Суть дела: предприятие просило признать незаконным и отменить решение общего собрания совладельцев ОСМД в части установления размера общих взносов. Иск обоснован тем, что ежемесячные взносы на содержание (обслуживание) дома и придомовой территории для совладельцев нежилых помещений и истца из расчета 7,00 грн за квадратный метр и 7,70 грн за квадратный метр, что является больше размера взносов, установленных для совладельцев жилых помещений этого дома.
Истец указал, что фактически за одинаковые услуги платит больше, что является по сути привилегией владельцев жилой недвижимости, которая предоставляется за счет собственников нежилых помещений.
Ответчик возражал, указав, что общее собрание совладельцев ОСМД предусмотренным законодательством способом установило иной порядок распределения расходов между совладельцами.
Местный и апелляционный суды удовлетворили такие исковые требования.
Они указали, что законодательством не предусмотрена возможность разделения тарифов на услуги в разрезе категории потребителей, то есть, отдельно для владельцев квартир и владельцев нежилых помещений. Единицей для проведения расчета стоимости услуг по содержанию домов и сооружений и придомовых территорий является один квадратный метр площади, находящейся в собственности, независимо от его характеристик. Доля участия совладельцев в общем объеме расходов на содержание дома определяется пропорционально площади помещений, принадлежащих им, а не в зависимости от целевого назначения таких помещений.
Однако Большая Палата Верховного Суда выразила совсем другое мнение по этому вопросу, полностью отказав в удовлетворении исковых требований.
Согласно ч. 2 ст. 10 Закона «Об особенностях осуществления права собственности в многоквартирном доме», к полномочиям собрания совладельцев относится принятие решений по всем вопросам управления многоквартирным домом, в том числе об определении перечня и размера расходов на управление многоквартирным домом. Решение считается принятым собранием совладельцев, если за него проголосовали собственники квартир и нежилых помещений, площадь которых вместе превышает 75% общей площади всех квартир и нежилых помещений многоквартирного дома, кроме некоторых решений, которые считаются принятыми собранием совладельцев, если за них проголосовали владельцы квартир и нежилых помещений, площадь которых вместе превышает 50% общей площади.
Коллегия судей указала, что суды не опровергли предоставленные ответчиком доводы и доказательства о том, что оспариваемые пункты решения принимались в соответствии с требованиями ч. 2 ст. 12 Закона, которая предусматривает, что расходы на управление многоквартирным домом распределяются между совладельцами пропорционально их долям совладельца, если решением собрания совладельцев или законодательством не предусмотрено иного порядка распределения расходов.
Большая Палата ВС отметила, что материалами дела не доказано, что по отношению к истцу решением общего собрания объединения совладельцев многоквартирного дома были осуществлены какие-либо ограничения, а другим собственникам жилых помещений предоставлены несправедливые преимущества за счет истца.
Соответствующее постановление по делу № 910/6471/18 Большая Палата Верховного Суда приняла 3.12.2019.
Далее
До суду звернулося Колективне підприємство з позовом до обласної ради про визнання договорів дарування недійсними. Позивач зазначав, що директор при укладанні спірних договорів дарування не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності та діяв всупереч інтересам підприємства, перевищуючи свої повноваження.
Суди першої та апеляційної інстанцій не знайшли підстав для задоволення позову. Суди виходили з того, що обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності у поведінці третьої особи несе юридична особа.
А позивач не довів належними та достатніми доказами відповідно до статей 76, 79 Господарського процесуального кодексу України обставин, які б свідчили, що, укладаючи спірні договори дарування, обласна рада діяла недобросовісно і нерозумно, тобто знала і за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про відсутність у виконавчого органу підприємства повноважень на укладення оспорюваних договорів.
Позивач у касаційній скарзі звертав увагу ВС на те, що директор, укладаючи спірні договори, діяв на підставі статуту, який в свою чергу містить обмеження щодо вчинення директором підприємства правочинів, пов`язаних з відчуженням нерухомого майна. А обласна рада не могла не знати про обмеження повноважень директора щодо представництва юридичної особи, а тому є підстави вважати, що відповідач діяв недобросовісно.
Крім того, акт приймання-передачі нерухомого майна підписано тим же директором, який не мав повноважень на підписання спірних договорів дарування. Тому позивач вважав, що не можна вважати правочин схваленим юридичною особою, оскільки директор не мав відповідних повноважень на підписання даних угод.
Касаційний господарський суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, залишивши без задоволення касаційну скаргу.
Суд зазначив, що дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.
Закон враховує, що питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу товариства та добросовісність його дій є внутрішніми взаємовідносинами юридичної особи та її органу, тому сам лише факт вчинення виконавчим органом товариства протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.
Суд зауважив, що для визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства (директором) з третьою особою, з підстав порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва, не має самостійного юридичного значення сам по собі той факт, що згодом визнано недійсним у судовому порядку рішення загальних зборів учасників товариства про обрання (призначення) виконавчого органу, згідно якого виконавчий орган діяв на момент укладення договору.
Описка в дате составления постановления о совершении админправонарушения при доказанности факта совершения такого правонарушения не может быть основанием для отмены этого документа.
Соответствующее положение содержится в постановлении КАС ВС от 24 декабря 2019 года по делу № 459/1801/17.
Обстоятельства дела
Судами первой и апелляционной инстанций установлено, что 2 июля 2017 года инспектором патрульной полиции вынесено постановление о наложении административного взыскания по делу об административном правонарушении, которым истец привлечен к административной ответственности по ч. 2 ст. 122 Кодекса Украины об административных правонарушениях и наложено на него административное взыскание в виде штрафа в сумме 425 грн. Указанное постановление датировано 2 июня 2017 года.
В постановлении указано, что 2 июня 2017 года, руководя транспортным средством KIA SORENTO, истец осуществил обгон транспортного средства, двигавшегося впереди него на перекрестке, чем нарушил требования подпункта «а» пункта 14.6. раздела 14 Правил дорожного движения.
Истец обратился в суд с иском, в котором просил:
— признать противоправными действия инспектора патрульной полиции относительно рассмотрения дела об административном правонарушении на месте его совершения;
— отменить вынесенное постановление о наложении административного взыскания по делу об административном правонарушении.
Местный и апелляционный суды иск удовлетворили.
Не соглашаясь с решениями судов первой и апелляционной инстанции ответчик подал кассационную жалобу, в которой просил их отменить и принять новое решение, которым отказать в удовлетворении исковых требований.
В обоснование кассационной жалобы жалобщик указывал, что в обжалованном постановлении в результате описки определена неправильная дата совершения административного правонарушения истцом — 2 июня 2017 года вместо 2 июля 2017 года.
Жалобщик указывает, что о наличии описки в обжалованном постановлении ответчик указывал в отрицаниях на административный иск. Кроме того, истцом не отрицается тот факт, что событие состоялось именно 2 июля 2017 года, что подтверждено, в том числе, и видеозаписями.
Позиция Верховного Суда
Согласно положений ч. 3 ст. 283 КУоАП постановление по делу об административном правонарушении в сфере обеспечения безопасности дорожного движения, кроме данных, определенных частью второй данной статьи, должно содержать сведения, в частности, о дате, времени и месте совершения административного правонарушения.
Коллегия судей Верховного суда указывает, что истцом не отрицается тот факт, что событие правонарушения состоялось именно 2 июля 2017 года, что подтверждено, в том числе, и видеозаписями.
Анализ приведенных правовых норм и обстоятельств дела дают основания для заключения, что указание инспектором в обжалованном постановлении неправильных данных, в том числе и неправильной даты составления постановления, не опровергает нарушения истцом требований подпункта «а» пункта 14.6. раздела 14 Правил Дорожного движения и является опиской.
Аналогичная правовая позиция относительно неточностей сведений в постановлении о привлечении лица к административному правонарушению, уже была выражена Верховным Судом в постановлении от 28 ноября 2018 года по делу № 537/1214/17 и коллегия судей Верховного Суда не находит оснований для отступления от указанной правовой позиции.
Следовательно в данном случае основным и обязательным признаком объективной стороны правонарушения является противоправное деяние, факт совершения которого подтвержден видеоматериалами, отсутствие которого бы исключало состав данного административного правонарушения.
Далее
Верховний Суд роз’яснив, як обчислювати початок відліку строку на апеляційне оскарження
Так, застосування порядку обчислення строку на апеляційне оскарження з моменту проголошення судового рішення є порушенням прав позивача на апеляційне оскарження, якщо він не був присутній під час цього проголошення і про прийняте судове рішення дізнався лише після його отримання.
Такого висновку дійшов ВС у складі колегії суддів об’єднаної палати Касаційного адміністративного суду, розглянувши касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду, якою позивачеві відмовлено у відкритті апеляційного провадження. Суд апеляційної інстанції встановив, що апеляційна скарга подана з пропуском десятиденного строку, передбаченого ст. 286 КАС України, і вказані в заяві позивача підстави для поновлення пропущеного строку визнав неповажними.
Позивач зазначив, що безпосередньої участі або участі через свого законного представника у розгляді справи не брав і не був присутній під час проголошення рішення у справі 10 січня 2019 року. Повний текст рішення він отримав 25 січня 2019 року, після чого 1 лютого 2019 року в межах десятиденного строку, встановленого ч. 4 ст. 286 КАС України, оскаржив це рішення в апеляційному порядку. Позивач просив скасувати ухвалу апеляційного суду щодо відмови у відкритті апеляційного провадження, передати справу до цього суду для продовження розгляду.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу, обґрунтувавши свою позицію так.
У цій справі, яка є справою з приводу рішення суб’єкта владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності, позивач 1 лютого 2019 року подав апеляційну скаргу на рішення суду від 10 січня 2019 року, копію якого отримав 25 січня 2019 року.
Стаття 286 КАС України є спеціальною нормою процесуального закону, що визначає особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності. У ч. 4 цієї статті встановлені спеціальні стосовно ст. 295 КАС України строки на апеляційне оскарження (протягом десяти днів) і порядок обчислення цього строку (з дня проголошення судового рішення).
Водночас ст. 286 КАС України не обмежено повноваження суду апеляційної інстанції щодо поновлення строку на апеляційне оскарження в порядку ч. 3 ст. 295 КАС України, і, на відміну від правил, установлених ст. 270 КАС України, передбачений ст. 286 КАС України строк на апеляційне оскарження не є преклюзивним.
Суд першої інстанції розглядав справу за відсутності сторін, за результатами розгляду проголошено вступну та резолютивну частину. Повний текст судового рішення позивач отримав 25 січня 2019 року, а тому Суд дійшов висновку, що початок відліку строку на апеляційне оскарження розпочався з 26 січня 2019 року відповідно до ч. 1 ст. 295 КАС України, тобто з дня отримання повного судового рішення. Апеляційна скарга подана засобами поштового зв’язку 1 лютого 2019 року, отже, в межах десятиденного строку на апеляційне оскарження, передбаченого ст. 286 КАС України.
За наведеного правового регулювання та обставин справи Верховний Суд констатував, що суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Далее
Юрлицо обратилось с жалобой в суд после того, как фискальная служба признала его договора с контрагентами ничтожными и доначислила налоговые обязательства по нескольким налогам и штрафные санкции. Суды первой и апелляционной инстанций доводы налоговиков признали обоснованными. При принятии решений они исходили из того, что невозможно определить вид полученных информационно-консультационных услуг и цели их получения, а также не доказан факт пользования помещениями, для которых приобретались услуги по уборке. А договора с некоторыми другими контрагентами налоговиками вообще признаны ничтожными.
Верховный Суд жалобу предприятия удовлетворил, решения судов низших инстанций отменил и отправил дело на пересмотр. Он установил, что первичные документы, предоставленные предприятием, судами не оценивались, а позиция ГФС судами принята априори как верная. Таким образом, решения были не законными и не обоснованными. Более того, действующим законодательством не предусмотрено право ГФС самостоятельно, во внесудебном порядке, признавать договора и данные плательщика ничтожными, а также делать данный вывод основой налогового правонарушения и на этом основании определять налоговое обязательство.
Соответствующее постановление по делу № 2а-14508/11/2670 ВС принял 13.03.2018.
Далее
Особа звернувся з позовом до Товариства, в якому просив визнати дії дискримінацією за віковою ознакою, відшкодувати майнову та моральну шкоду.
Позивач зазначав, що він перебував на обліку в районному центрі зайнятості та отримав направлення на працевлаштування до відповідача за вакансією «розмітник по дереву», однак відповідач безпідставно відмовив у працевлаштуванні та усно повідомив, що він не підходить за віком, оскільки йому потрібні працівники на цю вакансію віком до 45 років. Позивач вважав таку відмову відповідача у працевлаштуванні незаконною та звернувся зі скаргою до Управління держпраці, яке підтвердило незаконність дій відповідача, зокрема порушення ним вимог частини першої статті 11 Закону України «Про зайнятість населення».
Позивач покликався на те, що відмовою відповідача йому завдано майнову шкоду, яка полягає в неотриманні заробітної плати та моральної шкоди.
Суди першої та апеляційної інстанції частково задовольнили позовні вимоги особи.
Суди зазначили, що відповідач дійсно безпідставно відмовив позивачу в прийнятті на роботу, порушуючи вимоги статей 2, 2-1 КЗпП України, статті 11 Закону України «Про зайнятість населення». Суд першої інстанції дійшов висновку, що порушенням законних прав позивача йому завдано моральну шкоду, яку суд оцінив у 3 000 грн. Суд також зазначив, що вимога позивача щодо встановлення факту дискримінації через неприйняття на роботу за віковими ознаками задоволенню не підлягає, оскільки в цьому випадку є зайвою, не відносяться до встановлення юридичного факту, і ці обставини встановлюються судом під час розгляду справи.
Щодо відшкодування майнової шкоди суди виходили з того, що у матеріалах справи відсутні та не надані позивачем докази того, що він міг і повинен був отримати доходи у сумі 11 200 грн., які він не отримав у зв`язку з неправомірними діями відповідача. Та, здійснюючи розрахунок завданих збитків, позивач не довів належними доказами, чому саме розрахунок здійснюється за 56 днів, оскільки навіть якщо позивача було б прийнято на роботу, це не дає підстав вважати, що він пропрацював би 56 днів. Тому суд дійшов висновку, що сума упущеної вигоди у розмірі 11 200 грн. є абстрактною та не підтверджується належними доказами.
Касаційний цивільний суд не знайшов підстав для задоволення касаційної скарги позивача. Суд зазначив, що поняття «збитки» передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.
Збитки позивача полягають не в його реальних втратах, яких він зазнав або зазнає, а в тих доходах, які позивач недоотримав або недоотримає внаслідок порушення його цивільного права. Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані.
