Позивач просив суд визнати недійсним усиновлення та зобов`язати орган державної реєстрації актів цивільного стану внести відповідні зміни щодо недійсності усиновлення в актовий запис про народження і відновити первинні записи про його народження.
Позивач покликався на статтю 106 Кодексу про шлюб та сім`ю УРСР (в редакції, яка діяла на час прийняття рішення про усиновлення), відповідно до якої усиновлення може бути проведене без згоди батьків, якщо батьки невідомі; батьків позбавлено батьківських прав; батьків визнано недієздатними або безвісно відсутніми; батьки понад 6 місяців не проживають разом з дитиною і без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги та турботи.
Також позивач вказував на те, що підтримував зв`язок зі своїм рідним батьком до самої його смерті, спілкувався з матір`ю батька і вважав її бабусею, приймав участь у похованні рідного батька та бабусі. Після їх смерті була відкрита спадщина, а у зв`язку із тим, що позивач, внаслідок проведеного усиновлення та внесення змін до актового запису про його народження, не може довести наявність кровного спорідненого зв`язку, він не може брати участь у спадкуванні.
Касаційний цивільний суд ВС вказав на те, що відповідно до статей 120, 121 Кодексу про шлюб та сім’ю України усиновлення могло бути визнано недійсним, якщо воно було проведено на підставі підроблених документів, або без наміру породити відносини, встановлені для батьків та дітей (фіктивне усиновлення), або особою, яка не могла бути усиновителем, лише за заявою особи, права якої були порушені усиновленням, а також за заявою органів опіки і піклування та прокурора. Правові підстави для скасування усиновлення визначалися статтею 123 КпШС, згідно з якою усиновлення скасовується, якщо воно суперечить інтересам дитини.
Суд зазначив, що, як правило, це має місце тоді, коли усиновитель перестає турбуватися про усиновлену дитину, негативно впливає на неї, залишає без піклування.
Суд касаційної інстанції звернув увагу, що відповідно до статті 124 КпШС скасування усиновлення не допускається, якщо до моменту пред`явлення вимоги про його скасування усиновлений досяг повноліття. Скасування усиновлення після досягнення усиновленим повноліття допускається, якщо діяння усиновленого (усиновителя) загрожують життю або здоров`ю усиновителя (усиновленого), другому з подружжя або їх дітям.
Усиновлення може бути скасоване після досягнення дитиною повноліття, якщо протиправна поведінка усиновленого, усиновлювача загрожує життю, здоров`ю усиновлювача, усиновленого або інших членів сім`ї. Усиновлення повнолітньої особи може бути скасовано судом за взаємною згодою усиновлювача і усиновленого або на вимогу одного з них, якщо сімейні відносини між ними не склалися. Суд зазначив, що усиновлення після досягнення повноліття може бути скасованим лише у разі, якщо діяння усиновленого (усиновителя) загрожують життю або здоров`ю усиновителя (усиновленого), другому з подружжя або їх дітям, або, якщо сімейні відносини між ними не склалися.
КЦС ВС зауважив, що позивач, який є усиновленим, на день звернення до суду з позовом виповнилося 57 років, тобто він досяг повноліття, а його позовні вимоги не обґрунтовуються виключенням із установленого частиною першою статті 124 КпШС правила про можливість оскарження усиновлення після досягнення повноліття, а саме діяння усиновленого (усиновителя) загрожують життю або здоров`ю усиновителя (усиновленого), другому з подружжя або їх дітям, суди установивши зазначені вище фактичні обставини, правильно вирішили спір по суті, та відмовили у задоволенні позову.
Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, завданої майну особи в результаті ДТП, та визначаючи розмір такої шкоди, судам слід звернути увагу на положення статті 1192 ЦК України, згідно з яким, з урахуванням обставин справи, суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати їй в натурі (передати річ того ж роду і тієї ж якості, полагодити пошкоджену річ, тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір таких збитків підлягає відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення втраченої речі.
28. Підсумовуючи Суд зазначає, що вирішуючи спори про стягнення заподіяних збитків (відшкодування шкоди), господарський суд перш за все повинен з`ясувати правові підстави покладення на винну особу зазначеної майнової відповідальності, а саме наявність правила поведінки, встановленого законом або договором; наявність факту порушення такого правила поведінки винною особою; наявність збитків у потерпілої особи; наявність безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоду, та збитками потерпілої сторони.
28.1. При цьому, визначаючи розмір заподіяної шкоди суди, у разі виникнення спору щодо визначення розміру шкоди, повинні виходити з фактичної (реальної) суми, встановленої висновком автотоварознавчої експертизи, або відповідними документами станції технічного обслуговування, на якій проводився ремонт автомобіля.
29. Вирішуючи цей спір суди встановили (Відповідач не оспорює), що пошкодження автомобіля «Toyota Prius» відбулося внаслідок неправомірних дій начальника дільниці з благоустрою КП «Полтававодоканал» ОСОБА_1 (постановою Київського районного суду м. Полтави від 02.11.2016 по справі № 552/5619/16-п ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого частиною 4 статті 140 КУпАП, що спричинило створення аварійної обстановки 03.10.2016 та пошкодження транспортного засобу). Тобто при розгляді справи судами встановлено усі елементи складу цивільного правопорушення за яке законом передбачено стягнення з Відповідача збитків.
30. З метою встановлення правомірності заявлених позовних вимог, зокрема, дослідження наявності збитків та їх розміру, з огляду на заперечення Відповідача з цього питання, судом першої інстанції було задоволено клопотання та призначено судову автотоварознавчу експертизу та судову автотехнічну експертизу, проведення яких доручено Полтавському відділенню Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. засл. Проф. М.С. Бокаріуса.
31. Згідно висновку № 1367 судової автотоварозначої експертизи від 23.11.2018 року вартість відновлювального ремонту автомобіля «Toyota Prius», білого кольору, номер кузова НОМЕР_2 , внаслідок його наїзду на кучу нарізного асфальту, що стався 03.10.2016 близько 19 год 38 хв на перехресті вулиць С. Петлюри та вул. Пушкіна у м. Полтава, станом на момент дослідження 26.10.2018 року складала 338 850, 19 грн.
31.1. Згідно Висновку № 1368/1369/1370 комплексної судової транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи від 18.01.2019 експертом встановлено, що в даній дорожній обстановці, водій автомобіля «Toyota Prius» д.н.з НОМЕР_3 , білого кольору, номер кузова НОМЕР_2 , ОСОБА_2 не мав технічної можливості запобігти наїзду на перешкоду (насип нарізного асфальту) шляхом застосування екстреного гальмування.
31.2. Крім того, експертом зроблено висновок, що в даній дорожній обстановці, в діях водія автомобіля «Toyota Prius» д.н.з. НОМЕР_3 , білого кольору, номер кузова НОМЕР_2 , ОСОБА_2 відсутні невідповідності вимогам «Правил дорожнього руху України», які з технічної точки зору знаходяться в причинному зв`язку з виникненням даної ДТП.
32. Таким чином, на розгляді судів знаходилося два експертних висновки (№ 256 та № 1367), які містили різні суми матеріального збитку понесеного Позивачем і саме надання переваги одному із них (тому у якому сума є більшою) і є головною причиною незгоди Відповідача із судовими рішеннями у даній справі.
32. Так, згідно з частинами 1, 2 ст. 98 ГПК України висновок експерта — це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.
32.1. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.
33. Статтею 104 ГПК України передбачено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.
34. Системний аналіз змісту вказаних норм процесуального законодавства свідчить, що висновок експерта є рівноцінним засобом доказування у справі, наряду з іншими письмовими, речовими і електронними доказами, а оцінка його, як доказу, здійснюється судом у сукупності з іншими залученими до справи доказами за загальним правилом статті 86 ГПК України.
35. Використавши свої повноваження з оцінки доказів суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що саме висновок № 1367 є повним і об`єктивним доказом з точки зору економічної обґрунтованості ремонту автомобіля та узгоджується з матеріалами справи, оскільки враховує повну вартість ремонту пошкоджених частин.
36. Доводи касаційної скарги Відповідача у цій частині Верховний Суд не може прийняти, адже є такі доводи виключно намаганням спрямувати касаційний суд втрутитися у фактичну складову оскаржуваних судових рішень та надати власну оцінку вказаним висновкам (доказам), однак в силу положень частини 2 статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
37. Доводи ж скаржника про те, що місцевий господарський суд невмотивовано прийняв висновок № 1367 і відхилив № 256, частково знаходять своє підтвердження, адже необхідних та достатніх мотивувань таких процесуальних дій рішення господарського суду першої інстанції дійсно не містить, однак під час перегляду справи в апеляційному порядку вказаний недолік виправлено апеляційним господарським судом і останнім було надано вичерпну відповідь стосовно таких доводів Відповідача.
38. Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги в частині того, що висновок апеляційного господарського суду щодо вартості відновлювального ремонту пошкодженого у ДТП транспортного засобу, яка, на думку суду, є більшою за вартість матеріального збитку є частково некоректним в розумінні Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, оскільки в розумінні Методики розбіжність таких сум пов`язана із застосуванням коефіцієнту фізичного зносу. Проте, оскільки суди встановили, що відповідно до висновку судової автотоварознавчої експертизи № 1367 від 23.11.2018 ремонт пошкодженого автомобіля буде здійснюватись з використанням нових деталей, тобто коефіцієнт технічного зносу не буде застосовуватись, то такий висновок в цілому не вплинув на правильність судового рішення, а тому і не може бути підставою для його скасування.
Далее
Верховний Суд роз’яснив, за яких обставин фізичні особи мають право на відшкодування за рахунок ФГВФО своїх коштів, які не є вкладом.
Про це зазначено в постанові, яку ухвалив Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, розглянувши в касаційному порядку справу за позовом громадянина до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський».
Позивач просив включити його рахунок до переліку таких, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок ФГВФО.
Відповідач мотивував свою відмову тим, що комісія з перевірки правочинів визнала нікчемним договір, укладений між позивачем та небанківською фінансовою установою, відповідно до якого позивач передавав грошові кошти, а фінустанова повернула їх і виплатила проценти у безготівковій формі на рахунок позивача в ПАТ «Банк Михайлівський». До того ж відповідач доводив, що кошти, які вносились/отримувались за таким договором, за своєю природою не є вкладом згідно із законами України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та «Про банки та банківську діяльність», а тому не можуть бути відшкодовані за рахунок ФГВФО.
Верховний Суд вказав, що з метою забезпечення захисту прав фізичних осіб, які були ошукані за посередництвом банків, вирішення питання щодо відшкодування їм коштів, а також для запобігання таким зловживанням 15 листопада 2016 року прийнято Закон України № 1736-VІІІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо відшкодування фізичним особам через систему гарантування вкладів фізичних осіб шкоди, завданої зловживанням у сфері банківських та інших фінансових послуг», яким також внесені зміни до Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». З метою поширення гарантій цього Закону до вкладу були прирівняні кошти фізичних осіб за чітко визначеними ознаками, які при цьому не є вкладом згідно із чинним законодавством. Зокрема, передбачено, що банк при виконанні функцій повіреного, агента, іншого представника або посередника із залучення коштів від фізичних осіб зобов’язаний попередньо ознайомлювати у письмовій формі таких фізичних осіб про непоширення на їхні кошти, залучені на користь третіх осіб, гарантій, встановлених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Колегія суддів КАС ВС зробила висновок, що відповідно до зазначених змін до вкладу прирівнюються кошти, які залучені від фізичної особи як позика або вклад до небанківської фінансової установи через банк, що виступив повіреним за відповідним договором, і на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відшкодування фізичним особам через систему гарантування вкладів фізичних осіб шкоди, завданої зловживаннями у сфері банківських та інших фінансових послуг» віднесений до категорії неплатоспроможних, якщо при цьому банком не було поінформовано фізичну особу під розпис про непоширення на такі кошти гарантій, передбачених цим законом, а фізична особа, яка розмістила, надала такі кошти, прирівнюється до вкладника.
Оскільки матеріали справи не містять відомостей про те, що банк повідомив позивача під підпис про непоширення гарантій банку на кошти, повернуті на його (позивача) рахунок за договором позики з небанківською фінансовою установою, то кошти позивача прирівнюються до вкладу, а позивач – до вкладника.
Постанова Верховного Суду від 21 грудня 2019 року у справі № 823/1674/18 (адміністративне провадження № К/9901/68435/18) —http://reyestr.court.gov.ua/Review/86594122.
Апеляційний адміністративний суд повернув апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції на підставі частини четвертої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України у зв`язку з тим, що апеляційна скарга підписана особою, яка не має права її підписувати. Апеляційний адміністративний суд вказав на те, що наявна у матеріалах справи копія довіреності засвідчена самим представником, не є документом, що посвідчує повноваження останнього, оскільки у матеріалах справи відсутній документ, що підтверджує повноваження цієї особи на засвідчення копії довіреності.
Касаційний адміністративний суд не визнав таку позицію обґрунтованою. Суд касаційної інстанції скасував ухвалу апеляційного суду та направив справу для продовження розгляду до апеляційного адміністративного суду.
ВС вказав на те, що законодавством не встановлено жодних обмежень щодо зазначення у змісті довіреності посилання на уповноваження представника на засвідчення копій документів, у тому числі й довіреності, а також щодо подання таких копій до будь-якого підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, державних органів, суду.
Та у разі коли до адміністративного суду звертається представник юридичної особи, закон не встановлює обов`язок засвідчення копій довіреності на представництво нотаріусом або ж безпосередньо керівником юридичної особи, що видав довіреність.
А трактування положень статті 59 КАС України у протилежному аспекті є неправомірним обмеженням права на доступ до правосуддя. Наведене випливає і з практичної реалізації нотаріального посвідчення копій довіреності та (або) посвідчення копій довіреності керівником юридичної особи, що її видав, пов`язаної із настанням збитків матеріального характеру, часовими затратами та ін. Таке обмеження права на доступ до суду полягає у надмірному формалізмі.
Суд нагадав, що статтею 60 КАС України встановлено, що представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов`язки. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності або ордері (частини перша, друга цієї статті).
Частиною 10 статті 44 КАС України, передбачено, що якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, такі документи скріплюються електронним цифровим підписом учасника справи (його представника). Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в паперовій формі, такі документи скріплюються власноручним підписом учасника справи (його представника).
Велика Палата у постанові від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 визначила, хто є належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації інтернеті.
З вимогою до телеканалу звернулась певна особа та просила спростувати недостовірну інформацію та стягнути моральну шкоду за поширення цієї інформації.
Велика Палата вказала, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.
Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта — вільним, належним відповідачем є власник вебсайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника вебсайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
Згідно зі ст. 1 Закону «Про авторське право і суміжні права» власник вебсайту — особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови його використання.
Відповідно до ч. 11 ст. 52-1 Закону «Про авторське право і суміжні права» власники вебсайтів та постачальники послуг хостингу, крім фізичних осіб, які не є суб’єктами господарювання, зобов’язані розміщувати у вільному доступі на власних вебсайтах та (або) в публічних базах даних записів про доменні імена (WHOIS) таку достовірну інформацію про себе:
а) повне ім’я або найменування власника вебсайту та постачальника послуг хостингу;
б) повну адресу місця проживання або місцезнаходження власника вебсайту та постачальника послуг хостингу;
в) контактну інформацію власника вебсайту та постачальника послуг хостингу, у тому числі адресу електронної пошти, номер телефону, за якими з ними можливо оперативно зв’язатися.
Так, Суд встановив, що відповідно до вищезгаданої інформацією власником вебсайту є саме телеканал (вказаний позивачем відповідач у справі).
