Розміщення кондиціонерів на невидимому з боку вулиці фасаді будинку не потребувало отримання відповідного дозволу місцевої влади. Навіть якщо йдеться про історичну частину міста: КАС ВС.
На це звернув увагу Касаційний адміністративний суд, переглядаючи справу № 461/1439/15-а. У ній позивач оскаржував припис Галицької районної адміністрації Львівської міської ради про демонтаж самовільно встановлених кондиціонерів.
Суди перших двох інстанцій в позові відмовили, пославшись, зокрема, на приписи Положення про порядок розміщення в м.Львові технічних
елементів (пристроїв) ззовні будинків і споруд, а також порушення прав інших мешканців будинку.
Натомість КАС угледів, що п.3.1 положення забороняється розміщення та встановлення технічних елементів (пристроїв) саме на видимих з боку вулиць і площ фасадах, стінах будинків і споруд, розміщених на території історичної забудови, віднесеної до світової спадщини ЮНЕСКО, а також на видимих з боку вулиць (площ) фасадах, стінах будинків і споруд — пам’ятках архітектури.
Тобто розташування кондиціонерів не на видимому з боку вулиць фасаді будинку, а на фасаді, який виходить у внутрішній двір, не потребує дозволу для їх встановлення.
При вирішенні питання пропуску строку звернення з позовом до суду щодо оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення в сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, суди повинні з’ясувати дату отримання цієї постанови.
До такого висновку прийшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі № 686/28291/19 за позовом до Управління патрульної поліції у Хмельницькій області про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі,
Суд виходив з того, що аналіз норм статті 289 КУпАП і частини другої статті 291 КУпАП свідчить, що постанова у справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксоване в автоматичному режимі, може бути оскаржена протягом десяти днів після її вручення особі або отримання поштового повідомлення про вручення, або про відмову в її отриманні, або повернення поштового відправлення з позначкою про невручення.
Аналогічна правова норма закріплена також у частині другій статті 286 КАС України, відповідно до приписів якої позовну заяву щодо оскарження рішень (постанов) по справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі може бути подано протягом десяти днів з дня вручення такого рішення (постанови).
Позивач звернувся до суду з позовом до Управління патрульної поліції у Хмельницькій області із вимогою скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі.
Суд першої інстанції залишив позов без розгляду, оскільки дійшов висновку, що для звернення до адміністративного суду з позовом щодо оскарження постанови про притягнення до адміністративної відповідальності встановлений 10-дений строк, який обчислюється з дня винесення постанови.
Проте, Сьомий апеляційний адміністративний суд, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції про залишення позову без розгляду, зазначив, що строк повинен обчислюватися з моменту отримання оскаржуваної постанови.
Рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що постанова у справі про адміністративне правопорушення в сфері забезпечення безпеки дорожнього руху (у тому числі зафіксоване в автоматичному режимі) може бути оскаржена протягом десяти днів після її вручення особі або отримання поштового повідомлення про вручення або про відмову в її отриманні, або повернення поштового відправлення з позначкою про невручення.
Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач не пропустив строк звернення до суду, оскільки позивачем оскаржувану постанову отримано 11.10.2019, а позовну заяву подано до суду 16.10.2019, тобто у визначений законодавством строк, обчислений із моменту отримання постанови в справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху.
Далее
Далее
У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різницю в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи №755/3241/17.
Нагадаємо, відповідно до вимог трудового законодавства підставами припинення трудового договору є:
1) угода сторін;
2) закінчення строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення;
3) призов або вступ працівника або власника — фізичної особи на військову службу;
4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу;
5) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;
6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці;
7) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи, тощо.
Власник або уповноважений ним орган зобов’язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у визначені законодавством строки.
У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов’язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.
Суди, встановивши, що відповідач не отримував попередню згоду виборного профспілкового, членом якої є позивач, на зміну умов трудового договору, оплати праці позивача та його звільнення, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивача звільнено з посади без отримання згоди на це профспілки, обов`язковість попереднього отримання якої передбачена стаття 252 КЗпП України та статтею 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».
Далее
Нотаріус не має право зареєструвати майно на іпотекодержателя без згоди кредитора на час мораторію Таким чином, висновок, що мораторій стосується виключно стадії виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки є помилковим.
Відповідне положення міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18.
Обставини справи
Позивач вважав, що Банк незаконно став володільцем його квартири, яка за кредитним договором слугувала об’єктом забезпечення позову. Позивач зазначав, що виконував свої зобов’язання за кредитним договором у повному обсязі, але потім у зв’язку зі скрутним матеріальним становищем перестав сплачувати щомісячні платежі.
Позивач також зазначав, що приватним нотаріусом не враховано положення Закону № 1304-VII від 3 червня 2014 року «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» і оскільки кредит є споживчим, примусове відчуження квартири без його на те згоди є незаконним.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, але апеляційний задовольнив цей позов частково, визнавши протиправним рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на квартиру за Банком.
Банк подав касаційну скаргу, вказуючи, що дія Закону № 1304-VII стосується виключно стадії виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, цей Закон не регулює порядку вчинення реєстраційних дій державним реєстратором та не може бути правовою підставою для відмови у прийнятті заяви на проведення реєстраційної дії, а також відмови у державній реєстрації. Таким чином, дії банку були правомірними, а положення Закону N 1304-VII не підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Верховний Суд відмовив у задоволенні касаційної скарги, з огляду на таке.
Закон № 898-IV прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.
Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону N 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.
Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що квартира , яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за Банком як забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.
Отже, у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за Банком.
Наведені в касаційній скарзі доводи щодо безумовного права іподекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки виходячи зі змісту договору іпотеки незалежно від претензій іпотекодавця, оскільки рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки може бути оскаржене лише у випадку доведеності факту повного виконання своїх зобов’язань боржником за кредитним договором, спростовуються вищезазначеними вимогами закону.
Далее
Необхідно розмежовувати зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. Вказані правові конструкції відрізняються як по суті, так і за правовими наслідками щодо їх застосування судом. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов, чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу, тобто відмова в позові.
Відповідні положення містяться у постанові КЦС ВС від від 3 червня 2020 року у справі № 318/89/18.
Обставини справи
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, зокрема, зазначив, що аналогічні вимоги позивачів вже були предметом розгляду, за яким прийнято рішення. Дії позивачів, пов’язані з подачею завідомо безпідставного позову, за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер, можна кваліфікувати як зловживання процесуальними правами.
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду не погодився із цим висновком з таких підстав.
У п. 3 ч. 2 ст. 44 ЦПК передбачено, що залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема, подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер.
Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання (ч. 3 ст. 44 ЦПК).
Суд зобов’язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом (ч. 4 ст. 44 ЦПК).
Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами 2-5 цієї статті, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (ст. 13 ЦК).
Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин 2-5 ст. 13 цього Кодексу (ч. 3 ст. 16 ЦК).
Тлумачення зазначених норм свідчить, що потрібно розмежовувати зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. Вказані правові конструкції відрізняються як по суті, так і за правовими наслідками щодо їх застосування судом. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов, чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу, тобто відмова в позові.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Проте апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у позові, пославшись, зокрема, на зловживання процесуальними правами, хоча такої підстави для скасування рішення суду першої інстанції та відмови в позові у процесуальному законодавстві не передбачено.
Незважаючи на вимоги ЦПК, апеляційний суд не переглянув рішення суду першої інстанції і за таких обставин дійшов передчасного висновку про незаконність та необґрунтованість цього рішення.
За матеріалами прес-служби Верховного Суду
Далее
