?Постанова КАС ВС від 30.04.2020 № 524/1113/17 (К/9901/29412/18):
?⚖️Суддя-доповідач: Соколов В.М.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/89012961
⚡Ключові тези:
✔️У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області з адміністративним позовом до інспектора патрульної поліції Апришка Є.А., третя особа Департаменту патрульної поліції про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення.
На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначав про неправомірність прийняття оскаржуваної постанови серії АР №816030 від 13 лютого 2017 року про притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КУпАП) та накладення штрафу у розмірі 425 грн оскільки оскаржувана постанова у справі не ґрунтується на доказах, а зазначене правопорушення він не вчиняв. Позивач наголошував, що під час руху по проспекту Лесі Українки в місті Кременчуці горів зелений миготливий сигнал світлофора, який дозволяв рух, а тому Правил дорожнього руху України він не порушував.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Постановою Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 10 серпня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2017 року, адміністративний позов задоволено. Скасовано постанову, винесену інспектором патрульної поліції Апришком Є.А., серії АР №816030 від 13 лютого 2017 року у справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 122 КУпАП і накладення стягнення у вигляді 425,00 грн штрафу.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції зазначив, що із наданого відповідачем відеозапису не можливо достеменно встановити факт проїзду позивача на червоний сигнал світлофора. Відеозаписом, враховуючи велику відстань зйомки, не зафіксовано який автомобіль вчинив порушення, його номерний знак, факт вчинення правопорушення, передбаченого пунктом 8.7.3. «е» Правил дорожнього руху України — проїзд на червоний сигнал світлофора.
Харківський апеляційний адміністративний суд погодився з висновками суду першої інстанції повністю.
Із постанови інспектора патрульної поліції Апришка Є.А. у справі про адміністративне правопорушення від 13 лютого 2017 року серії АР №816030 встановлено, що 13 лютого 2017 року о 13 год 10 хв біля будинку №119 по проспекту Лесі Українки в місті Кременчуці ОСОБА_1 керуючи автомобілем марки ВАЗ 21213 державний номерний знак НОМЕР_1 , здійснив рух на забороняючий червоний миготливий сигнал світлофора, чим порушив вимоги пункту 8.7.3.(е) ПДР України.
На місці скоєння правопорушення, інспектор патрульної поліції Апришка Є.А. виніс постанову серії АР №816030 про визнання ОСОБА_1 винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 122 КУпАП та наклав на нього штраф в розмірі 425,00 грн.
Позивач, вважаючи постанову про накладення адміністративного стягнення протиправною, звернувся до суду з даним позовом.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 245 КУпАП, завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
Ніхто не може бути підданим заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставі і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюються на основі суворого додержання законності (стаття 7 КУпАП).
Згідно з нормами статті 14 Закон України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 року №3353-XII (далі — Закон №3353-ХІІ) учасники дорожнього руху зобов`язані знати і неухильно дотримуватись вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.
Відповідно до статті 31 Закону України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 року №580-VIII (далі — Закон № 580-VIII), поліція може застосовувати такі превентивні заходи, зокрема, застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото — і кінозйомки, відеозапису, засобів фото — і кінозйомки, відеозапису.
Статтею 40 цього Закону закріплено, що поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, з метою: 1) попередження, виявлення або фіксування правопорушення, охорони громадської безпеки та власності, забезпечення безпеки осіб; 2) забезпечення дотримання правил дорожнього руху.
За приписами статті 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
Згідно з статтею 252 цього Кодексу орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.
За приписами статті 254 КУпАП, про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженими на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності. Протокол про адміністративне правопорушення, у разі його оформлення, складається у двох екземплярах, один з яких під розписку вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності. Протокол не складається у випадках, передбачених статтею 258 цього Кодексу.
Відповідно до статті 258 КУпАП, протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі. Протоколи не складаються і в інших випадках, коли відповідно до закону штраф накладається і стягується, а попередження оформлюється на місці вчинення правопорушення. У випадках, передбачених частинами першою та другою цієї статті, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 283 цього Кодексу.
Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі (стаття 283 КУпАП).
Постанова повинна містити: найменування органу (прізвище, ім`я та по батькові, посада посадової особи), який виніс постанову; дату розгляду справи; відомості про особу, стосовно якої розглядається справа (прізвище, ім`я та по батькові (за наявності), дата народження, місце проживання чи перебування; опис обставин, установлених під час розгляду справи; зазначення нормативного акта, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення.
Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак); технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис; розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.
Згідно із статтею 279 КУпАП розгляд справи розпочинається з оголошення складу колегіального органу або представлення посадової особи, яка розглядає дану справу. Головуючий на засіданні колегіального органу або посадова особа, що розглядає справу, оголошує, яка справа підлягає розгляду, хто притягається до адміністративної відповідальності, роз`яснює особам, які беруть участь у розгляді справи, їх права і обов`язки. Після цього оголошується протокол про адміністративне правопорушення. На засіданні заслуховуються особи, які беруть участь у розгляді справи, досліджуються докази і вирішуються клопотання.
Порядок розгляду справи про адміністративне правопорушення визначено в Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, затвердженої наказом МВС України від 07 листопада 2015 року № 1395 (далі — Інструкція).
Відповідно до статті 41 Закону №3353-ХІІ, порядок початку руху, зміни руху за напрямком, розташування транспортних засобів і пішоходів, вибору швидкості руху та дистанції, обгону та стоянки, проїзду перехресть, пішохідних переходів і залізничних переїздів, зупинок транспортних засобів загального користування, користування зовнішніми світловими приладами, правила пересування пішоходів, проїзд велосипедистів, а також питання організації руху та його безпеки регулюються Правилами дорожнього руху, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306.
За пунктом 1.1. ПДР України, ці Правила відповідно до Закону України «Про дорожній рух» встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні грунтуватися на вимогах цих Правил.
Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством (пункт 1.9. ПДР України).
Відповідно до пункту 8.7.3. ПДР України сигнали світлофора мають такі значення:
а) зелений дозволяє рух;
б) зелений у вигляді стрілки (стрілок) на чорному фоні дозволяє рух у зазначеному напрямку (напрямках). Таке саме значення має сигнал у вигляді зеленої стрілки (стрілок) у додатковій секції світлофора.
в) зелений миготливий дозволяє рух, але інформує про те, що незабаром буде ввімкнено сигнал, який забороняє рух.
г) чорна контурна стрілка (стрілки), нанесена на основний зелений сигнал, інформує водіїв про наявність додаткової секції світлофора і вказує інші дозволені напрямки руху ніж сигнал додаткової секції;
ґ) жовтий забороняє рух і попереджає про наступну зміну сигналів;
д) жовтий миготливий сигнал або два жовтих миготливих сигнали дозволяють рух і інформують про наявність небезпечного нерегульованого перехрестя або пішохідного переходу;
е) червоний сигнал, у тому числі миготливий, або два червоних миготливих сигнали забороняють рух.
є) поєднання червоного і жовтого сигналів забороняє рух і інформує про наступне вмикання зеленого сигналу;
ж) чорні контурні стрілки на червоному і жовтому сигналах не змінюють значення цих сигналів та інформують про дозволені напрямки руху при зеленому сигналі;
з) вимкнений сигнал додаткової секції забороняє рух у напрямку, вказаному її стрілкою (стрілками).
Згідно з частиною другою статті 122 КУпАП порушення правил проїзду перехресть, зупинок транспортних засобів загального користування, проїзд на заборонний сигнал світлофора або жест регулювальника, порушення правил обгону і зустрічного роз`їзду, безпечної дистанції або інтервалу, розташування транспортних засобів на проїзній частині, порушення правил руху автомагістралями, користування зовнішніми освітлювальними приладами або попереджувальними сигналами при початку руху чи зміні його напрямку, використання цих приладів та їх переобладнання з порушенням вимог відповідних стандартів, користування під час руху транспортного засобу засобами зв`язку, не обладнаними технічними пристроями, що дозволяють вести перемови без допомоги рук (за винятком водіїв оперативних транспортних засобів під час виконання ними невідкладного службового завдання), а так само порушення правил навчальної їзди, -тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі двадцяти п`яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або 50 штрафних балів.
Зі змісту зазначених норм можна зробити висновок, що провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюються на основі суворого додержання законності. При розгляді справи про адміністративне правопорушення , виходячи з його правової природи та завдання, уповноважена особа має всебічно, повно і об`єктивно з`ясувати обставини справи, зокрема наявність вини особи у вчиненні такого правопорушення. Відповідач, як представник державного органу, наділеного повноваженнями щодо виявлення та притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності, у своїй діяльності має керуватися виключно законом та діяти відповідно до нього.
Судами встановлено, що з наявного в матеріалах справи відеозапису неможливо встановити який автомобіль вчинив порушення, його колір, марку, державний номерний знак автомобіля, чи проїхав він на червоний сигнал світлофора. Ідентифікувати, що саме позивач порушив ПДР також неможливо.
✔️Посилання відповідача на доведеність вини ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення беззаперечно спростовуються відеозаписом з нагрудної камери інспектора патрульної поліції Апришка Є.А, про що вказали суди попередніх інстанції.
✔️✔️При цьому, оскаржувана постанова не містить посилання на технічний запис, за допомогою якого здійснено відеозапис, що спростовує доводи скаржника про дотримання відповідачем встановлених частиною третьою статті 283 КУпАП вимог до змісту постанови по справі про адміністративне правопорушення.
Зважаючи на правове регулювання спірних правовідносин та враховуючи встановлені судами обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій, що відеоматеріали з місця події, що були долучені відповідачем до матеріалів справи, не містить інформацію про наявність та обставини вчинення ОСОБА_1 правопорушення.
✔️Зважаючи на викладене, оскільки вина позивача у вчиненні адміністративного правопорушення, яка полягає у проїзді на забороняючий червоний сигнал світлофора не підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для скасування постанови про адміністративне правопорушення серії АР №816030.
Суть справи: позивач звернувся до суду з позовом до колишньої дружини про поділ спільного майна подружжя. Він просив виділити кожному зі сторін у власність по 1/2 частині квартири та по 1/2 частині автомобіля, придбаних за час шлюбу.
Місцевий суд відмовив у задоволенні позову. Рішення мотивоване тим, що позивач не надав належні докази наявності у нього коштів на час придбання спільного майна або того, що спірне майно придбано в результаті спільної праці з відповідачкою або за їх спільні кошти. Натомість відповідачка надала докази на підтвердження того, що спірну квартиру та автомобіль придбано за кошти, отримані від її матері, що також підтверджено показами свідків, а тому вони не є спільним майном подружжя.
Апеляційний суд погодився із рішенням суду першої інстанції. Суд зазначив, що сам по собі факт придбання спірного майна у період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Однак колегія суддів Цивільного суду ВС із такими висновками судів попередніх інстанцій не погодилась і задовольнила позовні вимоги.
Відповідну постанову у справі № 725/1776/18 ВС прийняв 12.02.2020.
У ст. 60 Сімейного кодексу закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Ч. 1 ст. 57 СК (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є:
1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;
2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
За змістом статей 69, 70 СК дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Верховний Суд вказав, що зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Далее
Особа звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління патрульної поліції, в якому просив скасувати постанову в справі про адміністративне правопорушення.
Позивач покликався на те, що відповідач протиправно притягнув його до адміністративної відповідальності за порушення правил зупинки відповідно до частини першої статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення та наклав на нього адміністративне стягнення.
Відповідно до оскарженої постанови позивач здійснив зупинку в межах перехрестя вулиць, чим порушив п.п. 15.9 г ПДР України, ч. 1 ст. 122 КУпАП.
Суд першої інстанції позов задовольнив. Суд зазначив, що в судовому засіданні позивач пояснив, що правопорушення передбачене ч.1 ст. 122 КУпАП він не скоював, ПДР не порушував. В ході судового розгляду, а саме з дослідженого судом відеозапису, наданого стороною відповідача, судом було встановлено, що позивачем було здійснено зупинку на «острівці безпеки». Суд зазначив, що правила дорожнього руху України не містять заборони зупинки транспортного засобу на острівці безпеки, а тому притягнення позивача до відповідальності за це суперечить принципу «дозволено все, що не заборонено законом».
З рішенням суду першої інстанції не погодився апеляційний суд.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що на підтвердження факту вчинення позивачем адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та обґрунтованості винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення, відповідачем надано відеозапис з персонального мобільного нагрудного відеореєстратора інспектора, з якого видно, що позивач порушив вимоги підпункту «ґ» пункту 15.9 розділу 15 ПДР, а саме: здійснив зупинку ближче 10 метрів від краю перехрещуваної проїзної частини за відсутності пішохідного переходу.
Також суд зазначив, що відповідно до пункту 1.10 ПДР, острівець безпеки — це технічний засіб регулювання дорожнього руху на наземних пішохідних переходах, конструктивно виділений над проїзною частиною дороги та призначений як захисний елемент для зупинки пішоходів під час переходу проїзної частини дороги. До острівця безпеки належить частина розділювальної смуги, через яку пролягає пішохідний перехід. З огляду на зміст викладеної норми, висновок суду першої інстанції про здійснення позивачем зупинки на острівці безпеки суд апеляційної інстанції визнав помилковим та таким, що не відповідає фактичним обставинам справи.
КАС ВС визнав вірним вирішення справи судом апеляційної інстанції.
Суд зазначив, що позивачем не оскаржується сам факт його зупинки, однак він вказує, що така зупинка була нетривалою та викликана поважними, на його думку, причинами.
ВС роз’яснив, що з аналізу положень підпункту «ґ» пункту 15.9 розділу 15 ПДР вбачається заборона зупинки на перехрестях та ближче 10 метрів від краю перехрещуваної проїзної частини за відсутності на них пішохідного переходу. При цьому, винятком із вказаної норми є зупинка для надання переваги в русі та зупинка проти бокового проїзду на Т — подібних перехрестях, де є суцільна лінія розмітки або розділювальна смуга.
Колегія суддів критично оцінила посилання скаржника на наявність поважних причин його зупинки в межах перехрестя, оскільки вказані ним причини не підпадають під виключення, передбачені підпункту «ґ» пункту 15.9 розділу 15 ПДР (постанова від 12.12.2019 у справі №161/13433/16-а).
Далее
Виключно Конституційний Суд України уповноважений вирішувати питання відповідності Конституції України указів Президента України про застосування санкції, зокрема, стосовно веб-ресурсів та програмних продуктів.
До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду під час апеляційного перегляду справи № 800/215/17 за позовом фізичної особи до Президента України, за участю третьої особи Ради національної безпеки і оборони України (далі – РНБОУ) про визнання незаконним та скасування Указу Президента України від 15 травня 2017 року № 133/2017.
Суть спору полягає у тому, що позивач, фактично, не погоджується із зазначеним Указом, яким затверджено рішення РНБОУ від 28 квітня 2017 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», в частині «заборони Інтернет-провайдерам надавати послуги з доступу користувачам мережі Інтернет до ресурсів сервісів «Mail.ru» (www.mail.ru ) та соціально-орієнтованих ресурсів «Вконтакте» (www.vk.com ) та «Одноклассники» (www.ok.ru)».
Суд зазначив, що невідповідність Конституції України актів Президента України може бути підставою для прийняття виключно Конституційним Судом України рішення щодо їх неконституційності, що свідчить про неможливість розгляду таких справ у порядку адміністративного судочинства.
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності, зокрема, Верховної Ради України та Президента України, визначених КАС України, є те, норми цього Кодексу поширюються лише на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України.
Суд також виходив з того, що сутнісними ознаками правотворчості глави держави є здійснення суттєвого впливу на формування та розвиток системи законодавства та усієї національної правової системи, а також наявність гарантованої презумпції конституційності та законності актів його правотворчості. Це підтверджується, серед іншого, положеннями частини третьої статті 151 КАС України, згідно з якими заборонено забезпечення позову шляхом зупинення актів Президента України.
У цій справі, як встановлено Судом, підставою вимог позивача є невідповідність, на його думку, Указу Президента України, зокрема, положенням статей 8, 15, 19, 21, 22, 32, 34, 64, 102, 106, 107 Конституції України.
Статтями 150 та 152 Конституції України визначено виключні повноваження Конституційного Суду України, до яких належить і вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) актів Президента України. Аналогічні положення закріплені й в Законі України «Про Конституційний Суд України».
На цій підставі Верховний Суд дійшов висновку, що не можуть бути оскаржені і переглянуті в порядку адміністративного судочинства укази Президента України, у тому випадку, коли підставою для їх оскарження є припущення позивача про їх невідповідність положенням Конституції України; до сутнісних ознак правотворчості Глави держави слід відносити наявність гарантованої презумпції конституційності та законності актів його правотворчості.
Постанова Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 800/215/17.
Далее
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 305/235/17 та встановив, що може бути доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном.
З матеріалів справи стає відомо, що громадянка України звернулася з позовом до особи_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, та визнання права власності на 1/2 частини житлового будинку.
Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду, в задоволенні позову відмовлено.
Судові рішення мотивовано тим, що позивач не надала жодних доказів про те, що вона фактично вступила в управління або володіння спадковим майном протягом шести місяців з дня відкриття спадщини, а тому підстав для визнання за нею права власності на майно в порядку спадкування за законом та правилами ЦК УРСР немає. Крім того, факти приналежності запису в господарській книзі та свідоцтві про народження певній особі не підлягають встановленню у судовому порядку.
Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, громадянка України подала касаційну скаргу. Касаційна скарга мотивована тим, що вона вступила в управління спадковим майном, оскільки в шестимісячний строк забрала меблі та інші речі, які належали спадкодавцю, тому в силу статті 529 ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) вона є спадкоємцем першої черги і має право на спадщину після смерті свого батька в розмірі 1/2 частини спадкового майна.
Судді ВС підкреслюють, що відповідно до статей 524, 529 ЦК УРСР, чинного на час відкриття та оформлення спадщини після смерті особи, спадкоємство здійснюється за законом і заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Спадкоємцями за законом першої черги є в рівних частках діти та дружина померлого.
Статтею 548 ЦК УРСР визначено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.
ВС наголошує, що згідно зі статтями 549, 554 ЦК УРСР, спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Вищевказані дії повинні бути вчинені протягом шести місяців із дня відкриття спадщини. В разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (статті 528 та 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках.
Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, маються на увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані або сплаті податків та інших платежів тощо.
Фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.
Далее
У разі продажу декількох товарів однією пропозицією, споживач має право отримати інформацію щодо змісту та вартості пропозиції, а також ціни таких товарів, робіт або послуг, взятих окремо
До такого висновку дійшла колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду під час розгляду у касаційному порядку адміністративної справи № 817/381/16 за позовом юридичної особи до Інспекції з питань захисту прав споживачів у Рівненській області про визнання протиправними постанови про притягнення до відповідальності.
Суть спору полягає у тому, що дії Товариства стосовно продажу декількох товарів однією пропозицією, згідно висновків відповідача, здійснені з порушенням вимог частини першої-третьої статті 15 Закону України «Про захист прав споживачів».
Відповідач застосував положення пункту 7 частини першої статті 23 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно з якими у разі порушення законодавства про захист прав споживачів суб`єкти господарювання сфери торговельного та інших видів обслуговування несуть відповідальність за відсутність необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію або продавця — у розмірі тридцяти відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше п`яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб`єкт господарської діяльності не веде обов`язковий облік доходів і витрат, — у розмірі п`яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Постановою суду першої інстанції позов задоволено повністю, з огляду на те, що відповідач не надав суду доказів того, що при реалізації набору товарів була відсутня необхідна, доступна, достовірна та своєчасна інформація про продукцію.
Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходячи з того, що в наборі були відсутні визначені ціни окремо на кожен товар.
Верховний Суд погодився з таким висновком та зазначив, що відповідно до частини першої статті 15 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору.
Колегією суддів також застосовано частину третьою статті 42 Конституції України, яка передбачає, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів; статті 415 та 416 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, ратифікована Законом України № 1678-VII від 16 вересня 2014 року, відповідно до яких Україна взяла зобов`язання забезпечувати високий рівень захисту прав споживачів, зокрема, через удосконалення інформації, що надається споживачам.
На цій підставі Верховний Суд дійшов висновку, що продавець, який реалізує продукцію, зобов`язаний подавати інформацію про ціну кожної одиниці продукції або однієї категорії продукції та ціну однієї стандартної одиниці цієї продукції, у тому числі у разі, якщо пропонується кілька товарів, робіт або послуг чи їх поєднання в одній пропозиції; невиконання таких вимог може бути підставою для притягнення до відповідальності, передбаченої Законом України «Про захист прав споживачів».
Постанова Верховного Суду від 14 листопада 2019 року у справі № 817/381/16.
Далее
