Далее
Судове рішення від 25 листопада 2019 року, справа №420/1667/18:
«Об`єднана палата дійшла висновку, що за таких обставин тільки шляхом залучення експерта і на підставі його висновку у цьому кримінальному провадженні могла бути встановлена вартість викраденого майна та розмір матеріальних збитків. На порушення вимог п. 6 ч. 2 ст. 242 КПК сторона обвинувачення не вчинила процесуальних дій із залучення експерта.
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не встановили такий елемент складу злочину, як розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Надані стороною обвинувачення, досліджені й оцінені судами першої та апеляційної інстанцій докази не є належними і достатніми, щоб зробити висновок про вартість майна, яке було предметом замаху на крадіжку, у вчиненні якого обвинувачувалися ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , та про розмір матеріальної шкоди.
Об`єднана палата вважає, що в матеріалах провадження відсутні належні, допустимі й достатні докази вчинення кримінального правопорушення засудженими ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що є істотним порушенням і тягне за собою скасування судових рішень через відсутність установленого розміру шкоди, завданої злочином.»
Досить цікаве рішення Верховного Суду України було винесено в лютому 2020 року по справі 457/906/17.
У зазначеному рішенні Верховний Суд дав оцінку рішень судів першої та апеляційної інстанцій, які використали як доказ, в тому числі судову психологічну експертизу із застосування поліграфа.
Предметом спору були цивільні правовідносини щодо відчуження нерухомості та доведення фактів передачі коштів.
В описовій частині рішення Верховного суду зазначено наступне:
«Зважаючи на істотні протиріччя в поясненнях сторін щодо проведення розрахунку за оспорюваним договором купівлі-продажу, судом першої інстанції було призначено у даній справі судову психологічну експертизу з використанням поліграфа«.
Верховний Суд дав оцінку правовим діям судів, визнав їх неправильними, однак фактично визнав допустимість та законність застосування експертизи із використанням поліграфа в цілому!
Це дуже цікавий прецедент. Сподіваємось, що він стане одним з перших показників правової позиції Верховного Суду України щодо оцінки судових експертиз на детекторі брехні як доказу в судових процесах.
Повне рішення суду за посиланням:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/87602624
Далее
Рахунки, які передбачені для виплати заробітної плати та сплати податків, зборів і обов’язкових платежів до Державного бюджету України, є рахунками зі спеціальним режимом, на які виконавчою службою, відповідно до вимог законодавства, арешт не накладається, а виокремлення таких рахунків належить до повноважень виконавчої служби. На цьому акцентував увагу Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, розглядаючи справу № 340/1018/19.
Так, Головне управління Пенсійного фонду України звернулося до Окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління державної виконавчої служби, в якому просив:
В обґрунтування позову позивач зазначив, що через зазначений рахунок здійснюється виплата заробітної плати та сплата податків і зборів позивача. Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їхньої черговості, оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку.
Рішенням Окружного адміністративного суду позовні вимоги задоволено.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зазначив, що кошти Головного управління ПФУ на зазначеному рахунку підпадають під категорію захищених коштів, на які, згідно з частиною 2 статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII від 02 червня 2016 року (далі — Закон № 1404-VIII) заборонено накладати арешт.
Рішенням окружного адміністративного суду позовні вимоги були задоволені, постановою ж апеляційного адміністративного суду це рішення змінено в його мотивувальній частині, а в іншій частині рішення залишено без змін.
Верховний Суд нагадав, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах та органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей.
Не підлягають арешту кошти, що перебувають на рахунках зі спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом. Банк, інша фінансова установа, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів у разі надходження постанови виконавця про арешт коштів, що знаходяться на таких рахунках, зобов’язані повідомити виконавця про цільове призначення рахунку та повернути постанову виконавця без виконання в частині арешту коштів, що знаходяться на таких рахунках.
КАС ВС зазначив, що приписами частини 1 статті 2, частини 2 статті 10 Конвенції про захист заробітної плати від 01 липня 1949 року № 95, ратифікованої Україною 04 серпня 1961 року, визначено, що дана Конвенція застосовується до всіх осіб, яким виплачується або повинна виплачуватися заробітна плата. Заробітна плата повинна охоронятися від арештів і передачі в такій мірі, в якій це вважається потрібним для утримання працівника і його сім’ї.
Заробітна плата в розумінні поняття «власності» є майном, на захист якого між іншим стає стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Принципи, закріплені в статтях 3 та 43 Конституції України, також знаходять своє вираження в положеннях статті 97 Кодексу законів про працю України, статтях 15, 22, 24 Закону України «Про працю».
Зазначені норми в сукупності свідчать про те, що держава гарантує та захищає право громадянина на своєчасне одержання винагороди за працю.
Отже, виплата установою працівникам заробітної плати має пріоритет перед погашенням заборгованості іншим кредиторам підприємства. Накладення ж арешту на рахунок боржника, який призначений також і для виплати заробітної плати та інших виплат працівникам боржника, унеможливлює своєчасне здійснення таких виплат, що невідворотно призводить до порушення конституційних прав громадян, які працюють на підприємстві відповідача, на оплату праці.
Відповідно до пункту 2 статті 48 Закону 1404-VIII, забороняється звернення стягнення та накладення арешту на кошти на рахунках платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, на кошти, що перебувають на поточних рахунках зі спеціальним режимом використання відкритих відповідно до статей 191 та 261 Закону України «Про теплопостачання», статті 151 Закону України «Про електроенергетику», та на спеціальному рахунку експлуатуючої організації (оператора) відповідно до Закону України «Про впорядкування питань, пов`язаних із забезпеченням ядерної безпеки», на кошти на інших рахунках боржника накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом.
Відповідно до частин 3, 4 статті 59 Закону 1404-VIII, у разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 червня 2019 року у справі № 916/73/19, від 10 жовтня 2019 року № 916/1572/19. Підстав для відступу від такої позиції під час розгляду даної справи Верховний Суд не вбачає.
Відсутність письмової згоди на використання факсиміле у випадку вчинення дій з виконання підписаного в такий спосіб договору не може бути умовою недійсності цього договору.
Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 6 березня 2020 року у справі № 143/228/17.
Обставини справи
У лютому 2017 року особа звернулася до суду з позовом до фермерського господарства «Ліщинецьке об’єднання» про визнання недійсним договору оренди землі.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є власником земельної ділянки. 11 червня 2012 року він уклав з ФГ «Ліщинецьке об’єднання» договір оренди належної йому земельної ділянки строком на 10 років.
Посилаючись на те, що в договорі у графі «орендар» замість підпису директора ФГ «Ліщинецьке об’єднання» міститься його факсиміле без зазначення прізвища уповноваженої на підпис особи, на що він письмової згоди не надавав, та враховуючи, що розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, просив суд на підставі ч. 1, 3 ст. 203, ч. 3 ст. 207 та п. 1 ст. 215 ЦК визнати договір оренди від 11 червня 2012 року недійсним. Посилаючись на норми ст. 216 ЦК, просив повернути належну йому земельну ділянку.
Місцевий суд (з яким погодився суд апеляційної інстанції) відмовив у задоволенні позову.
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд погодився з рішеннями попередніх судів.
За змістом ст. 207 ЦК правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законами, іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.
Виходячи зі змісту вказаних норм письмова згода сторін на використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису є лише формою підтвердження відповідного факсимільного відтворення підпису його власноручному аналогу. Відсутність такої письмової угоди у випадку вчинення дій з виконання договору, підписаного факсиміле, не може бути умовою недійсності вчиненого та виконуваного правочину.
Установивши, що договір оренди землі укладений за взаємною згодою сторін та в подальшому протягом п’яти років виконувався сторонами, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про те, що підписання договору директором ФГ «Ліщинецьке об’єднання» за допомогою факсимільного відтворення його підпису не є підставою для визнання його недійсним.
Далее
