ЗАРАХУВАННЯ ЗУСТРІЧНИХ ВИМОГ МОЖЛИВЕ ЛИШЕ ЗА ЗАЯВОЮ СТОРОНИ
Такого висновку дійшов КЦС у справі №209/3022/16-ц
Позивач просив суд стягнути борг за договором позики. Мотивував тим, що кошти позичив, однак назад не отримав.
Натомість відповідач подав зустрічний позов. Зазначив, що надав в заставу дорожній вібраційний каток, який позивач продав. Оскільки отримана сума більша за борг, просив стягнути різницю.
Суди першої та апеляційної інстанцій зустрічний позов задовольнили частково. Незважаючи на відсутність заяв сторін про зарахування зустрічних однорідних вимог, суди вважали, що залишаючи кошти від продажу, позивач на зарахування погодився. Тож зобов’язання виконане.
Однак, КЦС мав іншу думку:
✔️ Відповідно до ч.ч.1,2 ст.601 ЦК зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги. Зарахування може здійснюватися за заявою однієї зі сторін.
✔️ Тлумачення ст.601 ЦК свідчить, що потрібно розмежовувати зарахування та заяву про зарахування. Сама по собі наявність зустрічних однорідних вимог не призводить до їх зарахування і не припиняє зобов`язання.
✔️ Необхідним і достатнім є наявність заяви про зарахування зустрічних вимог хоча б однієї із сторін.
Оскільки у справі така заява відсутня, висновки судів КЦС визнав помилковими.
Згідно з ч.12 ст.265 ЦПК у разі часткового задоволення первісного і зустрічного позовів про стягнення коштів суд проводить зустрічне зарахування сум та стягує різницю на користь сторони, якій присуджено більшу грошову суму.
Тож оскільки первісний та зустрічний позов було частково задоволено, КЦС провів зустрічне зарахування коштів і стягнув різницю на користь відповідача.
У справі №368/750/16-ц позивачка просила суд визнати малолітню особу такою, що втратила право користування квартирою. Зазначила, що вона є наймачем житла, де зареєстроване місце проживання онуки, яка ніколи там не проживала.
З цього приводу КЦС висловився наступним чином:
✔️ При тимчасовій відсутності наймача або членів сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом 6 місяців. Вичерпного переліку поважності причин не проживання законодавство не встановлює (ч.1 ст.71,ст.72 ЖК).
✔️ Місцем проживання особи до 10 років є місце проживання батьків або одного з них, або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, де вона проживає (ст.29 ЦК).
✔️ Місце проживання не пов’язане з місцем реєстрації. Право користування житлом у дитини виникає за фактом народження.
Підстава, на якій місце проживання малолітньої особи реєструвалося в спірній квартирі, у суді не оспорювалася, тож вона за фактом народження набула права користування житлом на законних підставах.
Оскільки дитина не може самостійно обирати місце проживання, то факт її не проживання у квартирі не є безумовною підставою для позбавлення права користування житлом.
Не можна вважати неповажними такі причини не проживання дитини у житлі:
✔️ її проживання в іншому місці, оскільки в силу свого віку вона не має достатнього обсягу дієздатності самостійно визначати місце проживання;
✔️ наявність у того з батьків, з ким вона проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків не є підставою для втрати її особистих житлових прав.
Визначальним є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Отже, передумови для позбавлення особи права на житло відсутні.
Якщо договір дарування посвідчено та зареєстровано у встановленому законом порядку, при цьому у момент складання договору дарувальник підтвердив, що правочин здійснено за доброю волею, то навіть незважаючи на поважний вік дарувальника, відповідний договір є дійсним.
Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 13 лютого 2020 року № 756/6516/16-ц.
Обставини справи
Син померлої (дарувальника) зазначав, що його матері на час укладення оспорюваного договору дарування було 92 роки. Після укладення вказаного договору вона була зареєстрована та продовжувала проживати у спірній квартирі до своєї смерті, несла тягар утримання квартири і сплачувала житлово-комунальні послуги, в силу свого похилого віку та за станом здоров’я вона потребувала стороннього догляду та матеріальної допомоги, передача частини квартири фактично не відбулася, подарована частина спірної квартири була єдиним її житлом. Син звернувся з позовною заявою до суду про визнання договору дарування недійсним в силу положень ст. 229 ЦК, а дарувальник вважала подаровану частину спірної квартири своєю, заповідала її своєму синові.
Син дарувальниці зазначав, що спірний договір дарування укладений його матір’ю в супереч її волі, оскільки вона помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, а тому договір дарування має ознаки недійсності.
Позиція Верховного Суду
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Відповідно до ст. 229 ЦК якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Згідно роз’яснень, викладених у п. 19 постанови Пленуму ВСУ № 9, правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Судами встановлено, що 21 травня 2013 року між дарувальником та обдарованими (3 особи) укладений договір дарування частини квартири, за умовами якого дарувальник передала безоплатно у власність відповідачів, кожному у рівних долях по 2/9 частки відчужуваної квартири, а саме 2/3 частини квартири.
Договір дарування частини квартири укладений у письмовій формі та посвідчений приватним нотаріусом.
У договорі дарування дарувальник підтвердила, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального. Крім того, сторони стверджували, що договір не укладається під впливом тяжких для них обставин; вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними; укладення договору відповідає їх інтересах; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; володіють українською мовою, що дало їм можливість прочитати цей договір та правильно зрозуміти його сутність; умови договору їм зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину, не носить характеру уявного чи удаваного правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому.
Обдаровані зареєстрували право власності на належні їм частки квартири, про що свідчить Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щодо об’єкта нерухомого майна.
Ураховуючи зазначене, посилання заявника у касаційній скарзі на те, що спірний договір дарування укладений дарувальницею в супереч її волі, оскільки вона помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, а тому договір дарування має ознаки недійсності, є необґрунтованими.
Далее
??Постанова об’єднаної палати КГС ВС від 24.01.2020 № 910/10987/18:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/87559633
⚡Ключові тези:
✔️Позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки у цій справі заявлені позивачем (іпотекодержателем) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сонас», який за твердженням позивача є власником спірного майна у зв’язку з переходом до нього права власності на предмет іпотеки та який відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» набув статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором.
✔️Відповідно до частин першої та другої статті 23 Закону України «Про іпотеку», в якій визначені наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи, у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
✔️Отже статус іпотекодавця набуває лише особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки.
✔️За висновком судів попередніх інстанцій відповідач у справі — Товариство з обмеженою відповідальністю «Сонас» не набув статусу іпотекодавця, оскільки на момент прийняття місцевим господарським судом рішення у цій справі в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні відомості щодо наявності у Товариства з обмеженою відповідальністю «Сонас» права власності на спірне нерухоме майно. При цьому суди виходили з того, що державна реєстрація припинення права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Сонас» на спірне нерухоме майно була проведена 19.02.2019. Підставою припинення права власності була постанова Вищого господарського суду України від 03.08.2016 у справі № 910/21911/14. Одночасно з внесенням запису про припинення права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Сонас» на спірне нерухоме майно 19.02.2019 до Реєстра були внесені записи про право власності на це майно за Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Актив-Банк».
✔️Однак Верховний Суд вважає ці висновки господарських судів попередніх інстанцій передчасними та такими, що зроблені з неправильним застосуванням до спірних правовідносин норм матеріального права та порушенням норм процесуального права з огляду на таке.
✔️Відповідно до частини 1 статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
✔️Пункт 1 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об’єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.
✔️Згідно зі статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) — це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
✔️✔️За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
✔️Подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15.
✔️Як встановили суди попередніх інстанцій відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 11.06.2016 була здійснена державна реєстрація права власності на спірне майно за Товариством з обмеженою відповідальністю «Сонас», підставами для внесення до реєстру відповідного запису про Товариство з обмеженою відповідальністю «Сонас» як власника спірного майна були договори купівлі-продажу №№ 287 та 289 від 11.06.2016, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лілеєвою М. М., укладені між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мірасол» як продавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Сонас» як покупцем.
✔️19.02.2019 була проведена державна реєстрація припинення права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Сонас» на спірне нерухоме майно, підставою припинення права власності була визначена постанова Вищого господарського суду України від 03.08.2016 у справі № 910/21911/14.
✔️✔️Відповідно до частини другої статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній станом на дату проведення державної реєстрації припинення права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Сонас») записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.
✔️✔️Наведеною нормою законодавець врегулював правову ситуацію, коли відомості, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не відповідають наявним чинним та нескасованим правовстановлюючим документам, на підставі яких проведені реєстраційні дії та які мають пріоритет над записами, що містяться у Державному реєстрі.
✔️Правові висновки щодо статусу відомостей в Державному реєстрі речових прав на нерухоме та необхідності застосування частини другої статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у вирішенні питань, пов’язаних з правом власності на майно, викладені в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.02.2018 у справі № 917/553/17, від 03.04.2018 у справі № 922/1645/18.
✔️Однак суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин положення зазначеної норми, не врахували, що реєстрація права власності в Державному реєстрі за Товариством з обмеженою відповідальністю «Сонас» була проведена саме на підставі договорів купівлі-продажу спірного майна від 11.06.2016. Висновок судів попередніх інстанцій про припинення права власності відповідача на спірне майно ґрунтується лише відомостях про припинення права власності, що містяться у Державному реєстрі, та є передчасним.
✔️Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
✔️У наведеній нормі закріплена презумпція правомірності правочину, яка означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Презумпція може бути спростована у двох випадках: якщо правочини за своїм змістом, формою чи іншими елементами в імперативній формі визнаються недійсними законом з моменту їх вчинення (нікчемні правочини) або недійсність яких встановлюється судом на вимогу заінтересованої особи у встановлених законом випадках (оспорювані правочини).
✔️Згідно з частиною 2 статті 328 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент укладення договорів купівлі-продажу між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мірасол» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Сонас») право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
✔️Однак обставини правомірності правочинів (договорів купівлі-продажу, укладених між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мірасол» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Сонас» від 11.06.2016), які були підставою набуття відповідачем права власності на спірне майно та підставою внесення до Державного реєстру запису про право власності на спірне майно, залишились поза увагою судів попередніх інстанцій. Суди не з’ясували з достовірністю обставини того, чи створили ці правочини правові наслідки для їх сторін, чи набув відповідач право власності на спірне майно за цими правочинами, чи були такі правочини оспорені та визнані недійсними в судовому порядку.
✔️Крім того Верховний Суд зазначає, що Господарський суд міста Києва за результатом нового розгляду справи № 910/21911/14 ухвалив рішення від 28.11.2017, залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.04.2018 та постановою Верховного Суду від 26.09.2018, яким задовольнив позовні вимоги повністю та визнав дійсними та укладеними між Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Актив-банк» як продавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю «БСД-1» як покупцем договори купівлі-продажу нерухомого майна, зокрема майна, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором № 151110Z25 від 27.01.2010.
✔️Відповідно до частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
✔️Однак суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги ухвалені за результатом нового розгляду справи № 910/21911/14 судові рішення, зокрема постанову Верховного Суду від 26.09.2019 у зазначеній справі (№ 910/21911/14), не надали належну оцінку цим судовим рішенням на предмет преюдиційності встановлених в них обставин для цієї справи № 910/10987/18, залишили поза увагою висновки судів щодо моменту укладення між Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Актив-банк» як продавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Синонім», яке згодом змінило своє найменування на Товариство з обмеженою відповідальністю «Мірасол», а згодом — на Товариство з обмеженою відповідальністю «БСД-1», як покупцем договорів купівлі-продажу спірного нерухомого майна та висновки щодо набрання цими договорами чинності, не дослідили умови договорів щодо моменту набуття покупцем права власності на спірне майно, яке було предметом цих договорів, у відповідності до норм закону щодо моменту набуття права власності за договором та не з’ясували з достовірністю та з урахуванням судових рішень у справі № 910/21911/14 чи набув (та з якого моменту) покупець за цими договорами спірне майно у власність.
✔️Суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що Верховний Суд у постанові від 26.09.2018 у справі № 910/21911/14 залишив без змін рішення та постанову судів попередніх інстанцій, однак з підстав, викладених Верховним Судом в зазначеній постанові (пункт 68 постанови Верховного Суду від 29.09.2018 у справі № 910/21911/14), не дослідили належним підстав, з яких суд касаційної інстанції залишив без змін оскаржувані судові рішення, не врахували висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 26.09.2018 у справі № 910/21911/14, зокрема про те, що між Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Актив-Банк» як продавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Синонім» як покупцем був укладений не попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна від 07.05.2014, а саме договір купівлі-продажу відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України, в якому сторони узгодили істотні умови для зазначеного виду договорів, та який був укладений до віднесення банку до категорії неплатоспроможних і запровадження в банку тимчасової адміністрації (пункти 37, 38, 40, 64 постанови).
✔️З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду зазначає, що суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин вказані норми матеріального права, які підлягають застосуванню, не врахували судові рішення у справі № 910/21911/14, не надали цим рішенням належну правову оцінку, у зв’язку з чим не встановили з достовірністю обставини щодо власника спірного майна, які мають значення для правильного вирішення спору у цій справі, та дійшли передчасного висновку про те, що відповідач у справі не є власником спірного майна та є неналежним відповідачем.
✔️Крім того відповідно до статті 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.
✔️Підстави припинення іпотеки визначені у статті 17 Закону України «Про іпотеку», за змістом частини першої якої іпотека припиняється, зокрема у разі припинення основного зобов’язання.
✔️Однак суди попередніх інстанцій не з’ясували чи здійснювало Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Актив-банк» погашення кредиторських вимог Акціонерного товариства «Укрексімбанк» щодо сплати заборгованості Позичальника за кредитним договором № 15106К134 від 22.11.2006 та в якому обсязі.
Несплата (неперерахування) податків податковим агентом до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків є підставою для накладення штрафу згідно зі ст. 127 ПК України. Розмір штрафних санкцій визначається з урахуванням кількості разів допущених податкових правопорушень незалежно від того, чи виявлено такі порушення контролюючим органом у межах однієї перевірки.
Такий правовий висновок зробила судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом КП «Харківводоканал» до Офісу великих платників податків ДФС про скасування податкового повідомлення-рішення.
Позовні вимоги обґрунтовано безпідставністю прийняття відповідачем оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, яким нараховано штраф у розмірі 50% та 75%, як за повторне порушення, вчинене протягом 1095 днів.
Позивач зазначив, що кожний факт несплати податку на доходи фізичних осіб до або під час виплати заробітної плати за період з 1 липня 2013 року по 31 грудня 2014 року, який встановлений у межах однієї перевірки, не може розцінюватись окремим порушенням, а наступний факт – як повторність такого порушення. Повторність може мати місце лише у випадку, якщо після проведеної перевірки прийнято податкове повідомлення-рішення, в межах 1095 днів буде знову проведена перевірка за інший період і встановлено аналогічне порушення, яке розцінюється як повторність.
Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог з таких підстав.
Відповідно до ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов’язаний утримувати податок із суми такого доходу та сплатити його до бюджету до або під час виплати доходу. У разі якщо оподатковуваний дохід нараховується, але не виплачується, ПДФО необхідно перерахувати до бюджету в місячний термін, наступний за останнім днем місяця, у якому відбулося таке нарахування (підпункти 168.1.2, 168.1.5 ПК України). Згідно з підпунктом 168.1.4 цього Кодексу у випадку виплати доходу готівкою з каси підприємства податок сплачується (перераховується) до бюджету протягом банківського дня, що настає за днем такого нарахування (виплати, надання).
Податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб – це юридична особа, яка зобов’язана нараховувати, утримувати та сплачувати податок до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність контролюючим органам та нести відповідальність за порушення норм ПК України (підпункт 14.1.180 ПК України).
Суд зазначив, що у разі вчинення платником податків двох або більше порушень законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, штрафні (фінансові) санкції (штрафи) застосовуються за кожне вчинене разове та триваюче порушення окремо (ч. 1 ст. 115 ПК України).
Ненарахування, неутримання та/або несплата (неперерахування) податків платником податків, у тому числі податковим агентом, до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 25 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету (п. 127.1 ст. 127 ПК України).
Ті самі дії, вчинені повторно протягом 1095 днів, тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі 50 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету.
Дії, передбачені абз. 1 цього пункту, вчинені протягом 1095 днів втретє та більше, тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі 75 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету.
Отже, приписами ст. 127 ПК України встановлено відповідальність платника податків, в тому числі й на податкового агента, саме за несплату (неперерахування) податків до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків, при чому відповідність розміру штрафних санкцій за вчинення такого порушення визначається (обчислюється) з кількості разів допущених таких порушень протягом певного періоду часу. Кожний встановлений контролюючим органом факт несплати податку до або під час виплати доходу є податковим правопорушенням. Кваліфікуючою ознакою податкового правопорушення є повторність вчинення відповідного діяння, яке встановлюється у разі вчинення особою кількох правопорушень.
Судова палата зазначила, що кваліфікуючою ознакою для застосування відповідальності згідно зі ст. 127 ПК України в цьому спорі є порушення саме податковим агентом встановлених правил щодо утримання податку у джерела виплати доходу. Джерелом виплати доходу є заробітна плата, з якої податковим агентом утримано податок на доходи фізичних осіб, але не перераховано у встановлені терміни до бюджету.
Постанова Верховного Суду від 21 січня 2020 року у справі № 820/11382/15 (адміністративне провадження № К/9901/19437/18) – http://reestr.court.gov.ua/Review/87478109.
Далее
У справі №161/7041/17 водій оскаржив постанову про притягнення до адміністративної відповідальності за ч.6 ст.121 КУпАП.
Інспектор ППС зазначив, що під час руху автомобіля номерний знак був закритий металевою сіткою, що не дало змоги чітко визначити його символи. Отже, порушено п.2.9 (в) ПДР.
При цьому позивач стверджував, що наявність сітки не перешкоджає визначенню знаків.
Розглянувши справу, КАС вирішив спір наступним чином:
✔️ Водієві забороняється керувати транспортним засобом без номерного знака або зі знаком, що закритий іншими предметами чи забруднений, що не дає змоги чітко визначити символи з відстані 20 м (п.2.9 ПДР);
✔️ Забороняється змінювати розміри, форму, позначення, колір і розміщення номерних знаків, наносити додаткові позначення або закривати їх (п.30.2 ПДР).
✔️ Експлуатація транспортного засобу з номерним знаком, закріпленим у не встановленому місці, закритим іншими предметами, що ускладнюють його ідентифікацію, чи забрудненим, що не дозволяє чітко визначити символи з відстані 20 м, перевернутим чи неосвітленим, — тягне штраф (ч.6 ст.121 КУпАП).
КАС зауважив, що відповідач зобов’язаний довести правомірність винесення постанови шляхом доведення порушення належними та допустимими доказами.
У справі містяться надані позивачем фотознімки закритого сіткою номерного знаку автомобіля, з яких можливо встановити всі символи. Тоді як з боку відповідача наявна лише оскаржувана постанова. Відеозапису нагрудної камери патрульного, яка працювала під час виявлення правопорушення, суду не надано.
Оскільки докази, які б свідчили про порушення водієм ПДР, відсутні, позов було задоволено.
