Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, задоволено позовні вимоги учасника ТОВ до ТОВ про зобов’язання ТОВ надати завірені підписом уповноваженої особи товариства копії документів: статуту; річної фінансової звітності за 2018 рік; документів звітності, що подаються відповідним державним органам за 2018 рік; документів, що підтверджують права на майно (нерухоме та рухоме) станом на 14 грудня 2018 року та станом на 29 січня 2019 року; документів бухгалтерського обліку за період з 14 грудня 2018 року по 29 січня 2019 року.
Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він є учасником ТОВ і неодноразово звертався із запитами до товариства з вимогою надати зазначені документи, однак відповідач на порушення приписів статей 5, 43 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» не надав їх, чим порушив корпоративні права позивача.
Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, КГС ВС зазначив таке.
Одержання учасником господарського товариства інформації про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом та законом, є необхідним для реалізації таким учасником своїх корпоративних прав, зокрема, правомочностей на участь в управлінні господарською організацію.
Внаслідок невиконання господарським товариством свого обов’язку з надання учаснику господарського товариства на його вимогу інформації про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом та законом, можуть бути визнані порушеними як право учасника товариства на інформацію, так і його корпоративні права.
З огляду на те, що надання визначених позивачем як учасником ТОВ документів є обов’язком товариства згідно з приписами статей 5, 43 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» та положеннями статуту ТОВ, і, відповідно, ненадання відповідачем запитуваної учасником товариства інформації (ненадання копій відповідних документів) порушує права та законні інтереси учасника товариства, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов цілком обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.
З повним текстом постанови КГС ВС від 21 січня 2020 року у справі № 906/157/19 можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/87056246.
Якщо вивіски та стенди містять інформацію про особу – виробника товару та товари, які реалізуються таким виробником, однак при цьому розміщені на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях – рекламоносіях, що розташовані на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання загального користування, такі об’єкти вважаються зовнішньою рекламою у розумінні Закону України «Про рекламу» та потребують отримання дозволу від органу місцевого самоврядування на їхнє розміщення.Про це зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши адміністративну справу № 405/4704/15-а за позовом підприємства до виконавчого комітету міськради про визнання протиправним та скасування рішення виконкому. Підприємство просило скасувати рішення органу місцевого самоврядування, яким позивача зобов’язано демонтувати вивіски та стенди за власний рахунок як самовільно розміщенні без отримання відповідного дозволу. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що вказані об’єкти не є рекламою у розумінні Закону України «Про рекламу», а належать до вивісок та стендів, розміщення яких не потребує отримання дозвільних документів.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні адміністративного позову, виходячи з того, що зовнішня реклама розміщується виключно на підставі дозволів робочого органу, однак у позивача відповідний дозвіл був відсутній.
Верховний Суд погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки на підставі аналізу положень законодавства дійшов до висновку, що підставою набуття суб’єктом господарювання (розповсюджувачем зовнішньої реклами) права на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці є дозвіл на розміщення об’єкта зовнішньої реклами, виданий на підставі рішення відповідного органу. Суб’єкт господарювання вправі здійснювати діяльність з розміщення зовнішньої реклами на рекламних засобах лише після отримання дозволу безпосередньо на кожний об’єкт зовнішньої реклами.
Колегія суддів зазначила, що оскільки розміщені позивачем вивіски та стенди розташовані на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання загального користування, вони вважаються зовнішньою рекламою у розумінні Закону України «Про рекламу» та потребують отримання дозволу від органу місцевого самоврядування на їх розміщення.
На цій підставі Верховний Суд сформулював правову позицію, відповідно до якої вивіски та стенди не вважаються зовнішньою рекламою у розумінні Закону України «Про рекламу» лише у випадку одночасного дотримання двох умов.
Перша умова стосується характеру інформації, яка на них розміщена. Зокрема, така інформація може стосуватися лише виробника товару та/або самого товару та не повинна містити закликів придбавати товар або послугу, що реалізується суб’єктом.
Друга умова стосується місця розташування. Зокрема, не вважається рекламою вивіски та стенди, якщо вони розміщенні у місцях, де відповідний товар реалізується чи надається споживачеві, або на зовнішній поверхні будинку чи споруди не вище першого поверху або на поверсі, де знаходиться власне чи надане у користування особі приміщення, біля входу у таке приміщення.
Фабула судового акту: У рішенні, яке пропонується до уваги читача Касаційний цивільний суд в черговий раз підтвердив позицію про те, що комісії за обслуговування кредиту та інші обов’язкові платежі, які не пов’язані із послугами з кредитування, яку було раніше висловлено у постанові Верховного суду України від 16.11.2016 № 6-1746цс16.
У даній справі позичальником під час судового розгляду спору про стягнення з нього боргу за кредитним договором на користь банку було подано зустрічний позов, який вмотивовано тим, що пунктом 7.1 спірного кредитного договору передбачено щомісячну сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0, 20% від суми виданого кредиту, що суперечить положенням статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Умови договору, якими покладено на позичальника обов’язок укладати договори страхування та щорічно сплачувати страхові платежі у доларах США з тіла погашеного кредиту, на думку позивача, суперечать вимогам Закону України «Про захист прав споживачів». Також боржник у своїй позовній заяві вказав, що банк своєчасно не надав йому достовірну та повну інформації у письмовій формі про умови кредитування та про сукупну вартість кредиту.
Судом першої інстанції у задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Натомість апеляційний суд погодився із доводами боржника та задовольнив його вимоги оскільки пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту (84 долари США щомісячно), однак у кредитному договорі не зазначено, які саме послуги за вказану винагороду надаються споживачу.
Незгода з рішенням апеляційного суду стала підставою для звернення банку до Касаційного цивільного суду зі скаргою.
Оцінюючи доводи касаційної скарги на предмет їх відповідності нормам чинного законодавства КЦС вказав наступне.
За положеннями частини п’ятої статті 11, частин першої, другої, п’ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Згідно з абзацами другим та третім частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач не зобов’язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Далее
Велика Палата вказала, що спір директора товариства пов’язаний з його звільненням повинен слухатися у порядку господарського, а не цивільного судочинства.
19.02.2020 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу № № 145/166/18. Предметом спору була позовна заява директора сільськогосподарського товариства про визнання незаконним наказу про його звільнення та стягнення середнього заробітку.
Суди першої та апеляційної інстанції задовольнили зазначені вимоги, скасували наказ про звільнення та стягнули заробітну платню. Колегія суддів касаційної інстанції вирішила передати справу на розгляд Великої Палати з тих підстав, що товариство порушило питання юрисдикції спору. Відповідач стверджував, що спір є не трудовим, а корпоративним, а тому він повинен розглядатися у порядку господарського судочинства.
Велика Палата Верховного Суду погодилася з доводами касаційної скарги та закрила провадження у справі. Своє рішення суд аргументував тим, що директора товариства було звільнено на підставі рішення учасників цього товариства. При цьому положення ЦК України та Закону України «Про господарські товариства» визначають, що до компетенції загальних зборів учасників відносяться питання утворення та відкликання виконавчого органу товариства. Також, повноваження члена виконавчого органу можуть бути припинені або така особа може бути тимчасово відсторонена від своїх повноважень на підставі рішення загальних зборів учасників. Дані положення зазначені, зокрема, у статті 99 ЦК України.
Що стосується КЗпП України, то він регулює усі трудові відносини, які виникають між працівниками та юридичними особами. Проте, положення даних законів не врегульовують відносини виконавчого органу товариства та засновників, які врегульовані статтею 99 ЦК України. Таким чином, суд прийшов до висновку, що норми трудового законодавства не розповсюджуються на спори між виконавчими органами товариства та самими товариствами, а є корпоративними та повинні розглядатися у порядку господарського судочинства.
З приводу стягнення заробітної плати суд зазначив, що така вимоги є похідною від вирішення питання правомірності звільнення директора та не може бути розглянута окремо. У цій частині колегія теж закрила провадження. Судді не роз’яснили до якого суду слід звертатися з цією вимогою. Але думаю, що якщо вони є похідними від вирішення питання звільнення директора, то теж повинні бути вирішені господарським судом, що прямо передбачено чинними процесуальними кодексами.
Далее
Перший заступник начальника Департаменту патрульної поліції України Олексій Білошицький повідомив, що Верховний Суд виніс постанову, яка може зацікавити як водіїв, так і пішоходів. Інформацію він оприлюднив на своїй сторінці в Facebook.
«До суду звернувся водій з наміром оскаржити постанову, винесену інспектором патрульної поліції за порушення вимог пункту 18.1 правил дорожнього руху, а саме: «водій транспортного засобу, що наближається до нерегульованого пішохідного переходу, на якому перебувають пішоходи, повинен зменшити швидкість, а в разі потреби зупинитися, щоб дати дорогу пішоходам, для яких може бути створена перешкода чи небезпека».
Позивач у судовому засіданні пояснив, що «коли наближався до нерегульованого пішохідного переходу, то побачив, що до пішохідного переходу підійшов один пішохід (жінка). Вказаний пішохід знаходився на лівому боці проїзної частини відносно напрямку руху позивача. Під’їхавши безпосередньо до нерегульованого пішохідного переходу, позивач побачив, що пішохід зробив один чи два кроки по пішохідному переходу. При цьому він перебував на зустрічній смузі руху та до середини проїзної частини залишилася достатня відстань, де автомобіль позивача міг створити небезпеку для руху для пішохода. У вказаному випадку, у разі зменшення позивачем швидкості руху та застосування екстреного гальмування для зупинки транспортного засобу, автомобіль позивача зупинився б безпосередньо на пішохідному переході, що створило б перешкоду для пішохода та зважаючи на те, що позивач рухався в щільному потоці автомобілів міг створити аварійну ситуацію. Зважаючи на це, позивач не створюючи ніяким чином небезпеки для руху пішохода та інших транспортних засобів, продовжив рух».
Судом першої інстанції позивачу було відмовлено в задоволенні адміністративного позову, після чого він звернувся до Київського апеляційного адміністративного суду, який в свою чергу, скасував постанову Новозаводського районного суду міста Чернігова від 10 серпня 2017 року і задовольнив позовні вимоги водія.
Не погодившись з рішенням апеляції патрульна поліція звернулась до Верховного Суду, який 4 грудня 2019 року поставив крапку в цій історії — рішення першої інстанції було залишено в силі.
Крім того, в позиції суду викладено деякі корисні роз’яснення щодо пункту правил 18.1:
— на нерегульованих пішохідних переходах пішоходи мають перевагу в русі перед транспортними засобами з моменту, коли вони ступили на перехід;
— для виконання вимоги цього пункту водій транспортного засобу обов’язково повинен своїм маневром показати пішоходам, що він дає дорогу, тобто знизити швидкість, якщо цього достатньо для того, щоб дати дорогу або зупинитися;
— забороняється здійснювати об’їзд пішохода, який перебуває на пішохідному переході незалежно від відстані між ним і транспортним засобом, а також збільшувати швидкість з метою «проскочити» перед пішоходом, який ступив на нерегульований пішохідний перехід;
— водій повинен врахувати можливі маневри пішохода на пішохідному переході (пішохід може зупинитися, передбачаючи небезпеку, побігти або уповільнити хід) і спрогнозувати можливий розвиток ситуації: якщо ймовірно, що шляхи руху пішохода (незалежно від того, як він рухається) і транспортного засобу можуть перетнутися на переході, – уникнути такої ситуації, тобто дати дорогу пішоходу», — повідомив Олексій Білошицький.
Посилання на рішення судів:
