Велика Палата Верховного Суду по справі № 9901/804/18 зазначила, що Президент України може прийняти рішення про помилування лише щодо тих клопотань, стосовно яких є пропозиція Комісії при Президентові України у питаннях помилування про застосування помилування.
Прийняття такого рішення належить до виключних повноважень Президента України, визначених Конституцією України, та здійснюється у порядку, визначеному Положенням про порядок здійснення помилування.
Крім того, законодавчо не закріплений обов’язок Президента письмово чи в іншій формі повідомляти заявника про відхилення його клопотання.
Позивач звернувся до Верховного Суду з адміністративним позовом до Президента України, Адміністрації Президента України, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив:
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що Президентом України протиправно, всупереч статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не прийнято рішення про його помилування.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду роз`єднав позовні вимоги та відмовив у задоволенні позову до Президента України про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити дії.
Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що відповідачем не допущено протиправну бездіяльність при розгляді клопотання позивача про помилування, оскільки учасниками справи не надано та судом не здобуто доказів того, що Президентом України відмовлено у розгляді клопотання позивача про помилування. З огляду на недоведеність бездіяльності Президента України щодо нерозгляду клопотання про помилування немає й підстав для зобов`язання відповідача до вчинення певних дій та стягнення з нього коштів на відшкодування шкоди.
Далее
Касаційний цивільний суд у справі № 676/1314/19 підтвердив можливість стягнення на майно боржника, яке не зареєстровано у встановленому законом порядку.
В Постанові від 10 лютого 2020 року КЦС зазначив, що у разі якщо право власності на нерухоме майно боржника не зареєстровано у встановленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.
Відповідно до частини десятої статті 440 ЦПК України питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано у встановленому законом порядку, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця.
Посилання боржника на те, що звернення стягнення на об’єкти нерухомого майна здійснюються у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна, є безпідставними, оскільки державний виконавець в ході проведення виконавчих дій має звернути стягнення на усе майно, що зазначене у виконавчому документі, і порядок звернення стягнення у даному випадку значення немає.
За обставинам справи у лютому 2019 року старший державний виконавець звернулася до суду з поданням про звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.
Згідно з інформацією, що міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, син боржника набув право власності на вказане домоволодіння на підставі договору дарування, проте цей договір рішенням суду визнано недійсним. Реєстрація права власності боржника на спірне домоволодіння не відновлена в установленому законом порядку, а боржник не виконує судове рішення добровільно.
Ухвалою суду подання старшого державного виконавця задоволено.
Постановою апеляційного суду апеляційну скаргу боржника залишено без задоволення, ухвалу суду без змін.
Таке рішення ухвалив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду за результатами розгляду касаційної скарги позивачки, доводи якої зводились до наступного.
01 липня 2011 року позивачка за договором купівлі-продажу придбала квартиру. На момент придбання зазначеної квартири вона перебувала у шлюбі з відповідачем, тому квартира є їх спільною сумісною власністю. 16 жовтня 2012 року шлюб було розірвано. У липні 2013 року їй стало відомо, що у зазначену квартиру вселилася та проживає дочка відповідача, (в цій справі – також відповідач) і відбувається це на підставі договору відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року, укладеного між відповідачами. Оскільки згоду на вселення та проживання дочки колишнього чоловіка у квартирі вона не давала, то позивачка просила визнати договір відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року недійсним, усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення відповідачки з квартири без надання іншого житла.
Рішенням районного суду позовна заява була задоволена частково, — визнано недійсним договір відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року, укладений між відповідачами, але у задоволенні інших позовних вимог щодо усунення перешкод у користуванні майном відмовлено за недоведеністю. Рішення суду першої інстанції у частині задоволення позову обґрунтовувалось тим, що спірний договір укладений без згоди другого з подружжя, що суперечить вимогам чинного законодавства. Відмовляючи у позові в частині усунення перешкод шляхом виселення, суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не доведено в судовому засіданні та не надано доказів того, що відповідачка чинить їй будь-які перешкоди у користуванні та розпорядженні житлом.
Заслуговує на увагу викладена в постанові Верховного Суду мотивація рішення, яким були захищені права та законні інтереси позивачки, а саме.
Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що спірний договір щодо квартири, яка є спільною власністю подружжя, укладений за відсутності письмової згоди другого з подружжя, дійшли правильного висновку про визнання його недійсним. Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Отже, враховуючи, що єдиною правовою підставою користування відповідачки спірною квартирою був визнаний недійсним договір, законні й обґрунтовані підстави для продовження користування нею у відповідача відсутні.
Згідно зі ст. 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ст. 317 ЦК України). Згідно з положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
За змістом ст. 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
З урахуванням наведеного, враховуючи, що спірна квартира належала позивачці на праві спільної сумісної власності, на вселення іншої повнолітньої особи необхідна була її згода, однак судами не встановлено, що така згода була надана, не містять відповідних доказів і матеріали справи.
Але ж згідно з ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Відповідно до ч. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
ВКЦС також звернув увагу на те, що спірний договір відповідального зберігання був фактично укладений між сторонами з метою уникнення необхідності застосувати положення статті 156 ЖК Української РСР, а саме отримання згоди іншого співвласника на вселення у квартиру відповідача, що доводить недобросовісну поведінку іншого співвласника та реалізацію його прав на шкоду іншим особам.
Обгрунтовуючи виселення відповідачки, ВС/КЦС послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 22 червня 2017 року у справі № 6-2010цс16, в якому зазначено, що відповідно до частини першої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. У частині третій статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідного ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Має місце господарській спір у зв’язку із невиконанням договору поставки та нарахування на постачальника неустойки. Відповідач – постачальник доводив певні обставини посилаючись на скріншоти роздруківки емайл листування із позивачем. Цікаво, що незалежно від позиції позивача щодо такої роздруківки суд вирішуючи долю наданого відповідачем доказу повинен застосовувати норми спеціальних законів.
Так, діють ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг», ЗУ «Про електронний цифровий підпис» та ЗУ «Про електронні довірчі послуги». Стаття 5 ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг» передбачає, що електронний документ – документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа. Відповідно до ст.6 цього ж закону створення електронного документу завершується накладанням електронного підпису. Отже, без такого реквізиту як електронний цифровий підпис (ЕПЦ) вважається, що електронний документ не створений, і тому не може розглядатися судом як доказ.
Хоча відповідачем і була здійснена візуалізація електронного документу, а точніше інформації, яка стосується предмету спору, у вигляді роздруківки емайл листування, такий доказ є неналежним.
Справа цікава тим, що відкритим є питання, коли подібна роздруківка взагалі може вважатися доказом. Тобто, наприклад коли постачальник через емайл може повідомити покупця, що поставки не буде, а покупець також через емайл погодитися з цим і припинити зобов’язання постачальника.
Суди вважають, що між сторонами договору поставки/спору повинна бути впроваджена процедура електронного документообороту, у спосіб визначений договором поставки чи в інший договірних спосіб. А для використання електронних документів сторонами у суді, повинні використовуватися ЕЦП, в тому числі і при емайл листуванні.
Якщо цього не відбулося, то незважаючи на реальні домовленості сторін через емайл, юридичної сили такі домовленості не мають. Це також передбачено ст. 654 ЦК України, відповідно до припису якої «зміна умов договору повинна бути вчинена в такій самій формі, як і договір, що змінюється.» Тобто у нашому прикладі, це виключно письмовий додатковий договір про припинення зобов’язань до договору поставки.
Слід також додати, що ВС вкотре підтвердив позицію про те, що відповідно до ст. 551 ЦК України та ст. 233 ГК України зменшення судом нарахованої позивачем неустойки у зв’язку із порушення виконання договірних зобов’язань відповідачем, є за будь-яких обставин виключно правом а не обов’язком суду.
Постанова ВС/КГС від 28.12.2019 р., справа № 922/788/19
Установа, яка не є платником ПДВ, зобов’язана зареєструватись платником ПДВ у випадку, коли загальна сума від здійснення операцій з постачання товарів/послуг протягом останніх 12 календарних місяців сукупно перевищує 300 тисяч гривень (без урахування ПДВ).
Про це зазначено у постанові, ухваленій колегією суддів судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду за результатом перегляду у касаційному порядку справи за позовом Любешівської районної ради Волинської області до Камінь-Каширської міжрайонної державної податкової інспекції про скасування податкових повідомлень-рішень.
Позов мотивований тим, що райрадою від імені територіальних громад сіл на аукціоні було продано об’єкт незавершеного будівництва «Любешівський молокозавод», про що укладено договір купівлі-продажу. Це майно на балансі райради не перебувало, рахунки, на які надійшли кошти від реалізації майна, для Любешівської райради не відкривалися, райрада прибутку від продажу комунального майна не отримувала. Отже, позивач вважає, що він не зобов’язаний нарахувати та сплатити податок на прибуток і зареєструватися як платник ПДВ.
Відповідно до висновків податкового органу підставою для нарахування податкових зобов’язань з податку на прибуток підприємств місцевої комунальної власності та ПДВ є неоподаткування позивачем операції з продажу об’єкта незавершеного будівництва.
Суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо правомірності податкових повідомлень-рішень, якими позивачу нараховано грошові зобов’язання з податку на прибуток і ПДВ з таких підстав.
У ході розгляду справи було з’ясовано, що вартість нерухомого майна становила 726 490 грн, кошти від продажу поступили на рахунок спеціального фонду місцевого бюджету «Бюджет розвитку» відповідно до вимог Бюджетного кодексу України.
Відповідно до Закону України «Про податок на додану вартість», чинного на час спірних правовідносин, особа підлягає обов’язковій реєстрації як платник податку у разі коли загальна сума від здійснення операцій з поставки товарів (послуг) протягом останніх дванадцяти календарних місяців сукупно перевищує 300 тисяч гривень (без урахування ПДВ) (підпункт 2.3.1 п. 2.3 ст. 2).
Отже, позивач зобов’язаний зареєструватися як платник ПДВ.
Щодо оподаткування податком на прибуток, колегія суддів вказала на приписи п. 7.11 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», де визначено, які доходи неприбуткових організацій (органів місцевого самоврядування) звільняються від оподаткування.
Суд зазначив, що у тому разі, коли неприбуткова організація отримує дохід з джерел інших, ніж визначені підпунктами 7.11.2–7.11.7 п. 7.11 ст. 7 цього Закону, така неприбуткова організація зобов’язана сплатити податок на прибуток.
На підставі аналізу зазначених норм права Верховний Суд зробив такий правовий висновок: у випадку отримання доходу від продажу нерухомого майна, тобто з іншого джерела, ніж передбачено підпунктом 7.11.2 п. 7.11 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», такий дохід підлягає оподаткуванню податком на прибуток на загальних підставах. Також установа, яка не є платником ПДВ, зобов’язана зареєструватись як платник ПДВ у випадку здійснення операцій з постачання товарів/послуг протягом останніх 12 календарних місяців, сума яких сукупно перевищує 300 тисяч гривень.
Постанова Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 2а/0370/2676/11 (адміністративне провадження № К/9901/8908/18) – http://reestr.court.gov.ua/Review/87363512.
Загальний страховий стаж позивача становить 16 років 6 місяців 23 дні. Розмір пенсії станом на 1.12.2016 дорівнює: 644,81 грн. — розмір пенсії за віком; 304,19 грн. — державна адресна допомога. Загальний розмір пенсії до виплати — 949 грн.
6.12.2016 позивач звернувся до управління ПФУ із заявою про перерахунок пенсії, в якій просив відповідача здійснити перерахунок з 949 грн. до розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.
Листом від 8.12.2016 УПФУ в Немирівському районі з посиланням на норми закону №1058-IV від 9.07.2003 та постанову КМ №265 від 26.03.2008 листом повідомила позивача, що загальний розмір пенсії з 1.12.2016 позивача становить 949,00 грн. та відсутні підставі для встановлення розміру пенсії, який відповідає прожитковому мінімуму.
Не погоджуючись із відмовою, позивач звернувся до суду з позовом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що дії відповідача щодо виплати пенсії позивачу в розмірі, який є значно нижчим ніж установлено законом, є протиправними, а, здійснюючи позивачеві нарахування та виплату пенсії в розмірі, нижчому від прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, відповідач діяв усупереч Конституції.
Дослідивши спірні правовідносини, колегія суддів зазначає таке.
У ст.46 Конституції встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, установленого законом.
Поряд із цим у ст.92 Конституції зазначено, що виключно законами визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми й види пенсійного забезпечення (п.6).
Правовідносини, що виникають між суб’єктами системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування врегульовані нормами закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».
Відповідно до ч.1 ст.28 закону №1058-IV мінімальний розмір пенсії за віком за наявності в чоловіків 35, а в жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.
За наявності страхового стажу меншої тривалості, ніж передбачено в ч.1 цієї статті, пенсія за віком установлюється в розмірі, пропорційно наявному страховому стажу, виходячи з мінімального розміру пенсії за віком.
Отже, встановлено право на отримання особою мінімальної пенсії за віком за умови виконання двох умов — досягнення пенсійного віку та наявності необхідного страхового стажу. Поєднання вказаних умов передбачає об’єктивно обґрунтоване застосування механізму загальнообов’язкового державного пенсійного страхування з позицій настання визначених страхових ризиків (непрацездатність за віком) та економічної забезпеченості функціонування самоврядної солідарної системи фінансування (страхового стажу як періоду (строку) сплати страхових внесків для капіталізації страхової системи).
Недосягнення пенсійного віку зумовлює відмову в призначенні пенсії за відсутності відповідного права, а наявність страхового стажу меншої тривалості тягне визначення мінімальної пенсії в розмірі, пропорційному до наявного страхового стажу, виходячи з прожиткового мінімуму, установленого для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом (ч.3 ст.28 закону №1058-IV).
Вказані положення є достатньо чітко сформульовані з позицій забезпечення прав особи та дозволяють їй зробити розумне припущення про наслідки відсутності необхідного страхового стажу щодо подальшого рівня її пенсійного забезпечення, що визначає якість правового регулювання.
Як убачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, загальний стаж позивача є меншим за необхідні 35 років для отримання мінімального розміру пенсії в розмірі прожиткового мінімуму. Відповідно, розрахунок пенсії відповідачем було зроблено пропорційно наявному страховому стажу, а тому розмір безпосередньо пенсійної виплати є нижчим за прожитковий мінімум.
У п.2 постанови КМ «Деякі питання пенсійного забезпечення громадян» від 26.03.2008 №265 з урахуванням змін, унесених постановою КМ від 25.03.2014 №112, установлено, що в разі, коли щомісячний розмір пенсійних виплат, державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам, крім осіб, зазначених у п.1 цієї постанови (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткових пенсій, цільової грошової допомоги, сум індексації та інших доплат, установлених законодавством, крім пенсій за особливі заслуги перед Україною), не досягає 949 грн., таким особам надається щомісячна державна адресна допомога в сумі, якої не вистачає до зазначеного розміру.
З огляду на вищенаведені норми закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV та постанови КМ №265 у разі відсутності необхідного стажу для призначення пенсії в розмірі прожиткового мінімуму (у чоловіків 35 років, а в жінок — 30), за рахунок коштів ПФУ виплачується пенсія, розрахована пропорційно наявному страховому стажу, а щомісячна державна адресна допомога в розмірі, якого не вистачає до 949 грн., виплачується за рахунок коштів держбюджету.
Організовуючи в Україні систему соціального захисту, у тому числі пенсійного забезпечення, держава, діючи в межах допустимого розсуду, заклала основу самоврядності її функціонування (абз.2 ч.1 ст.58 закону №1058-IV), що базується на принципах, закріплених у ст.7 закону №1058-IV, серед яких заінтересованість кожної працездатної особи у власному матеріальному забезпеченні після виходу на пенсію, рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов’язків щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, диференціації розмірів пенсій залежно від тривалості страхового стажу та розміру заробітної плати (доходу), солідарності та субсидування в солідарній системі.
Таким чином, сьогоднішній стан системи пенсійного забезпечення, яке здійснюється в межах солідарно-накопичувальної системи загальнообов’язкового державного соціального страхування (1—2-го рівнів), не передбачає прямого взаємозв’язку між розміром сплачених сум єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, що розраховується та сплачується, виходячи з нормативного закріплення бази в ст.7 закону «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 8.07.2010 №2464-VI, та розміром пенсійних виплат.
Водночас, зважаючи на соціальну солідарність і справедливість у системі
соціального захисту, до складу якої входить система пенсійного забезпечення, держава нормативно встановлює передумови для визначення пропорційної взаємозалежності між участю особи в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування та рівнем її подальшого пенсійного забезпечення за рахунок зазначеної системи фінансування пенсій та інших соціальних виплат.
У ч.3 ст.46 Конституції дослівно визначено гарантію, за якою «пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, установленого законом». Указане положення повторюється в ч.2 ст.7 закону №1058-IV.
Їхнє застосування в комплексному підході до аналізу системи соціального забезпечення в Україні визначає необхідність сукупного забезпечення державою рівня життя, не нижчого від прожиткового мінімуму, як через систему пенсійних, так і інших соціальних виплат («пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування»), а отже, як за рахунок солідарно-накопичувальної системи, так і коштів держбюджету в рамках виконання конституційних зобов’язань перед особою.
Таким чином, законодавство відмежовує поняття «пенсійні виплати» від інших соціальних виплат (допомог, доплат, надбавок та підвищення до зазначених виплат), виходячи з того, за рахунок яких коштів вони виплачуються (з коштів ПФУ з Накопичувального пенсійного фонду, який формується за рахунок пенсійних внесків, сплачених учасниками накопичувальної системи пенсійного страхування, чи за рахунок державного бюджету). Відповідно, від цього залежить, який орган є відповідальним за виплату.
Держава взяла на себе зобов’язання створити альтернативні компенсаторні механізми забезпечення достатнього рівня життя за рахунок системи гарантування права на соціальний захист на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму, установленого законом, шляхом виплати додаткових соціальних допомог, надання безоплатно соціальних послуг, безоплатного або з істотною знижкою отримання права на медичне забезпечення та придбання лікарських засобів, компенсації соціальних витрат тощо, а тому оцінка не може ґрунтуватися лише на підході порівняння абсолютного значення розміру конкретної пенсійної виплати, оскільки в межах реалізації соціальних прав особа користується й іншими видами допомоги від держави.
Саме на виконання своїх зобов’язань у сфері соціального захисту на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму, держава унормувала здійснення соціальних виплат на підставі постанови КМ №265, закону «Про державну
соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», закону «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» тощо.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що у своїй сукупності вказані норми матеріального права не суперечать одна одній та ч.3 ст.46 Конституції, а лише свідчать про право позивача звернутися до відповідного органу соціального захисту населення для отримання державної соціальної допомоги, яка б забезпечила рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, установленого законами про держбюджет на відповідний рік.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах ВС від 8.05.2018 у справі №607/8511/17 та від 31.10.2018 у справі №148/625/17, від 28.02.2019 у справі №159/1276/17.
