 2019 року скасував постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 лютого 2019 року, справу передав на новий розгляд з підстав порушення апеляційним судом норм процесуального права.

За наслідками нового розгляду справи Північний апеляційного господарського суду постановою від 19 лютого 2020 року рішення суду першої інстанції скасував і ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.

Попередні судові інстанції дійшли висновку про обґрунтованість вимог позивача щодо визнання недійсними свідоцтв № 50459, 185083 на ТМ «BLACK JACK», «БЛЕК ДЖЕК».

Однак суди першої та апеляційної інстанцій дійшли протилежних висновків щодо наявності підстав для застосування положень глави 19 ЦК України.

Верховний Суд скасував постанову апеляційного господарського суду від 19 лютого 2020 року та залишив у силі рішення суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК України).

Частинами 4, 5 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо позовні вимоги визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов’язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст. 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу, тобто або відмовити в позові у зв’язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право.

Для правильного застосування ч. 1 ст. 261 ЦК України у визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об’єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. За змістом наведеної норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

За змістом постанов Верховного Суду від 26 червня 2018 року та 28 січня 2020 року у справі № 910/20564/16, вирішуючи спори щодо визнання недійсними свідоцтв України на знаки для товарів і послуг, суд касаційної інстанції виходить із того, що початок перебігу позовної давності для звернення до суду з такими позовами не може автоматично збігатися з датою публікації відомостей про реєстрацію знака для товарів і послуг.

Це право пов’язане, зокрема, з початком виникнення відповідного конфлікту на ринку щодо оспорюваного позначення, наприклад, початком використання спірного позначення на ринку.

Суди встановили, що Товариство просило застосувати наслідки спливу позовної давності до вимог позивача у зв’язку з тим, що позивач пропустив трирічний строк позовної давності з моменту публікації відомостей про реєстрацію свідоцтв № 50459, 185083, власником яких є Товариство.

Компанія не вважала, що пропустила строк позовної давності, звернувшись до суду з позовом у справі, та не заявляла клопотання про поновлення такого строку.
Отже, Товариство, звернувшись із відповідною заявою, мало б належним чином її обґрунтувати.

У рішенні суду першої інстанції зазначено, що позивач заперечував проти задоволення заяви про застосування позовної давності у зв’язку з тим, що він не знав про реєстрацію ТМ «BLACK JACK», «БЛЕК ДЖЕК», які охороняються свідоцтвами № 50459, 185083 з моменту публікації відомостей про їх реєстрацію, тому немає підстав вважати такий момент початком перебігу позовної давності до вимог у цій справі. Товариство цих доводів позивача не спростувало.

За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні заяви Товариства про застосування строку позовної давності у зв’язку з відсутністю доказів, що позивачу було відомо про реєстрацію оскаржуваних знаків більше ніж три роки до дати подання позову.

Постанова КГС ВС від 28 травня 2020 року у справі № 910/13119/17 – http://reyestr.court.gov.ua/Review/89595203.

У справі №640/18354/14-ц суд розглянув позов банку про стягнення кредитної заборгованості.
Встановлено, що позивач направляв позичальнику лист-вимогу про сплату боргу. В подальшому сторони підписали протокол узгодження про реструктуризацію. Того ж дня відповідач частково погасив кредит.

КЦС зауважив, що законодавство не містить переліку дій, що свідчать про визнання особою боргу, але їх узагальнюючою рисою є те, що вони мають бути спрямовані на виникнення цивільних прав і обов’язків.

До дій, що свідчать про визнання боргу чи іншого обов’язку належать:
✔️визнання претензії;
✔️зміна договору, з якої вбачається визнання боргу, та
✔️прохання про таку зміну;
✔️письмове прохання про відстрочку сплати;
✔️підписання уповноваженою посадовою особою боржника разом з кредитором акта звіряння взаєморозрахунків, який підтверджує наявність боргу в сумі, щодо якої виник спір;
✔️письмове звернення до кредитора щодо гарантування сплати боргу;
✔️часткова сплата боржником чи з його згоди іншою особою боргу та/або сум санкцій.

Підписаний протокол узгодження про реструктуризацію є доказом, зокрема, наявності заборгованості, її розміру тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті, засвідчена підписами уповноважених осіб.

⚡Ключові тези:
✔У лютому 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , третя особа — приватний нотаріус Станично-Луганського районного нотаріального округу Незнайко Є. В., про визнання недійсними правочинів.

Позовна заява мотивована тим, що з 27 вересня 2001 року вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 , який було розірвано рішенням Станично-Луганського районного суду Луганської області від 18 січня 2012 року у справі № 2-1361/2011. За час перебування у шлюбі ними набуто майно, зокрема: житловий будинок АДРЕСА_1 , та магазин з літнім майданчиком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Вказані об`єкти нерухомого майна за договорами дарування від 24 листопада 2011 року були подаровані відповідачем своїй матері ОСОБА_9 . Позивач зазначила, що згоди на укладення цих договорів дарування вона не надавала, не уповноважувала жодну особу на підписання самих договорів або такої згоди.

Оскільки вважає своє право власності на частину вказаного нерухомого майна, яке є спільним сумісним майном подружжя, порушеним з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила визнати недійсними договір дарування житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , з усіма наявними на ньому надвірними господарськими будівлями та спорудами, та договір дарування магазину з літнім майданчиком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , укладені 24 листопада 2011 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_9 .

Указану справу суди розглядали неодноразово.

Ухвалою Новопсковського районного суду Луганської області від 15 серпня 2016 року до участі у справі було залучено ОСОБА_8 як співвідповідача, який є правонаступником ОСОБА_9

Рішенням Новопсковського районного суду Луганської області від 20 лютого 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , з усіма наявними на ньому надвірними господарськими будівлями та спорудами, укладений між ОСОБА_6 і ОСОБА_9 , посвідчений 24 листопада 2011 року приватним нотаріусом Станично-Луганського районного нотаріального округу Незнайко Є. В., зареєстрований в реєстрі за № 1690.

Визнано недійсним договір дарування магазину з літнім майданчиком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_6 і ОСОБА_9 , посвідчений 24 листопада 2011 року приватним нотаріусом Станично-Луганського районного нотаріального округу Незнайко Є. В., зареєстрований в реєстрі за № 1691.

Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при укладенні оспорюваних правочинів позивач своєї нотаріально посвідченої згоди на відчуження спірного майна в силу вимог частини третьої статті 65 СК України ОСОБА_6 не надавала, тому оспорювані договори є недійсними.

Постановою апеляційного суду Луганської області від 25 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 залишено без задоволення, рішення Новопсковського районного суду Луганської області від 20 лютого 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оскільки позивачем доведено недобросовісність дій ОСОБА_6 та його матері ОСОБА_9 під час укладання договорів дарування спільного сумісного майна подружжя Христосенків та відсутність на їх укладання згоди другого з подружжя — ОСОБА_1 , то в силу вимог статті 215 ЦК України оспорювані правочини є недійсними.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

У справі, яка переглядається, суд установив, що з 27 вересня 2001 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Станично-Луганського районного суду Луганської області від 18 січня 2012 року у справі № 2-1361/11 шлюб між ними було розірвано та встановлено, що фактичні шлюбні відносини припинилися у 2011 році. Указане рішення набрало законної сили 31 січня 2012 року.

За час перебування у зареєстрованому шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_6 було набуте майно, зокрема:

— магазин з літнім майданчиком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 — на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного 20 жовтня 2009 року;

— житловий будинок АДРЕСА_1 , з усіма наявними на ньому надвірними господарськими будівлями та спорудами — на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного 11 березня 2010 року.

Зазначене майно було оформлене на ім`я ОСОБА_6 24 листопада 2011 року між ОСОБА_6 , від імені якого на підставі нотаріально посвідченої довіреності діяв ОСОБА_8 , та ОСОБА_9 було укладено договори дарування вказаного житлового будинку та магазину з літньою кухнею.

ІНФОРМАЦІЯ_1 мати ОСОБА_6 — ОСОБА_9 померла, спадкоємцем якої є її син ОСОБА_8 .

Звертаючись до суду з указаним позовом, позивач посилалась на те, що на час укладення оспорюваних договорів дарування спірне майно було спільною сумісною власністю подружжя Христосенків, оскільки набуто останніми у період шлюбу, а тому на відчуження такого майна необхідна була згода другого з подружжя, яку позивач не надавала.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Ухвала суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду мотивована різним підходом колегій суддів у подібних правовідносинах при наявність правових підстав для визнання недійсними договорів дарування спільного сумісного майна подружжя за відсутності згоди на його відчуження одного з подружжя; визнання таких договорів недійсними в цілому чи в частині відчуження 1/2 частини спільного сумісного майна іншого з подружжя.

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 200/8749/15-ц (провадження № 61-18475св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2019 року у справі № 569/19218/13-ц (провадження № 61-34408св18) суд касаційної інстанції погодився з висновками попередніх судів про визнання договорів дарування спільного сумісного майна подружжя, укладених без згоди іншого з подружжя, недійсними щодо відчуження всього майна, в тому числі і належної відповідачу 1/2 частини у спільному сумісному майні подружжя.

У той же час, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2019 року у справі № 311/3123/16-ц (провадження № 61-18078св18) суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів попередніх інстанцій в частині дарування лише 1/2 частини спірного будинку, оскільки ця частина на праві спільної сумісної власності належить іншому з подружжя — ОСОБА_13 , а остання згоди на її відчуження не надавала. Відповідач, будучи власником лише 1/2 частини цього будинку, не маючи майнових прав на спірний будинок в цілому та не будучи особою уповноваженою на вчинення такого правочину на 1/2 частини, що належить ОСОБА_13 , безпідставно розпорядився майном, яке йому не належить, чим порушив права позивача на володіння, користування та розпорядження спірним майном, яке на праві спільної сумісної власності належало позивачу та відповідачу.

Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 серпня 2019 року у справі № 344/5104/14-ц (провадження № 61-30105св18), погодившись із висновком суду апеляційної інстанції про визнання недійсним договору дарування квартири, як спільного сумісного майна подружжя, лише в 1/2 частини належної іншому з подружжя та відчуженої без його згоди.

Передаючи справу на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду не погоджувалася із висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 200/8749/15-ц (провадження № 61-18475св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2019 року у справі № 569/19218/13-ц (провадження № 61-34408св18).

Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність правових підстав для відступу від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 200/8749/15-ц (провадження № 61-18475св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2019 року у справі № 569/19218/13-ц (провадження № 61-34408св18) та не приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Статтею 60 Сімейного кодексу України (далі — СК України) закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічне положення містить і в статті 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

✔Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

✔Установивши, що шлюб між сторонами був розірваний 31 січня 2012 року, а спірне майно було придбано подружжям в 2009-2010 роках, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що таке майно є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя Христосенків, незалежно від того, що воно було оформлене на ім`я ОСОБА_6 . Докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, — відсутні.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

✔Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

✔Відсутність згоди одного із співвласників — колишнього подружжя — на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

✔Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи — контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

✔Установивши, що позивач при укладенні оспорюваних договорів не надавала своєї згоди на відчуження спірного майна, яке є спільною сумісною власності подружжя, як того вимагає частина третя статті 65 СК України, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про недійсність оспорюваних правочинів з підстав, передбачених статтями 203, 205, 215 ЦК України.

✔При розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме — об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки — лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважно право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому.

✔У справі, що переглядається, подружжя були співвласниками всього майна, яке було придбане під час шлюбу, позивач має майнові права на будинок та магазин в цілому, правовий режим права власності — це право спільної власності, при відчуженні такого майна потрібна взаємна згода подружжя, оскільки встановлено, що згоди позивача не було, суди правильно визнали недійсними договори дарування в цілому.

З урахуванням наведеного, оспорювані договори дарування, відповідно до яких ОСОБА_6 подарував житловий будинок АДРЕСА_1 , та магазин з літнім майданчиком на АДРЕСА_2 , що є спільною сумісною власністю його та позивача, своїй матері — ОСОБА_9 , є недійсними в цілому, оскільки укладений з порушенням вимог закону, без отримання згоди позивача, яка є співвласником цього майна, розмір ідеальних часток яких не визначений.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій без змін.

Висновки щодо застосування норми права

✔При розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме — об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки — лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважно право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому.