У справі №161/7041/17 водій оскаржив постанову про притягнення до адміністративної відповідальності за ч.6 ст.121 КУпАП.
Інспектор ППС зазначив, що під час руху автомобіля номерний знак був закритий металевою сіткою, що не дало змоги чітко визначити його символи. Отже, порушено п.2.9 (в) ПДР.
При цьому позивач стверджував, що наявність сітки не перешкоджає визначенню знаків.
Розглянувши справу, КАС вирішив спір наступним чином:
✔️ Водієві забороняється керувати транспортним засобом без номерного знака або зі знаком, що закритий іншими предметами чи забруднений, що не дає змоги чітко визначити символи з відстані 20 м (п.2.9 ПДР);
✔️ Забороняється змінювати розміри, форму, позначення, колір і розміщення номерних знаків, наносити додаткові позначення або закривати їх (п.30.2 ПДР).
✔️ Експлуатація транспортного засобу з номерним знаком, закріпленим у не встановленому місці, закритим іншими предметами, що ускладнюють його ідентифікацію, чи забрудненим, що не дозволяє чітко визначити символи з відстані 20 м, перевернутим чи неосвітленим, — тягне штраф (ч.6 ст.121 КУпАП).
КАС зауважив, що відповідач зобов’язаний довести правомірність винесення постанови шляхом доведення порушення належними та допустимими доказами.
У справі містяться надані позивачем фотознімки закритого сіткою номерного знаку автомобіля, з яких можливо встановити всі символи. Тоді як з боку відповідача наявна лише оскаржувана постанова. Відеозапису нагрудної камери патрульного, яка працювала під час виявлення правопорушення, суду не надано.
Оскільки докази, які б свідчили про порушення водієм ПДР, відсутні, позов було задоволено.
Велика Палата Верховного Суду по справі № 9901/804/18 зазначила, що Президент України може прийняти рішення про помилування лише щодо тих клопотань, стосовно яких є пропозиція Комісії при Президентові України у питаннях помилування про застосування помилування.
Прийняття такого рішення належить до виключних повноважень Президента України, визначених Конституцією України, та здійснюється у порядку, визначеному Положенням про порядок здійснення помилування.
Крім того, законодавчо не закріплений обов’язок Президента письмово чи в іншій формі повідомляти заявника про відхилення його клопотання.
Позивач звернувся до Верховного Суду з адміністративним позовом до Президента України, Адміністрації Президента України, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив:
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що Президентом України протиправно, всупереч статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не прийнято рішення про його помилування.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду роз`єднав позовні вимоги та відмовив у задоволенні позову до Президента України про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити дії.
Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що відповідачем не допущено протиправну бездіяльність при розгляді клопотання позивача про помилування, оскільки учасниками справи не надано та судом не здобуто доказів того, що Президентом України відмовлено у розгляді клопотання позивача про помилування. З огляду на недоведеність бездіяльності Президента України щодо нерозгляду клопотання про помилування немає й підстав для зобов`язання відповідача до вчинення певних дій та стягнення з нього коштів на відшкодування шкоди.
Далее
Касаційний цивільний суд у справі № 676/1314/19 підтвердив можливість стягнення на майно боржника, яке не зареєстровано у встановленому законом порядку.
В Постанові від 10 лютого 2020 року КЦС зазначив, що у разі якщо право власності на нерухоме майно боржника не зареєстровано у встановленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.
Відповідно до частини десятої статті 440 ЦПК України питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано у встановленому законом порядку, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця.
Посилання боржника на те, що звернення стягнення на об’єкти нерухомого майна здійснюються у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна, є безпідставними, оскільки державний виконавець в ході проведення виконавчих дій має звернути стягнення на усе майно, що зазначене у виконавчому документі, і порядок звернення стягнення у даному випадку значення немає.
За обставинам справи у лютому 2019 року старший державний виконавець звернулася до суду з поданням про звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.
Згідно з інформацією, що міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, син боржника набув право власності на вказане домоволодіння на підставі договору дарування, проте цей договір рішенням суду визнано недійсним. Реєстрація права власності боржника на спірне домоволодіння не відновлена в установленому законом порядку, а боржник не виконує судове рішення добровільно.
Ухвалою суду подання старшого державного виконавця задоволено.
Постановою апеляційного суду апеляційну скаргу боржника залишено без задоволення, ухвалу суду без змін.
Таке рішення ухвалив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду за результатами розгляду касаційної скарги позивачки, доводи якої зводились до наступного.
01 липня 2011 року позивачка за договором купівлі-продажу придбала квартиру. На момент придбання зазначеної квартири вона перебувала у шлюбі з відповідачем, тому квартира є їх спільною сумісною власністю. 16 жовтня 2012 року шлюб було розірвано. У липні 2013 року їй стало відомо, що у зазначену квартиру вселилася та проживає дочка відповідача, (в цій справі – також відповідач) і відбувається це на підставі договору відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року, укладеного між відповідачами. Оскільки згоду на вселення та проживання дочки колишнього чоловіка у квартирі вона не давала, то позивачка просила визнати договір відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року недійсним, усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення відповідачки з квартири без надання іншого житла.
Рішенням районного суду позовна заява була задоволена частково, — визнано недійсним договір відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року, укладений між відповідачами, але у задоволенні інших позовних вимог щодо усунення перешкод у користуванні майном відмовлено за недоведеністю. Рішення суду першої інстанції у частині задоволення позову обґрунтовувалось тим, що спірний договір укладений без згоди другого з подружжя, що суперечить вимогам чинного законодавства. Відмовляючи у позові в частині усунення перешкод шляхом виселення, суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не доведено в судовому засіданні та не надано доказів того, що відповідачка чинить їй будь-які перешкоди у користуванні та розпорядженні житлом.
Заслуговує на увагу викладена в постанові Верховного Суду мотивація рішення, яким були захищені права та законні інтереси позивачки, а саме.
Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що спірний договір щодо квартири, яка є спільною власністю подружжя, укладений за відсутності письмової згоди другого з подружжя, дійшли правильного висновку про визнання його недійсним. Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Отже, враховуючи, що єдиною правовою підставою користування відповідачки спірною квартирою був визнаний недійсним договір, законні й обґрунтовані підстави для продовження користування нею у відповідача відсутні.
Згідно зі ст. 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ст. 317 ЦК України). Згідно з положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
За змістом ст. 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
З урахуванням наведеного, враховуючи, що спірна квартира належала позивачці на праві спільної сумісної власності, на вселення іншої повнолітньої особи необхідна була її згода, однак судами не встановлено, що така згода була надана, не містять відповідних доказів і матеріали справи.
Але ж згідно з ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Відповідно до ч. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
ВКЦС також звернув увагу на те, що спірний договір відповідального зберігання був фактично укладений між сторонами з метою уникнення необхідності застосувати положення статті 156 ЖК Української РСР, а саме отримання згоди іншого співвласника на вселення у квартиру відповідача, що доводить недобросовісну поведінку іншого співвласника та реалізацію його прав на шкоду іншим особам.
Обгрунтовуючи виселення відповідачки, ВС/КЦС послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 22 червня 2017 року у справі № 6-2010цс16, в якому зазначено, що відповідно до частини першої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. У частині третій статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідного ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Має місце господарській спір у зв’язку із невиконанням договору поставки та нарахування на постачальника неустойки. Відповідач – постачальник доводив певні обставини посилаючись на скріншоти роздруківки емайл листування із позивачем. Цікаво, що незалежно від позиції позивача щодо такої роздруківки суд вирішуючи долю наданого відповідачем доказу повинен застосовувати норми спеціальних законів.
Так, діють ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг», ЗУ «Про електронний цифровий підпис» та ЗУ «Про електронні довірчі послуги». Стаття 5 ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг» передбачає, що електронний документ – документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа. Відповідно до ст.6 цього ж закону створення електронного документу завершується накладанням електронного підпису. Отже, без такого реквізиту як електронний цифровий підпис (ЕПЦ) вважається, що електронний документ не створений, і тому не може розглядатися судом як доказ.
Хоча відповідачем і була здійснена візуалізація електронного документу, а точніше інформації, яка стосується предмету спору, у вигляді роздруківки емайл листування, такий доказ є неналежним.
Справа цікава тим, що відкритим є питання, коли подібна роздруківка взагалі може вважатися доказом. Тобто, наприклад коли постачальник через емайл може повідомити покупця, що поставки не буде, а покупець також через емайл погодитися з цим і припинити зобов’язання постачальника.
Суди вважають, що між сторонами договору поставки/спору повинна бути впроваджена процедура електронного документообороту, у спосіб визначений договором поставки чи в інший договірних спосіб. А для використання електронних документів сторонами у суді, повинні використовуватися ЕЦП, в тому числі і при емайл листуванні.
Якщо цього не відбулося, то незважаючи на реальні домовленості сторін через емайл, юридичної сили такі домовленості не мають. Це також передбачено ст. 654 ЦК України, відповідно до припису якої «зміна умов договору повинна бути вчинена в такій самій формі, як і договір, що змінюється.» Тобто у нашому прикладі, це виключно письмовий додатковий договір про припинення зобов’язань до договору поставки.
Слід також додати, що ВС вкотре підтвердив позицію про те, що відповідно до ст. 551 ЦК України та ст. 233 ГК України зменшення судом нарахованої позивачем неустойки у зв’язку із порушення виконання договірних зобов’язань відповідачем, є за будь-яких обставин виключно правом а не обов’язком суду.
Постанова ВС/КГС від 28.12.2019 р., справа № 922/788/19
Установа, яка не є платником ПДВ, зобов’язана зареєструватись платником ПДВ у випадку, коли загальна сума від здійснення операцій з постачання товарів/послуг протягом останніх 12 календарних місяців сукупно перевищує 300 тисяч гривень (без урахування ПДВ).
Про це зазначено у постанові, ухваленій колегією суддів судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду за результатом перегляду у касаційному порядку справи за позовом Любешівської районної ради Волинської області до Камінь-Каширської міжрайонної державної податкової інспекції про скасування податкових повідомлень-рішень.
Позов мотивований тим, що райрадою від імені територіальних громад сіл на аукціоні було продано об’єкт незавершеного будівництва «Любешівський молокозавод», про що укладено договір купівлі-продажу. Це майно на балансі райради не перебувало, рахунки, на які надійшли кошти від реалізації майна, для Любешівської райради не відкривалися, райрада прибутку від продажу комунального майна не отримувала. Отже, позивач вважає, що він не зобов’язаний нарахувати та сплатити податок на прибуток і зареєструватися як платник ПДВ.
Відповідно до висновків податкового органу підставою для нарахування податкових зобов’язань з податку на прибуток підприємств місцевої комунальної власності та ПДВ є неоподаткування позивачем операції з продажу об’єкта незавершеного будівництва.
Суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо правомірності податкових повідомлень-рішень, якими позивачу нараховано грошові зобов’язання з податку на прибуток і ПДВ з таких підстав.
У ході розгляду справи було з’ясовано, що вартість нерухомого майна становила 726 490 грн, кошти від продажу поступили на рахунок спеціального фонду місцевого бюджету «Бюджет розвитку» відповідно до вимог Бюджетного кодексу України.
Відповідно до Закону України «Про податок на додану вартість», чинного на час спірних правовідносин, особа підлягає обов’язковій реєстрації як платник податку у разі коли загальна сума від здійснення операцій з поставки товарів (послуг) протягом останніх дванадцяти календарних місяців сукупно перевищує 300 тисяч гривень (без урахування ПДВ) (підпункт 2.3.1 п. 2.3 ст. 2).
Отже, позивач зобов’язаний зареєструватися як платник ПДВ.
Щодо оподаткування податком на прибуток, колегія суддів вказала на приписи п. 7.11 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», де визначено, які доходи неприбуткових організацій (органів місцевого самоврядування) звільняються від оподаткування.
Суд зазначив, що у тому разі, коли неприбуткова організація отримує дохід з джерел інших, ніж визначені підпунктами 7.11.2–7.11.7 п. 7.11 ст. 7 цього Закону, така неприбуткова організація зобов’язана сплатити податок на прибуток.
На підставі аналізу зазначених норм права Верховний Суд зробив такий правовий висновок: у випадку отримання доходу від продажу нерухомого майна, тобто з іншого джерела, ніж передбачено підпунктом 7.11.2 п. 7.11 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», такий дохід підлягає оподаткуванню податком на прибуток на загальних підставах. Також установа, яка не є платником ПДВ, зобов’язана зареєструватись як платник ПДВ у випадку здійснення операцій з постачання товарів/послуг протягом останніх 12 календарних місяців, сума яких сукупно перевищує 300 тисяч гривень.
Постанова Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 2а/0370/2676/11 (адміністративне провадження № К/9901/8908/18) – http://reestr.court.gov.ua/Review/87363512.
