Велика Палата у постанові від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 визначила, хто є належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації інтернеті.
З вимогою до телеканалу звернулась певна особа та просила спростувати недостовірну інформацію та стягнути моральну шкоду за поширення цієї інформації.
Велика Палата вказала, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.
Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта — вільним, належним відповідачем є власник вебсайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника вебсайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
Згідно зі ст. 1 Закону «Про авторське право і суміжні права» власник вебсайту — особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови його використання.
Відповідно до ч. 11 ст. 52-1 Закону «Про авторське право і суміжні права» власники вебсайтів та постачальники послуг хостингу, крім фізичних осіб, які не є суб’єктами господарювання, зобов’язані розміщувати у вільному доступі на власних вебсайтах та (або) в публічних базах даних записів про доменні імена (WHOIS) таку достовірну інформацію про себе:
а) повне ім’я або найменування власника вебсайту та постачальника послуг хостингу;
б) повну адресу місця проживання або місцезнаходження власника вебсайту та постачальника послуг хостингу;
в) контактну інформацію власника вебсайту та постачальника послуг хостингу, у тому числі адресу електронної пошти, номер телефону, за якими з ними можливо оперативно зв’язатися.
Так, Суд встановив, що відповідно до вищезгаданої інформацією власником вебсайту є саме телеканал (вказаний позивачем відповідач у справі).
Обязанность определять среднерыночную стоимость транспортного средства законодателем возложена на Минэкономразвития. То есть такая информация, как стоимость автомобиля, которая рассчитывается исходя из марки, модели, года выпуска, типа двигателя, объема цилиндров двигателя, типа коробки передач, пробега легкового автомобиля, должна быть получена именно от этого министерства.
Об этом заявил ВС/КАС, признав необоснованной позицию контролеров, которые настаивали на занижении налогооблагаемой базы НДФЛ в связи с нарушением п. 173.1 НКУ, однако не предоставили никаких доказательств в подтверждение стоимости спорных легковых автомобилей на дату их продажи.
Напомним, что согласно п. 173.1 НКУ доход от продажи (обмена) легкового автомобиля, мотоцикла, мопеда определяется исходя из цены, указанной в договоре купли-продажи (мены), но не ниже среднерыночной стоимости соответствующего транспортного средства или не ниже его оценочной стоимости, определенной по закону (по выбору налогоплательщика).
Источник: постановление ВС/КАС от 10.12.2019 г. по делу № 826/13638/18
Далее
У справі № 686/13619/17 позивач не погодився із постановою про притягнення його до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу 225,00 грн. за порушення п.8.4 «в» ПДР.
Зазначив, що автомобіль знаходився не на проїзній частині, а на тротуарі, на який дія знаку 3.34 «Зупинку заборонено» не поширюється.
? Суди першої та апеляційної інстанцій із доводами погодились та позов задовольнили.
Остаточний висновок з цього питання надав Касаційний адміністративний суд, зазначивши наступне.
✅ Знак 3.34 забороняє зупинку і стоянку транспортних засобів, крім таксі, що здійснює посадку або висадку пасажирів (розвантаження та завантаження вантажу).
Дія знаків 3.34-3.37 поширюється на той бік дороги, на якому вони встановлені.
✅ Згідно з п.1.10 ПДР України:
✔️ автомобільна дорога, вулиця — частина території з розташованими на ній спорудами та засобами організації дорожнього руху, призначена для руху транспортних засобів і пішоходів та обмежена зовнішнім краєм тротуарів чи краєм смуги відводу;
✔️ край проїзної частини — видима умовна чи позначена розміткою лінія на проїзній частині в місці прилягання до узбіччя, тротуару, газону;
✔️ проїзна частина — елемент дороги, призначений для руху нерейкових транспортних засобів;
✔️ тротуар — елемент дороги, призначений для руху пішоходів, що прилягає до проїзної частини.
✅ Аналогічні визначення містить ст.1 ЗУ «Про автомобільні дороги».
❗️ Тож тротуар, як і проїзна частина, є складовими елементами дороги. Отже, на них поширює свою дію дорожній знак 3.34 «Зупинку заборонено».
Зважаючи на це, КАС не знайшов підстав для скасування постанови інспектора ПП та у задоволенні позову відмовив.
Особа звернувся до суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про припинення обтяження земельної ділянки. У заяві про забезпечення він просив забезпечити позов шляхом заборони державним реєстраторам, а також будь-яким іншим суб`єктам державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень здійснювати будь-які реєстраційні дії, що стосуються земельної ділянки.
Суд першої інстанції заяву задовольнив та позов забезпечив. Державний реєстратор подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу суду та відмовити в задоволенні клопотання про забезпечення позову.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вжиття заходів забезпечення позову є передчасним та необґрунтованим, оскільки суд не здійснив оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів, не пересвідчився, зокрема в тому, що між сторонами дійсно виник спір, жодним чином не обґрунтував необхідність вжиття таких заходів, не вирішив питання зустрічного забезпечення.
Апеляційний суд зазначив, що позивач на момент звернення із позовом про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про припинення обтяження (зняття арешту) земельної ділянки не мав жодного відношення до цієї земельної ділянки. А наявність самого по собі позову про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про припинення обтяження (зняття арешту) земельної ділянки в жодному разі не є підставою для задоволення заяви про забезпечення позову.
Поряд з цим, суд апеляційної інстанції задовольнив апеляційну скаргу частково, скасував ухвалу суду першої інстанції та справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.
КЦС ВС з такими висновками апеляційного суду не погодився та постанову апеляційного суду скасував.
Суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Суд роз’яснив, що аналіз наведеної норми закону дає підстави для висновку, що ухвали, які не перешкоджають подальшому провадженню у справі, повинні бути розглянуті апеляційним судом з ухваленням відповідного рішення по суті.
Далее
Відповідно до вироку суду особу було засуджено за ч. 2 ст. 125, ч. 1 ст. 121,ч. 1 ст. 70 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Ухвалою суду, залишеною без зміни апеляційним судом, відмовлено у задоволенні заяви особи про перегляд вироку за нововиявленими обставинами.
У касаційній скарзі засуджений покликався на те, що апеляційний суд розглянув справу без його участі, оскільки видалив його з зали судового засідання на весь час судового розгляду, не залучивши при цьому захисника для здійснення захисту, чим істотно порушив вимоги ст. 330 КПК.
ККС ВС касаційну скаргу особи задовольнив, а ухвалу апеляційного суду скасував з призначенням нового розгляду у суді апеляційної інстанції.
Суд нагадав, що згідно з вимогами ч. 1 ст. 330 КПК, якщо обвинувачений порушує порядок у залі судового засідання або не підкоряється розпорядженням головуючого у судовому засіданні, останній попереджає обвинуваченого про те, що в разі повторення ним зазначених дій його буде видалено з зали судового засідання. При повторному порушенні обвинуваченим порядку судового засідання, він може бути видалений за ухвалою суду з зали засідання тимчасово або на весь час судового розгляду. Якщо такий обвинувачений не представлений захисником, суд зобов`язаний залучити захисника для здійснення захисту за призначенням і відкласти судовий розгляд на строк, необхідний для його підготовки до захисту. Після повернення до зали засідання обвинуваченому надається можливість ознайомитися з доказами, які були досліджені, а також з рішеннями, які були ухвалені за його відсутності, та дати пояснення щодо них. У разі видалення обвинуваченого на весь час судового розгляду, судове рішення, яким закінчено провадження в суді, негайно оголошується обвинуваченому після його ухвалення.
ВС роз’яснив, що системний аналіз цієї норми свідчить, що у разі видалення з зали судового засідання при повторному порушенні порядку обвинуваченого, який не має захисника, на суд законом покладено обов`язок залучити захисника для здійснення захисту обвинуваченого за призначенням і відкласти розгляд на строк, необхідний для підготовки захисника до захисту. Передбачене законом право головуючого видалити обвинуваченого з зали судового засідання на весь час судового розгляду можливе лише в тому разі, якщо він своєю поведінкою грубо порушує порядок у судовому засіданні і перешкоджає подальшому розгляду справи. Якщо ж судом було прийняте таке рішення, обвинувачений позбавляється можливості брати участь у судовому розгляді, виступати в судових дебатах чи з останнім словом. Однак рішення, яким закінчено провадження у суді, негайно після його ухвалення має бути оголошено обвинуваченому.
Фабула судового акта: Заявник, громадянин Сполучених Штатів Америка, M.T. (далі — Заявник) стверджував, що національні суди не змогли встановити його батьківство, і тим самим обмежили його право на доступ до суду.
На час подій Заявник викладав англійську мову в одній з київських шкіл. Він мав стосунки із заміжньою жінкою, яка через деякий час народила дитину; у свідоцтві про народження батьком дитини було вказано чоловіка партнерки Заявника. Проведений згодом тест ДНК встановив, що біологічним батьком дитини є Заявник. Заявник регулярно надавав дитині та матері фінансову підтримку, а у випадку смерті заповів усе своє майно дитині.
Через декілька років мати дитини розлучилася, і повідомила Заявнику, що вирішила вийти заміж за громадянина Німеччини та переїхати разом з дитиною до Німеччини. Заявник висловив незгоду на виїзд дитини, після чого мати дитини не надавала Заявнику змогу бачитися з дитиною.
Заявник звернувся до суду з метою визнання свого батьківства та внесення відповідних змін у свідоцтво про народження дитини. Суд першої інстанції задовольнив вимоги Заявника, визнавши причини пропуску строків для оспорювання батьківства, передбачених Сімейним кодексом України, поважними. Суд апеляційної інстанції скасував вказане рішення з мотивів пропущення встановленого законодавством строку для оспорювання батьківства, який почав перебіг з дати отримання результатів тесту ДНК. Суд касаційної інстанції відхилив скаргу Заявника
ЄСПЛ підкреслив, що у всіх справах, що стосуються дітей, саме їхні інтереси повинні мати першочергове значення під час прийняття рішення. ЄСПЛ наголосив, що у справі Заявника за відсутності відповідних інтересів дитини не було об’єктивних підстав для заборони на спілкування з дитиною.
ЄСПЛ звернув увагу на те, що національні суди прийшли до висновку про пропущення Заявником відповідних строків без аналізу конкретних обставин справи. Відповідно до національного законодавства суди мали повноваження поновити строк за наявності для цього поважних причин. Апеляційний суд відхилив пояснення Заявника рішення першої інстанції без належного обґрунтування. Незважаючи на складну фактичну ситуацію дитини, в житті якої брали участь біологічний батько, законний батько і вітчим, фактичні відносини дитини з цими людьми залишалися недослідженими судами. У зв’язку із зазначеним ЄСПЛ констатував, що не було проведено належного аналізу обставин справи для збалансування інтересів дитини та інтересів Заявника. Незважаючи на скарги Заявника з питань права під час оскарження рішення апеляційного суду, суд касаційної інстанції залишив такі скарги без уваги.
З огляду на вищевикладене, ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції, оскільки національні суди не забезпечили повагу до приватного життя Заявника.
Скаргу Заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо порушення права на доступ до суду внаслідок невирішення по суті питання щодо батьківства окремо розглянуто не було.
За матеріалами Протокол
