Враховуючи, що Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», який прийнятий останнім у часі, чітко визначає, в якій частині застосовується Закон України «Про пенсійне забезпечення», пріоритетному застосуванню до відносин, пов`язаних з призначенням і виплатою пенсії по інвалідності, підлягає Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши у касаційному порядку адміністративну справу за позовом фізичної особи до Управління Пенсійного фонду України про зобов`язання перерахувати та виплатити пенсію по інвалідності.
Суть спору полягає у тому, що фізичній особі у 2007 році було призначено пенсію по інвалідності від нещасного випадку на виробництві за нормами Закону України «Про пенсійне забезпечення». Разом з тим пенсіонер вважав, що Управління Пенсійного фонду мало зробити перерахунок пенсії по інвалідності від нещасного випадку на виробництві за нормами Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» в розмірі 50% пенсії за віком, обчисленої відповідно до статей 27 і 28 цього Закону, та на цій підставі звернувся до суду з позовом, в якому просив зобов`язати відповідача сплатити всі невиплачені суми пенсії по інвалідності, перераховані за нормами Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
Суд першої інстанції позов задовольнив, виходячи з того, що Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», який прийнятий останнім у часі, чітко визначає, в якій частині застосовується Закон України «Про пенсійне забезпечення», а тому пріоритетному застосуванню до відносин, пов`язаних з призначенням і виплатою пенсії по інвалідності, підлягає Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
Суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України задовольнив, постанову суду першої інстанції скасував та прийняв нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову відмовив. При цьому суд виходив з того, що пенсія по інвалідності від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання призначається на підставі Закону України «Про пенсійне забезпечення», що і було здійснено відповідачем у 2007 році, у зв`язку із чим підстави для задоволення позову відсутні.
Разом з тим, Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції та, задовольняючи касаційну скаргу фізичної особи, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи у силі рішення суду першої інстанції, виходив з положень пункту 16 Прикінцевих та перехідних положень Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», відповідно до якого до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років.
На цій підставі Верховним Судом сформульовано правовий висновок, відповідно до якого після прийняття Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» його норми підлягають пріоритетному застосуванню до всіх правовідносин, що виникають у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, включно з призначенням та перерахунком пенсії по інвалідності. При цьому норми Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються лише у тій частині, що не суперечить положенням Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
Постанова Верховного Суду від 21 травня 2020 року у справі № 239/702/16-а (адміністративне провадження № К/9901/35179/18).
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду розглянув справу про визнання бездіяльності протиправною та відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, і дійшов висновку, що наведені позивачем обставини свідчать, що йому було завдано моральної шкоди, відшкодування якої є загальноприйнятою практикою Європейського суду з прав людини.
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або місцевого самоврядування, суд повинен установити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив та чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, установити причинно-наслідковий зв’язок і визначити сумірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
У практиці ЄСПЛ порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань і незручностей, зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди.
З огляду на це психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не призвели до тяжких наслідків у вигляді погіршення здоров’я, можуть свідчити про заподіяння моральної шкоди.
Оцінка рівня моральної шкоди залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача — органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується — обов’язок доказування їх правомірності покладається на відповідача.
Зважаючи на ці обставини, КАС ВС дійшов висновку, що негативні емоції позивача внаслідок тривалого та умисного нерозгляду його звернення перебувають у причинно-наслідковому зв’язку з діями відповідача, а отже, завдають йому моральної шкоди.
Таким чином, Верховний Суд погодився з рішенням суду апеляційної інстанції, що позивачу було завдано моральної шкоди шляхом тривалого невиконання судового рішення відповідачем.
Водночас ВС відхилив наведені у касаційній скарзі доводи про те, що моральна шкода має бути відшкодована позивачу за рахунок держави в особі Державної казначейської служби, а не відповідача як органу виконавчої служби, та зазначив, що відшкодування може здійснюватися відповідачем як органом державної влади, що виступає представником держави під час виконання ним владних управлінських функцій.
Постанова Верховного Суду від 24 березня 2020 року у справі № 818/607/17 (адміністративне провадження № К/9901/17533/18) — http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88385320.
Верховний Суд встановив плату за оскарження штрафів поліції. Після такого рішення оскаржувати деякі штрафи недоцільно з економічної точки зору.
Раніше, відповідно до позиції Верховного Суду (постанова від 13.12.2016, провадження №21-1410а16) за оскарження постанови поліції судовий збір платити не потрібно було, – інформує 24 телеканал.
18 березня Велика палата Верховного Суду кардинально змінила правову позицію та зробила висновок, що при оскарженні постанов поліції потрібно сплатити судовий збір у розмірі 420 грн. (Провадження № 11-1287апп18).
Постанова набрала законної сили з дати її ухвалення й оскарженню не підлягає.
Отже, відповідно до позиції Великої палати, за подання позову в суд про скасування штрафу поліції за порушення ПДР громадянин повинен сплатити 420 грн судового збору (при середніх штрафах від 170 до 425 грн).
Далее
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У червні 2018 року Особа 1 звернувся до суду з позовом до Особи 2 про поділ майна подружжя.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що з 29.10.2005 він перебував із відповідачем у зареєстрованому шлюбі. 27.09.2013 сторони у період шлюбу на підставі договору купівлі-продажу від 27.09.2013 з приватним підприємцем Особою 3 придбали у спільну власність рухоме майно — металоконструкцію торгового павільйону розміром 3500 на 7000* см бежевого кольору, вартістю 40000,00 грн. Зазначений договір купівлі-продажу підписаний Особою 2, кошти на виконання договору купівлі-продажу сплачені на користь продавця особисто ним, що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера від 27.09.2013 №2709 у сумі 35000,00 грн., інша частина коштів сплачена за іншим платіжним документом. Зазначений торговий павільйон на підставі договору, який укладений із Комунальним закладом «Управління з організації контролю у сфері благоустрою та розміщення зовнішньої реклами» Дніпропетровської міської ради, законно розміщено за Адресою 2.
Рішенням Індустріального райсуду від 1.10.2014 шлюб між сторонами розірвано. Після розірвання шлюбу між сторонами існувала домовленість щодо спільного використання спірного майна з метою отримання і подальшого розподілення доходу. 4.05.2018 йому стало відомо, що відповідач має намір самостійно, без погодження з ним продати спірний торговий павільйон на користь іншої особи, про що остання розмістила відповідне оголошення із зазначенням контактних даних.
Із урахуванням наведених обставин позивач просив суд поділити спільне сумісне майно подружжя між ним та відповідачем та визнати право власності на 1/2 частини за кожним із подружжя на торговий павільйон розміром 3500 на 7000 см бежевого кольору, площею 25 м2, розташований за Адресою 2, та стягнути із відповідача судові витрати у справі.
Рішенням Індустріального райсуду від 6.11.2018, залишеним без змін постановою ДАС від 5.06.2019, у задоволенні позову Особи 1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із недоведеності та необґрунтованості заявлених позивачем вимог та відсутності доказів того, що спірний торговий павільйон набуто подружжям у встановленому законом порядку, що він є саме нерухомим майном за зазначеною позивачем адресою, право власності на яке зареєстровано у передбаченому законом порядку.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги
1.07.2019 Особа 1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Індустріального райсуду від 6.11.2018 та постанову ДАС від 5.06.2019, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове — про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно визначили правовий статус предмета спору, дійшли безпідставного висновку про те, що спірна тимчасова споруда торговельного призначення, яку позивач із колишньою дружиною придбали під час шлюбу, має статус об’єкта нерухомого майна <…>.
Встановлені судами обставини
Особа 1 та Особа 2 зареєстрували шлюб 29.10.2005. Шлюб між сторонами розірвано рішенням Індустріального райсуду від 1.10.2014.
Згідно з договором купівлі-продажу від 21.09.2013, укладеним між приватним підприємцем Особою 3 та Особою 2, остання придбала металоконструкцію торгового павільйону розміром 3500 на 7000 см бежевого кольору, вартістю 40000,00 грн.
31.01.2015 між Особою 4, Особою 1 як орендодавцями та приватним підприємцем Особою 5 як орендарем укладений договір оренди торгового павільйону площею 28 м2 за Адресою 2, відповідно до якого орендодавець передав в оренду орендарю майно (торговий павільйон №1) у технічно справному стані за орендну плату у визначеному розмірі.
30.06.2017 між Особою 4, Особою 1 як орендодавцями та Особою 6 як орендарем укладений договір оренди торгового павільйону за Адресою 2, відповідно до якого орендодавець передав в оренду орендарю майно (торговий павільйон №1) у технічно справному стані за орендну плату у визначеному розмірі.
Нормативно-правове обґрунтування
Щодо статусу тимчасової споруди торговельного призначення
Відповідно до ч.1 ст.181 Цивільного кодексу до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Згідно з ч.2 ст.181 ЦК рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Відповідно до ч.2 ст.28 закону «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності — одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 м2 по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.
У ч.4 ст.28 закону №3038-VI передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.
У Державному класифікаторі будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженому наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації від 17.08.2000 №507, міститься визначення терміна «будівля», їх перелік та класифікація — тимчасова споруда до будівель не належить і не є нерухомістю.
Отже, тимчасова споруда є рухомою річчю, оскільки виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без закладення фундаменту, а тому вільне переміщення тимчасових споруд у просторі можливе без зміни їх призначення.
Оскільки тимчасова споруда не є нерухомістю, то законом не вимагається обов’язкове нотаріальне посвідчення та державна реєстрація договору відчуження чи оренди такої споруди, відсутня необхідність державної реєстрації вказаного майна.
Статтею 238 ЦК (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочині. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Щодо поділу майна подружжя
У ст.60 Сімейного кодексу закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з ч.1 ст.70 СК у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивач не довів належними доказами те, що спірний торговий павільйон набутий сторонами у встановленому законом порядку, оскільки у матеріалах справи відсутні правовстановлюючі документи, які б підтверджували право власності на торговий павільйон.
Однак такі висновки судів ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права.
Як установлено судами та вбачається із матеріалів справи, 21.09.2013 між приватним підприємцем Особою 3 та Особою 2 укладений договір купівлі-продажу металоконструкції торгового павільйону розміром 3500 на 7000 см бежевого кольору.
Тобто між вказаними особами укладений договір купівлі-продажу тимчасової споруди.
Відповідно до наведених вище положень законодавства вказаний торговий павільйон є рухомим майном, а тому державна реєстрація права власності на вказане майно не проводиться.
Разом з тим спірний торговий павільйон набутий Особою 2 на підставі договору купівлі-продажу від 21.09.2013, який є правовстановлюючим документом та підтверджує факт перебування спірного майна у власності відповідача.
З огляду на викладене посилання судів попередніх інстанцій на недоведеність позивачем права власності на спірне майно є помилковими і спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.
За таких обставин, враховуючи те, що спірний торговий павільйон набутий сторонами у період перебування у шлюбі та жодна зі сторін не вказувала, що таке майно є її особистою власністю, ВС дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову та визнання права власності за кожним із подружжя на 1/2 частини торгового павільйону розміром 3500 на 7000 см бежевого кольору.
Викладене свідчить про те, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи справу, неправильно застосували норми матеріального права, які підлягали застосуванню, у зв’язку із чим неправильно вирішили спір.
Цивільний кодекс визначає презумпцію правомірності набуття права власності. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду при розгляді справи № 911/1902/19.
Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку, у тому числі на нерухоме майно, є наявність підтвердженого належними доказами права власності позивача щодо нерухомого майна, а також підтверджений належним доказами факт порушення (невизнання або оспорювання) цього права.
Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності — це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному позивачем.
Так, метою звернення позивача з даним позовом є захист набутого за його твердженням ще в 2007 році права комунальної власності на спірний майновий комплекс внаслідок передачі містом Ірпінь цього майна у власність територіальної громади міста Буча. Порушення свого права позивач вбачає в оформленні шляхом здійснення державної реєстрації у 2015 році речового права на спірне майно за територіальною громадою міста Ірпеня (в особі відповідача). Отже, за змістом заявленого позову між містом Буча та містом Ірпінь має місце спір про право власності на нерухоме майно.
Верховний Суд зазначив, що юридична особа публічного права (до якої належать обидві сторони даного спору) набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.
У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном застосовується принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині 1 статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.
У період з 2007 по 2015 роки (тобто з моменту, з якого позивач вважає себе власником спірного майна і до моменту реєстрації права власності на це майно за відповідачем) законодавство, яким врегульовано порядок оформлення речових прав на нерухоме майно, неодноразово змінювалось, проте зі збереженням законодавцем загальних вимог щодо обов`язковості здійснення державної реєстрації речового права, тобто визнання правопорядком, як завершальної стадії юридичного складу набуття особою права власності на нерухоме майно.
Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов`язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності. Близький за змістом правовий висновок неодноразово сформульований Верховним Судом, зокрема в постановах від 27.06.2018 у справі № 921/403/17-г/6, від 08.08.2019 у справі № 909/472/18, від 29.04.2020 у справі № 911/1455/19.
Наведене є втіленням запровадженого в Україні у сфері обігу нерухомості «принципу внесення», в силу якого право, яке підлягає реєстрації, виникає в момент такої реєстрації. Відповідний правовстановлюючий документ (правочин, договір, акт тощо) є підставою для переходу до особи прав на нерухомість, тобто породжує відповідні зобов`язання з передачі майна, а безпосередньо набуття особою усіх повноважень власника (володіння, користування, розпорядження) відбувається в момент внесення до реєстру відповідного запису про державну реєстрацію отриманого речового права.
Судами встановлено, що позивач, стверджуючи про набуття права власності на спірний майновий комплекс ще у 2007 році, не надав доказів вчинення ним станом на момент звернення з позовом передбаченого чинним законодавством комплексу послідовних юридично значимих дій з оформлення відповідного речового права, які б свідчили про завершення юридичного складу набуття повноважень власника нерухомого майна, тоді як відповідач оформив та здійснив державну реєстрацію права комунальної власності на спірний майновий комплекс у 2015 році.
Верховний Суд звернув увагу, що в даному випадку між позивачем та відповідачем існує не вирішений у встановленому порядку (зокрема із застосуванням визначеного ЦК України механізму визнання права власності) спір про право власності на об`єкт нерухомого майна. Проте позивач шляхом подання даного позову намагається оспорити право власності відповідача виключно у площині здійснення похідних реєстраційних дій щодо майна. Зазначене з огляду на визначений законодавством порядок набуття речових прав на нерухомість та принцип диспозитивності господарського судочинства (стаття 14 ГПК України) унеможливлює вирішення такого спору судом по суті при розгляді заявлених позовних вимог.
У зв`язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позову, оскільки Бучанська міська рада в межах розгляду даного спору не довела набуття у встановленому законодавством порядку речового права, на захист якого подано даний позов і що державна реєстрація права власності на спірне нерухоме майно за Ірпінською міською радою порушує таке речове право позивача.
Більше того, задоволення заявленого позову без вирішення по суті спору про право власності між сторонами не тільки не матиме наслідком поновлення прав позивача, а й призведе до стану правової невизначеності щодо спірного нерухомого майна внаслідок вилучення з державного реєстру відповідного реєстраційного запису щодо власника цього майна, на базі якого функціонує комунальний заклад охорони здоров`я — міська лікарня. Це може призвести до негативних соціальних наслідків для мешканців населених пунктів, яких обслуговує відповідний заклад охорони здоров`я.
Далее
2 квітня 2020 року набрав чинності Закон України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID–19)» (далі – Закон № 540-ІХ), яким розділ ХІІ «Прикінцеві положення» ЦПК України доповнено пунктом 3.
☝️❗ Відповідно до змін, внесених до Розділу ХІІ «Прикінцеві положення» передбачено, що під час дії карантину?, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), СТРОКИ визначені статтями 49, 83, 84, 170, 178, 179, 180, 181, 185, 210, 222, 253, 275, 284, 325, 354, 357, 360, 371, 390, 393, 395, 398, 407, 424 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки ?❗️ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ НА СТРОК ДІЇ ТАКОГО КАРАНТИНУ щодо:
▪️ зміни предмета або підстави позову;
▪️ збільшення або зменшення розміру позовних вимог;
▪️ подання доказів;
▪️ витребування доказів;
▪️ забезпечення доказів, а також строки звернення до суду;
▪️ подання відзиву та відповіді на відзив;
▪️ заперечення;
▪️ пояснень третьої особи щодо позову або відзиву;
▪️ залишення позовної заяви без руху;
▪️ подання заяви про перегляд заочного рішення;
▪️ повернення позовної заяви;
▪️ пред’явлення зустрічного позову;
▪️ заяви про скасування судового наказу;
▪️ розгляду справи;
▪️ апеляційного оскарження;
▪️ розгляду апеляційної скарги;
▪️ касаційного оскарження;
▪️ розгляду касаційної скарги;
▪️ подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
☝️Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк карантину, пов’язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).
☝️❗ Якщо процесуальний строк почав перебіг до 12 березня 2020 року, то його тривалість буде дорівнювати: кількість днів строку, визначеного законом, які пройшли до 12 березня 2020 року + період карантину + кількість днів строку, які залишись від визначеного законом строку.
? Приклад: строк на апеляційне оскарження рішення суду – 30 днів. До початку карантину пройшло 15 днів із визначеного законом 30-денного строку. Загальний строк на апеляційне оскарження з урахуванням положень Закону 540-ІХ становитиме: 15 + період карантину + 15.
☝️❗ Якщо процесуальний строк почав перебіг під час дії карантину, то його тривалість буде складати: кількість днів до закінчення карантину + визначений законом процесуальний строк.
Тобто на період дії карантину обчислення процесуальних строків зупиняється.
? Приклад: перебіг строку на апеляційне оскарження розпочався 10 квітня 2020 року, тоді з урахуванням дії Закону 540-ІХ після закінчення карантину з наступного дня потрібно буде обчислювати строк на апеляційне оскарження, визначений законом, тобто 30 днів.
?❗️ Це означає, що судові рішення, строк апеляційного оскарження яких НЕ закінчився до 02 квітня 2020 року, НЕ набиратимуть чинності до закінчення карантину? .
? Наприклад, обидві сторони погоджуються зі змістом рішення. Ніхто не планує йти в апеляцію. Тим не менше, їм доведеться чекати значний період часу, який можна описати як «строк оскарження + весь строк дії карантину», для того, щоб це рішення набрало законної сили.
??⚖️Виконавчі листи на виконання рішення суду можуть бути видані лише в разі набрання рішенням суду законної сили, крім судових рішень, які підлягають негайному виконанню. Тому виконавчі листи за такими рішеннями не видаватимуться до припинення зазначених обставин.
?❗️ Аналогічні зміни щодо продовження всіх процесуальних строків були внесені:
▪️ до Кодексу адміністративного судочинства України
▪️ до Господарського процесуального кодексу України
??⚖️ 22 квітня 2020 року Верховний Суд надав роз’яснення щодо застосування законодавства про продовження процесуальних строків під час дії карантину, зі змістом якого можна ознайомитися за посиланням ???
https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/928802/
