Арешт з майна боржника можна зняти за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту. А у разі наявності письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності — суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зносу, пошкодженням або в разі якщо витрати, пов`язані із зверненням на таке майно стягнення, перевищують грошову суму, за яку воно може бути реалізовано, — за постановою державного виконавця, що затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду (частини третя — п`ята статті 60 Закону № 606-XIV). Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у справі № 554/8004/16-ц.
Велика Палата Верховного Суду уже формулювала певні висновки у спорах, що стосувалися звільнення майна з-під арешту, а саме:
Оскарження дій і рішень державного виконавця, спрямованих на арешт спірного майна, не приведе до належного захисту прав позивача, оскільки навіть визнання судом таких дій чи рішень протиправними не буде підставою для винесення виконавцем постанови про зняття арешту з майна з огляду на вичерпний перелік цих підстав, установлений статтею 60 Закону № 606-ХІV (див. постанову від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15).
Особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Відповідачем у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних правовідносин щодо такого майна (див. постанову від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (пункти 39, 62).
Відповідач у касаційній скарзі стверджував, що позивач мав подати не позовну заяву, а скаргу на рішення, дії, бездіяльність державного виконавця у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду. А тому, на думку відповідача, яку він висловлював ще у суді першої інстанції у клопотанні від 24 жовтня 2016 року, провадження у справі слід було закрити.
Справді, за змістом приписів статті 383 ЦПК України у вказаній редакції, стягувач, як учасник виконавчого провадження, мав право на таке оскарження у порядку судового контролю за виконанням судових рішень шляхом звернення з відповідною скаргою до суду, який видав виконавчий документ. Однак позивач звернувся до суду з позовом про звільнення предмета іпотеки з-під арешту, вважаючи, що останній, накладений в його інтересах, порушує визнане за рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц право позивача на звернення стягнення на предмет іпотеки.
Право подати заяву про повернення виконавчого листа, передбачене пунктом 1 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV у редакції, чинній на час звернення до суду, позивач не реалізував, про що зазначила третя особа у відзиві на касаційну скаргу.
Згідно з частиною першою статті 60 Закону № 606-XIV у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту до суду може звернутися особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові. Проте позивач, будучи іпотекодержателем і стягувачем у зведеному виконавчому провадженні, звернувшись до суду з позовом, не стверджував, що предмет іпотеки належить йому, а не відповідачеві. Наполягав на знятті арешту з майна для того, щоби на підставі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення позивачем від імені відповідача та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 71).
У постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 554/2665/15-ц Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду зазначив, що суди неправильно застосували частину п`яту статті 38 Закону України «Про іпотеку» стосовно іпотечного договору, в якому є застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Суди звернули стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення договору купівлі-продажу банком від імені іпотекодавців, тоді як припис зазначеної частини передбачає укладення такого договору іпотекодержателем від власного імені (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц і від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц).
Незважаючи на наявність у договорі іпотеки іпотечного застереження, що передбачало право позивача як іпотекодержателя продати предмет іпотеки від власного імені, єдиною підставою для звільнення предмета іпотеки з-під арешту позивач вважав рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц. Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову.
Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на відмінність її висновку, викладеного у цій постанові, від висновку, сформульованого Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 338/1118/16-ц. Ця відмінність зумовлена тим, що у справі № 338/1118/16-ц суди не встановили наявність у позивача як іпотекодержателя права на продаж предмета іпотеки в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» на підставі іпотечного договору, в якому є застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.
Далее
Большая Палата Верховного Суда решила, что фермерское хозяйство автоматически становится арендатором земли, переданной физлицу для его создания, а поэтому дополнительные соглашения заключать не надо.
В постановлении от 30 июня 2020 года по делу № 927/79/19 решена исключительная правовая проблема:
Полный текст постановления пока не обнародован, выводы БП обнародовала пресс-служба.
Так, в ряде постановлений БП пришла к выводу, что после заключения гражданином договора аренды земельного участка для ведения фермерского хозяйства и создания такого хозяйства права и обязанности арендатора по договору переходят от гражданина к фермерскому хозяйству со дня государственной регистрации.
После регистрации фермерского хозяйства и перехода к нему прав и обязанностей арендатора земли госрегистратор регистрирует право аренды на основании договора, заключенного основателем этого фермерского хозяйства.
Госрегистратор не вправе требовать дополнительное соглашение с арендодателем к договору аренды земли о замене арендатора с гражданина на фермерское хозяйство.
В то же время Законом «О фермерском хозяйстве» введен механизм, по которому земельный участок сначала предоставляется в аренду гражданину, который может использовать его только путем создания фермерского хозяйства как формы осуществления своей предпринимательской деятельности. Такое фермерское хозяйство создается после получения земли в аренду. С момента создания фермерского хозяйства и его государственной регистрации к нему переходят права и обязанности арендатора земельного участка.
Таким образом, в этом случае не происходит отчуждения арендатором права на аренду земельного участка, а осуществляется переход прав и обязанностей арендатора земельного участка от гражданина к созданному им фермерскому хозяйству.
При этом такой переход происходит в силу предписаний Закона «О фермерском хозяйстве» и не требует совершения сторонами арендных правоотношений каких-либо дополнительных действий, в том числе заключения дополнительных соглашений.
Далее
На початку жовтня минулого року в автоматичному режимі було зафіксовано порушення у сфері безпеки дорожнього руху. Винуватець відмовився від одержання постанови про накладення адміністративного стягнення на місці. Тому отримав таку постанову через 10 днів шляхом поштового вручення.
Через 5 днів громадянин звернувся до суду з позовом про скасування постанови про накладення адмінстягнення, надіславши позовну заяву через поштове відділення.
Представники ж поліції наполягали на тому, що днем вручення позивачу постанови є день її винесення та відмови в її отриманні. Тобто, на думку поліціантів, при зверненні особа порушила 10-денний строк для оскарження. Суд першої інстанції, посилаючись на стст.286, 289 Кодексу про адміністративні правопорушення, зазначив, що початок
перебігу строку на оскарження постанови у справі про таке правопорушення пов’язаний з моментом її прийняття, а не отримання. Отже, строк на оскарження постанови спливає через 10 днів з дня її прийняття уповноваженим органом.
На думку суду, у такий спосіб законодавець чітко визначив, що для звернення до адмінсуду з позовом щодо оскарження постанови про притягнення до адміністративної відповідальності встановлено спеціальний 10-денний строк. І він обчислюється з дня винесення постанови.
Тому суд залишив позов без розгляду у зв’язку з пропуском строку для звернення.
Нюанси оскарження
Сьомий апеляційний адміністративний суд скасував ухвалу про залишення адмінпозову без розгляду. Було зазначено,
що строк для оскарження постанови повинен обчислюватися з моменту вручення, або отримання поштового повідомлення про вручення, або про відмову в її отриманні, або повернення поштового відправлення з позначкою про вручення.
При цьому апеляційний суд не взяв до уваги доводів відповідача, що позивач був ознайомлений зі змістом оскаржуваної постанови в момент її винесення. Рішенням апеляційної інстанції ухвалу міськрайонного суду було скасовано. Справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Оскільки справа стосувалася залишення без розгляду позовної заяви, постанову Сьомого ААС було оскаржено до ВС. Касаційний адміністративний суд погодився з позицією апеляційної інстанції.
За матеріалами: ЗіБ
Якщо умовами договору передбачено, що підставою повернення завдатку є, зокрема, не лише виконання підрядником зобов’язань за договором у повному обсязі, а й повна сплата штрафних санкцій, то у разі прострочення виконання зобов’язання та несплати штрафних санкцій замовник не зобов’язаний повернути підряднику забезпечення виконання договору у вигляді завдатку.
Відповідне положення міститься у постанові КГС ВС від 13 травня 2019 року у справі № 910/5677/18.
Обставини справи
У касаційній скарзі особа зазначала, що виконала свої зобов’язання за договором у повному обсязі, платити за прострочення не вважає потрібним, але вважає, що їй повинні були повернути завдаток.
Позиція ВС
Частиною першою статті 546 ЦК визначено, що завдаток є одним із видів забезпечення виконання зобов’язання. Згідно з частиною першою статті 570 ЦК завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання.
Основною умовою повернення завдатку є виконання підрядником умов договору в повному обсязі. За змістом положень статей 626-628 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Отже, якщо умовами договору передбачено, що підставою повернення завдатку є, зокрема, не лише виконання підрядником зобов’язань за договором у повному обсязі, а й повна сплата штрафних санкцій, то у разі прострочення виконання зобов’язання та несплати штрафних санкцій замовник не зобов’язаний повернути підряднику забезпечення виконання договору у вигляді завдатку.
За матеріалами прес-служби ВС
Далее
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду перевірив касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби (ДФС) у м. Києві, правонаступником якого є Головне управління Державної податкової служби (ДПС) у м. Києві, на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 жовтня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 640/12462/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Коспаш-ЛТД» до Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.
Касаційна скарга надійшла до Верховного Суду як суду касаційної інстанції відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.
Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху з мотивів її невідповідності вимогам статті 330 Кодексу адміністративного судочинства та встановлено строк для усунення недоліків протягом 10 днів з дня отримання ухвали про залишення касаційної скарги без руху.
Ухвалою Суду від 21 квітня 2020 року продовжено Головному управлінню ДФС у місті Києві строк на усунення недоліків касаційної скарги у справі № 640/12462/19 на 5 днів з моменту закінчення строку дії карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).
Залишаючи касаційну скаргу без руху Суд просив сплатити за подання касаційної скарги судовий збір в сумі 23 684.52 гривень та зазначити підставу, на якій подається касаційна скарга з визначенням передбаченої статтею 328 Кодексу підстави.
3 липня 2020 року Головним управління ДПС у місті Києві подано до Суду клопотання про усунення недоліків касаційної скарги з долученням до нього платіжного доручення від 3 червня 2020 року № 2012 про сплату судового збору.
Підставою касаційного оскарження в клопотанні про усунення недоліків касаційної скарги скаржник визначає пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу). Крім посилання на цей пункт, відтворення висновків акта перевірки та цитування норм Податкового кодексу України та Закону України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні» касаційна скарга та надане на її усунення клопотання іншого не утримують.
Суд зазначає, що відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави.
У касаційній скарзі скаржник повинен навести мотиви незгоди з судовим рішенням з урахуванням передбачених КАС України підстав для його скасування або зміни (статті 351 — 354 Кодексу) з вказівкою на конкретні висновки суду, рішення якого оскаржується, із одночасним зазначенням норм права (пункт, частина, стаття), які неправильно застосовані цим судом при прийнятті відповідного висновку.
У разі, якщо скаржник вважає, що судами порушено норми процесуального права щодо недослідження зібраних у справі доказів, неповного встановлення обставин справи або встановлення обставин, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, у касаційній скарзі має бути конкретно зазначено або обставини, які встановлені на підставі недопустимих доказів та чому на думку скаржника останні є недопустимими, або зібрані у справі докази, які судом не досліджені, що могло б давати підстави для висновку про порушення цим судом норм процесуального права.
Тому касаційна скарга повинна містити посилання на конкретні порушення відповідної норми (норм) права чи неправильність її застосування. Скаржник повинен зазначити конкретні порушення, що є підставами для скасування або зміни судового рішення, які, на його думку, допущені судом при його ухваленні, та навести аргументи в обґрунтування своєї позиції.
З урахуванням змін до КАС України, які набрали чинності 8 лютого 2020, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Станом на 10 липня 2020 року скаржник не усунув зазначені в ухвалі Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 березня 2020 року недоліки касаційної скарги, тому вона вважається неподаною і підлягає поверненню.
Керуючись ч. 2 ст. 332, пунктом 1 ч. 4 ст. 169 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд ухвалив касаційну скаргу повернути скаржнику. Однак, її повернення не позбавляє права повторного звернення до Верховного Суду.
