Постанова Кабінету Міністрів України № 255 від 2 квітня 2020 р. № 255 вже викликала суперечки у суспільстві та додала клопоту органам, які покликані її застосовувати.
Мова йде про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Цією Постановою Уряд зобов’язав громадян з 6 квітня і аж до 24 квітня 2020 року дотримуватися низки заборон, у тому числі щодо відвідування громадських місць.
Наприклад, з 6 квітня 2020 р. забороняється:
1) перебування в громадських місцях без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіратора або захисної маски, у тому числі виготовлених самостійно;
2) перебування в громадських місцях осіб, які не досягли 14 років, без супроводу батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, прийомних батьків, батьків-вихователів, інших осіб відповідно до закону або повнолітніх родичів дитини.
Міністерству внутрішніх справ та Національній поліції доручено посилити патрулювання громадських місць.
У суспільстві одразу почалося жваве обговорення, що ж можна вважати громадським місцем.
В Законі «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення» зазначено, що громадське місце — частина (частини) будь-якої будівлі, споруди, яка доступна або відкрита для населення вільно, чи за запрошенням, або за плату, постійно, періодично або час від часу, в тому числі під’їзди, а також підземні переходи, стадіони.
Цим же законом забороняється куріння тютюнових виробів, а також електронних сигарет і кальянів:
1) у ліфтах і таксофонах;
2) у приміщеннях та на території закладів охорони здоров’я;
3) у приміщеннях та на території навчальних закладів;
4) на дитячих майданчиках;
5) у приміщеннях та на території спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд та закладів фізичної культури і спорту;
6) у під’їздах житлових будинків;
7) у підземних переходах;
8) у транспорті загального користування, що використовується для перевезення пасажирів;
9) у приміщеннях закладів ресторанного господарства;
10) у приміщеннях об’єктів культурного призначення;
11) у приміщеннях органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших державних установ;
12) на стаціонарно обладнаних зупинках маршрутних транспортних засобів.
Забороняється, крім спеціально відведених для цього місць, куріння тютюнових виробів:
1) у приміщеннях підприємств, установ та організацій усіх форм власності;
2) у приміщеннях готелів та аналогічних засобів розміщення громадян;
3) у приміщеннях гуртожитків;
4) в аеропортах та на вокзалах.
Забороняється, крім спеціально відведених для цього місць, куріння тютюнових виробів:
1) у приміщеннях підприємств, установ та організацій усіх форм власності;
2) у приміщеннях готелів та аналогічних засобів розміщення громадян;
3) у приміщеннях гуртожитків;
4) в аеропортах та на вокзалах.
Дискусійним є питання, чи можна, за аналогією, всі вищезазначені місця вважати громадськими. Наприклад, той же таксофон. Хоч Олевський районний суд Житомирської області у справі № 287/856/19 мимохідь таки включив у перелік таксофон.
Правоохоронні органи тлумачать «громадське місце» розширено. Так, Національна поліція вважає, що перебування громадянина за межами власного житла вже є громадським місцем.
Раніше працівники правоохоронних органів користувалися визначенням, наведеним у вже скасованій Інструкції про єдиний облік злочинів 2010 року.
З 2016 року правоохоронці користуються Наказом Генеральної прокуратури від 6 квітня 2016 № 139 «Про затвердження Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань», згідно з яким:
«20. До громадських місць належать місця, що використовуються громадянами для спільної роботи, відпочинку, пересування, проведення масових заходів та інших потреб (вулиці, площі, вокзали, аеропорти, магазини, кафе, бари, ресторани, музеї, клуби, пляжі в період їх роботи, а також громадський транспорт під час перебування в ньому громадян, ділянки лісу, поля під час проведення на їх території організованих масових зібрань), приміщення вокзалів, пасажирські (приміські) потяги, літаки, катери, пароплави, перони, платформи, пристані та інші місця під час очікування посадки та висадки пасажирів.
крадіжки з ресторанів, кафе, закладів громадського харчування, магазинів, ларків, кіосків, транспортних засобів, інших об’єктів, якщо проникнення в них здійснено безпосередньо з вулиці;
незаконне заволодіння транспортним засобом, якщо він знаходився на вулиці, біля будинків, на стоянках, які не охороняються.»
Проте юристи вважають, що не можна вважати громадським місцем звичайну вулицю.
Така позиція підкріплюється судовою практикою. Зокрема у справі N 481/127/20 Новобузький районний суд Миколаївської області зазначив, що «громадське місце — це місце, яке дістало законодавче визначення як частина (частини) будь-якої будівлі, споруди, яка доступна або відкрита для населення вільно, чи за запрошенням, або за плату, постійно, періодично або час від часу, зокрема під’їзди, а також підземні переходи, стадіони, тобто сама по собі вулиця, двір не є громадським місцем».
Суд у справі № 492/1484/16-п прийшов до висновку, що законодавством не визначено, що комунальний двір є громадським місцем.
Така ж позиція висловлена судами у справах № 221/7349/19, № 126/1735/19, № 126/1661/19, № 311/2850/19, № 287/856/19, № 221/3244/19.
Суддя судової палати з розгляду кримінальних справ Волинського апеляційного суду у справі № 161/18338/19 зазначив, що приміщення прокуратури не є громадським місцем.
Як правило, за подібних обставин суди або закривають провадження у справі, або повертають протоколи до поліції для дооформлення.
Протилежну позицію зайняв Харківський апеляційний суд у справі № 640/12698/19. Апеляційний суд відмічає, що громадське місце характеризується своєю суспільною значущістю, для задоволення культурних, ідеологічних, політичних, естетичних, економічних та інших інтересів багатьох людей, що передбачає вільний доступ і їхнє спільне використання необмеженою кількістю людей. Під такі ознаки, окрім іншого, підпадають і вулиці.
Думки про те, що вулиця є громадським місцем, дотримується і суддя Марківського районного суду Луганської області у справі № 417/230/20.
У всякому випадку, якщо на Вас склали протокол, то необхідно звертати увагу на те, чи зазначено в ньому громадське місце.
На цьому наголосила суддя Сватівського районного суду Луганської області по справі N 426/3022/20, зазначивши у Постанові, що у порушення вимог ст. 256 КУпАП, у протоколі про адміністративне правопорушення АПР18 N 130141 від 24.01.2020 року не зазначено громадське місце, тобто точне місце скоєння адміністративного правопорушення, у відповідності до складу адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 173 КУпАП, за якою складено протокол, що є недопустимим і не може вважатись належним складенням зазначеного процесуального документу, та унеможливлює розгляд справи про адміністративне правопорушення з додержанням вимог ст. ст. 268, 277 КУпАП.
Далее
Европейский суд по правам человека высказал мнение, что обязательные прививки в качестве принудительного медицинского мероприятия — это вмешательство в гарантированный пункт 1 статьи 8 Конвенции о защите прав человека и основных свободах права на уважение к частная жизнь человека, которая включает в себя физическую и психологическую святость человека.
Нарушение физической святости заявителя можно считать оправданным соблюдением целей здравоохранения населения и необходимость борьбы с распространением инфекционных заболеваний (пункт 33 решения по делу «Соломахин против Украины» с марта 2012, 15, заявление № 24429/03).
Обосновано требование обязательной вакцинации населения от особо опасных заболеваний с учетом общественного здравоохранения, а также здоровья заинтересованных лиц.
То есть, в этом вопросе принцип важности общественных интересов над личными, но только в случае, когда такое вмешательство имеет объективная причина — то есть оправдано.
Из правового заключения Верховного суда (см. Дело № 682/1692/17, разбирательство № 682/1692/17 61-8263 св18)
Фабула судового акту: Оголошення карантину на території України спричинило масу проблем як роботодавцям так і найманим працівникам.
Роботодавець не отримує відповідного доходу, а наймані працівники, відповідно заробітної плати у встановлених розмірах.
Нормами ст. 34 КЗпП України визначено, що простій – це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.
Із цієї норми випливає те, що простоєм є повна зупинка роботи або загалом на підприємстві або в окремих напрямках його діяльності.
У даній справі працівникам великого металургічного підприємства розпорядженням роботодавця було оголошено про простій.
Однак на думку працівників простій було оголошено незаконно, а тому у зв’язку із цим вони не отримували від роботодавця належної заробітної плати, яку б отримували у тому випадку, якби працювали.
Рішенням районного суду у задоволенні таких вимог було відмовлено оскільки, на думку суду, при встановленні простою працівникам роботодавцем було вжито заходів для збереження їх зайнятості, оскільки їм неодноразово пропонувалася інша робота на підприємстві, від якої вони відмовлялися, а також відповідачем обґрунтовано встановлено оплату позивачам за час простою у розмірі 2/3 від окладу, що відповідає вимогам колективного договору та не суперечить вимогам статті 113 КЗпП України.
Натомість апеляційний суд визнав таке рішення необґрунтованим у зв’язку із тим, що відповідачем було порушено процедуру оголошення простою позивачам, оскільки були відсутні передбачені ст. 34 КЗпП України умови для оголошення простою, тобто зупинення роботи, яке викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.
На таке рішення роботодавцем було подано касаційну скаргу, яку вмотивовано тим, що на підприємстві мала місце реорганізація структурних підрозділів, виконання функцій позивачів покладено на працівників іншого підприємства, що потягло за собою виникнення стану простою відносно позивачів, щодо яких не була завершена процедура вивільнення. На підприємстві були відсутні організаційно-технічні умови, необхідні для виконання робочих функцій позивачами, а тому було оголошено простій на підставі статті 34 КЗпП України.
Натомість касаційний суд не визнав такі доводи слушними та касаційну скаргу залишив без задоволення.
Мотивуючи таке рішення КЦС послався на те, що згідно матеріалів справи підстав для оголошення простою не було, оскільки робочі функції позивачів не були припинені, а виконувались працівниками іншого підприємства.
Відповідно до статті 34 КЗпП України простій — це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.
Згідно ч. 3 ст. 84 КЗпП України у разі простою підприємства (установи, організації) з незалежних від працівників причин власник або уповноважений ним орган (роботодавець) може у визначеному колективним договором порядку надавати відпустки без збереження або з частковим збереженням заробітної плати. За цих умов надання відпустки не ставиться у залежність від подання працівником заяви і термін перебування в ній не входить до часу оплачуваного простою, якщо це передбачено колективним договором.
Аналіз матеріалів справи вказує на те, що роботодавець не довів, що роботи на виробництві були зупинені.
При цьому зміст розпоряджень, які оскаржувались, засвідчує, що виконання функцій та службових обов’язків позивачів були покладені на працівників іншого підприємства. Отже апеляційний суд прийняв правильне по суті рішення про визнання оскаржених розпоряджень недійсними та часткове стягнення середнього заробітку за час неправомірного оголошення простою відносно позивачів.
Нова позиція КАС ВС щодо втрати сили нечинним рішенням суб’єкта владних повноважень була висловлена у постанові від 10.03.2020 по справі №160/1088/19. Ще за часів ВАСУ вважалось, що рішення втрачає силу з момента набуття чинності відповідним судовим рішенням. ВС відійшла від таких висновків:
☑️Позивач впродовж усіх судових розглядів зазначав, що в усіх правових демократичних державах діє принцип «Право не виникає з правопорушення». Це означає, що незаконні рішення владного суб`єкта не можуть надавати йому чи іншому владному суб`єкту права на отримання від відповідача грошових коштів (орендної плати);
☑️По суті, відповідач намагається покласти тягар відповідальності за помилки Криворізької міської ради при прийнятті неправомірного рішення на позивача. Така поведінка відповідача і прийняті ним оскаржувані податкові повідомлення-рішення суперечать принципу верховенства права в цілому, і принципу «належного урядування», який є частиною принципу верховенства права та дотримання якого є обов`язковим відповідно до практики ЄСПЛ та Верховного Суду;
☑️Суд звертає увагу на те, що у процесі нормативного регулювання оподаткування важливим є забезпечення справедливого балансу інтересів держави та платника податків, оскільки можливість платника податків чітко розуміти та передбачати правові наслідки вчинюваних ним дій має фундаментальне значення для правильності його застосування, а у випадках неоднозначності нормативних приписів підлягає застосуванню підхід, відповідно до якого істотні правові сумніви мають тлумачитися на користь платника;
☑️Суд наголошує на неможливості зобов`язати платника податків виконати положення нормативно-правового акта, визнаного судом протиправним та таким, що прийнятий поза межами повноважень, не в порядку та спосіб, передбачені законом;
☑️Враховуючи викладене, Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що визнання протиправним і нечинним у судовому порядку рішення Криворізької міської ради від 12 липня 2017 року №1862 в оскаржуваній частині унеможливлює його застосування при обчисленні ставок податку з орендної плати саме з моменту його прийняття.
Встановлення особі другої групи інвалідності з причин захворювання, яке пов’язане із захистом Батьківщини (захистом Вітчизни) під час проходження військової служби, є достатньою підставою для отримання одноразової грошової допомоги у встановленому розмірі. До такого висновку дійшла колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу № 761/31180/16-а за позовом фізичної особи до Служби зовнішньої розвідки України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії щодо нарахування та виплати одноразової грошової допомоги.
Суть спору полягає у тому, що відповідачем призначено та виплачено одноразову грошову допомогу у меншому розмірі у зв’язку з тим, що захворювання, яке стало причиною інвалідності позивача, виникло під час «проходження військової служби», а не під час «виконання обов’язків військової служби» у зоні проведення АТО.
Відповідно до свідоцтва про хворобу, виданого госпітальною військово-лікарською комісією психоневрологічного профілю ГВМКЦ «ГВКГ» Міністерства оборони України, позивачу було встановлено діагноз: розсіяний склероз, цереброспинальна форма, первинно-прогресуючий перебіг з розвитком правобічного помірного геміпарезу, порушення функції тазових органів за центральним типом, емоційно-вольових та когнітивних розладів. Також у свідоцтві встановлено, що захворювання позивача, «так», пов`язані із захистом Батьківщини.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, та вказав, що у поданих документах дійсно не зазначено про те, що захворювання позивача настало внаслідок «виконання обов`язків військової служби». Судом апеляційної інстанції таке рішення скасовано, позов задоволено частково та зобов`язано відповідача здійснити виплату одноразової грошової допомоги.
Верховний Суд залишив у силі рішення суду апеляційної інстанції та встановив, що відповідно до частин другої, третьої статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає, зокрема, підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві.
У цій справі Верховний Суд зробив висновок, що передбачене законом поняття «військовий обов’язок» включає у себе поняття «захист Батьківщини» і «захист Вітчизни» та означає захист незалежності та територіальної цілісності України, у тому числі під час «проходження військової служби», а тому позивач як інвалід ІІ групи, інвалідність якого настала внаслідок захворювання, пов’язаного із захистом Батьківщини під час безпосередньої участі в АТО, має право на одноразову правову допомогу, яка повинна бути призначена та виплачена у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності.
Розглядаючи справу за позовом іпотекодавця щодо припинення договору іпотеки, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду на основі тлумачення ст. 653 ЦК України дійшов висновку про те, що правові наслідки зміни договору можуть бути визначені, зокрема, в самому договорі, що змінюється; у договорі про зміну договору; у законі. Про це повідомляє прес-служба Верховного Суду.
Сторони у справі ні в змішаному договорі з елементами позики та іпотеки, укладеному у вересні 2014 року, ні в укладеному в серпні 2015 року договорі про внесення змін до змішаного договору не встановили такого правового наслідку зміни першого договору, як неврахування платежів, здійснених позичальником на погашення боргу до укладення другого договору в серпні 2015 року.
Оскільки сторони внесли зміни до договору, а не уклали окремий договір, та не визначили такого правового наслідку, як неврахування здійснених позичальником платежів на погашення боргу до внесення змін до договору, такі платежі підлягають урахуванню.
З огляду на викладене, ВС визнав припиненим зобов’язання іпотекодавця за змішаним договором з елементами позики та іпотеки і видалив запис про реєстрацію іпотеки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Із повним текстом постанови Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 210/726/17 (провадження № 61-37321св18) можна ознайомитися за посиланням.
Далее
