Позивач просила суд встановити факт її постійного проживання зі своїми батьками з 01 червня 2004 року до дня їх смерті, вказуючи на те, що вона тривалий час постійно проживала разом з батьками до їх смерті, доглядала їх та матеріально підтримувала, сплачувала кошти на утримання будинку, тому прийняла спадщину шляхом вступу в спадкові права та обов`язки. З 1998 року за адресою їх проживання зареєстрований, але не проживає відповідач. Оскільки право власності на будинок не було зареєстровано, то вона не подавала до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини.
Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги та встановив факт постійного проживання особи разом зі своїми батьками. Суд виходив з того, що позивач належить до першої черги спадкоємців за законом після смерті батьків, проживала разом із спадкодавцями на час відкриття спадщини. Ці обставини підтверджено показаннями свідків та дослідженими судом письмовими доказами, тому права позивача на спадкове майно підлягають поновленню.
Апеляційний суд вирішив у задоволенні позову відмовити. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивач разом із сім`єю, яка складається із семи дітей, постійно (понад 30 років) проживає і веде домашнє господарство за іншою адресою, тобто не проживала постійно разом із спадкодавцями на час відкриття спадщини. Характер відносин позивача зі своїми батьками зводився до періодичних відвідувань з метою їх догляду та матеріальної підтримки. Крім того, рішенням апеляційного суду в іншій справі було встановлено, що вона не проживала у спадковому будинку. Доводи позивача про те, що вона прийняла спадщину шляхом фактичного вступу у спадкові права та обов`язки, правового значення для суті спірних правовідносин не мають, оскільки предметом доказування є передбачений частиною третьою статті 1268 Цивільного кодексу України факт постійного проживання із спадкодавцями на час відкриття спадщини.
Касаційний цивільний суд погодився з висновком апеляційного суду.
ВС зазначив, що згідно з частинами першою-третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Відповідно до частин першої, шостої статті 29 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
ВС зауважив, що місце проживання необхідно відрізняти від місця перебування фізичної особи, тобто того місця, де вона не проживає, а тимчасово знаходиться. Для того, щоб спадкоємець вважався таким, що прийняв спадщину, самого факту спільного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини недостатньо. Необхідно, щоб таке проживання було постійним (постанова від 23.12.2019 у справі № 303/1816/17).
Далее
К налогоплательщику не могут быть применены штрафные санкции за непредоставление документов, обязательность ведения которых не установлена действующим законодательством. Об этом заявил ВС/КАС, рассматривая дело о применении штрафных санкций в размере 510 грн за непредоставление первичных документов в нарушение ст. 44 НКУ.
Ответственность за необеспечение налогоплательщиком хранения первичных документов, учетных и других регистров, бухгалтерской и статистической отчетности, других документов по вопросам исчисления и уплаты налогов и сборов в течение установленных ст. 44 НКУ сроков их хранения и/или непредоставление налогоплательщиком контролирующим органам оригиналов документов (кроме документов, полученных из ЕРНН) или их копий при осуществлении налогового контроля в случаях, предусмотренных НКУ, установлена ст. 121 НКУ.
Источник: постановление ВС/КАС от 09.12.2019 г. по делу № 826/11830/18
Далее
Последствия неявки истца
Большая Палата Верховного Суда обратила внимание на законное право суда оставить иск без рассмотрения, если должным образом уведомленный о заседании истец дважды не прибыл, не сообщив об уважительных причинах неявки, не подал заявление о рассмотрении дела в его отсутствие (основание — часть пятая статьи 205 и пункт 4 части первой статьи 240 КАС).
Соответствующее предостережение изложено в постановлении от 18 декабря 2019 года по делу № 9901/949/18 при рассмотрении спора с Высшей квалификационной комиссией судей, которая сейчас переформатируется.
Сигнал о нежелании спорить — суд оставил иск без рассмотрения
Разъяснено, что часть пятая статье 205 КАС позволяет суду не рассматривать иск и вернуть его автору, что выглядит как применение к инициатору искового производства своеобразной формы ответственности за действия, связанные с неявкой на заседание. Логика этих норм такова, что если истец два и больше раз не явился в судебное заседание на судебные вызовы, не сообщил причины неявки и не выразил свою позицию относительно возможности рассмотрения дела без его участия, не появился перед судом и не убедил его в том, что ответчик действовал противоправно или незаконно, он фактически сигнализирует о своем нежелании спорить.
Законодательная формулировка части пятой «… если неявка препятствует рассмотрению дела» означает, что суд может рассмотреть иск по существу, но не обязан этого делать. Это законодательная формулировка содержательно изложена в виде условия, которое в каждом конкретном случае (правовой ситуации, казусе) должно оцениваться отдельно в пределах соответствующих спорных правоотношений, которые диктуют ее применение
Особое мнение: у ВККС — особенный статус
Отметим, что судьи Бакулина, Кибенко и Уркевич изложили особое мнение по этому делу. Судьи считают, что Большая Палата, приняв решение о законности оставления без рассмотрения спора, не учла обстоятельства, которые препятствовали справедливому судебному разбирательству, учитывая объективную невозможность обеспечения ВККС эффективным средством юридической защиты в это время.
В соответствии с Законом № 193-ІХ (конституционность которого сейчас пересматривает КСУ), ВККС фактически находилась в состоянии превращения, то есть полномочия предыдущего состава этого коллегиального органа, в частности и председателя, оформившего доверенность на представительство интересов Комиссии в этом деле, уже были прекращены Законом, в то же время новый состав ВККС еще не был образован. Фактическое несуществование состава ВККС является обстоятельством, которое объективно не позволяет этому органу реализовать свои права и выполнять обязательства, обусловленные его правовым статусом как государственного коллегиального органа судейскогоуправления, то есть свидетельствует о временной неполномочности Комиссии в этот период.
«… сейчас фактически происходит превращение соответствующего субъекта властных полномочий, поэтому, Большая Палата Верховного Суда должна была бы на основании пункта 1 части первой статьи 236 Кодекса административного судопроизводства Украины приостановить производство по делу до момента формирования состава ВККС для предоставления возможности этому участнику дела должным образом представлять свои интересы в суде», — считает тройка судей, которая изложила особое мнение.
Далее
Лишение родительских прав является крайней мерой влияния и допускается лишь тогда, когда изменить поведение родителей в лучшую сторону невозможно, и только при наличии вины в действиях родителей.
Соответствующее положение содержится в постановлении КГС ВС от 29 ноября 2019 года № 127/23281/18.
Обстоятельства дела
Мать ребенка обратилась в суд с иском к отцу ребенка. Исковые требования обосновывала тем, что она находилась с ответчиком в фактических брачных отношениях с июня 2008 года по январь 2015 года, у них родилась дочь.
Обращала внимание на то, что семейные отношения с ответчиком не сложились из-за конфликтов и споров, в начале января 2015 года истец с дочерью начали жить отдельно от ответчика. После прекращения брачных отношений отец дочери участие в воспитании и материальном обеспечении ребенка не принимает.
Ссылаясь на приведенное, истец просила лишить родительских права отца ребенка.
Суд первой инстанции решил, что лишение родительских прав в данном случае является нецелесообразным. Соответствующее решение поддержал апелляционный суд.
Позиция Верховного Суда
В частности, п. 2 ч. 1 ст. 164 СК определено, что мать, отец могут быть лишены судом родительских прав, если они уклоняются от выполнения своих обязанностей по воспитанию ребенка.
Толкование этого положения позволяет сделать заключение, что уклонение от выполнения своих обязанностей по воспитанию ребенка может быть основанием для лишения родительских прав лишь при условии виновного поведения родителей, сознательного пренебрежения ими своими обязанностями.
Уклонение родителей от выполнения своих обязанностей имеет место, когда они не заботятся о физическом и духовном развитии ребенка, его обучении, подготовке к самостоятельной жизни, в частности: не обеспечивают необходимое питание, медицинские осмотры, лечение ребенка, что негативно влияет на его физическое развитие как составляющую воспитания; не общаются с ребенком в объеме, необходимом для его нормального самоосознания; не предоставляют ребенку доступ к культурным и иным духовным ценностям; не способствуют усвоению им общепризнанных норм морали; не проявляют интерес к его внутреннему миру; не создают условий для получения им образования.
Указанные факторы, как каждый отдельно, так и в совокупности, можно расценивать как уклонение от воспитания ребенка лишь при условии виновного поведения родителей, сознательного пренебрежения ими своими обязанностями.
Лишение родительских прав является исключительной мерой, ведущей за собой серьезные правовые последствия как для отца (матери), так и для ребенка.
Принимая во внимание то, что лишение родительских прав является крайней мерой, суд может в исключительных случаях при доказанности виновного поведения кого-то из родителей или их обоих с учетом его характера, характеристики отца и матери, а также иных конкретных обстоятельств дела, отказать в удовлетворении иска о лишении этих прав, предупредив ответчика о необходимости изменить отношение к воспитанию ребенка (детей) и возложив на органы опеки и попечительства контроль за выполнением родительских обязанностей.
Таким образом, лишение родительских прав допускается лишь тогда, когда изменить поведение родителей в лучшую сторону невозможно, и только при наличии вины в действиях родителей.
Далее
Міська рада просила суд зобов`язати відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом знесення цегляного паркану, частини капітальної житлової будівлі, площею 47 кв. м, капітальної нежитлової будівлі, площею 1 кв. м, та привести земельну ділянку в первинний придатний для використання стан за його рахунок.
Міська рада зазначала, що її виконавчими органами на адресу відповідача направлено попередження про усунення порушення законодавства щодо негайного звільнення земельної ділянки, площею 0,0628 га, яка використовується без правовстановлюючих документів, приведення земельної ділянки комунальної власності в первинний стан. Проте відповідачем не вжито жодного заходу для усунення вказаних порушень.
Суд першої інстанції задовольнив позов частково та зобов`язав особу звільнити самовільно зайняту земельну ділянку, шляхом знесення цегляного паркану, та привести земельну ділянку в первинний придатний для використання стан за його рахунок. Суд виходив з того, що відповідач самовільно зайняв земельну ділянку, побудувавши на ній цегляний паркан. Земельна ділянка у встановленому законом порядку відповідачу у власність не передавалась, отже в силу статті 212 ЗК України відповідач зобов`язаний її звільнити шляхом демонтажу цегляного паркану, з приведенням земельної ділянки у придатний для подальшого використання стан.
Апеляційний суд дійшов висновку про необхідність задоволення вимог міської ради у повному обсязі. Суд зазначив, що відповідач самовільно зайняв земельну ділянку без відповідних на те законних підстав, користується нею, а саме побудував на ній частину житлового будинку, паркан та нежитловий об`єкт площею 1 кв. м. З моменту прийняття міською радою рішення про надання дозволу на розроблення технічної документації пройшло вже більше року, при цьому він не вжив будь-яких дій, спрямованих на придбання зазначеної земельної ділянки.
Касаційний цивільний суд скасував рішення апеляційного суду та справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
ВС зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував, що у разі встановлення порушення суб`єктом містобудівної діяльності факту здійснення самочинного будівництва об`єктів нерухомого майна без відповідного дозволу, відповідний орган державної влади наділений повноваженнями на звернення з позовом до суду щодо знесення самочинно збудованого об`єкта нерухомого майна, як крайній захід, і лише тоді коли використані всі передбачені законодавством України заходи реагування за чотирьох умов, а саме:
за умови складання припису щодо усунення порушень вимог містобудівного законодавства шляхом надання можливості відповідачеві для проведення відповідної перебудови;
за умови, що вказане будівництво суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб;
за умови відсутності можливості проведення перебудови самочинно збудованого нерухомого майна;
Фабула судового акта: Із урахуванням інтересів трьох неповнолітніх дітей, які проживають разом із позивачем та перебувають на його повному матеріальному утриманні, тоді як відповідачка грошових коштів на утримання дітей не надає, позивач просив суд на підставі частин 2,3 ст. 70 Сімейного кодексу України відступити від рівності часток подружжя та визнати за ним у порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 4/5 частини садового будинку, загальною площею 122,2 кв. м, та на 4/5 частини земельної ділянки площею 0,0532 га, визнати за відповідачкою у порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/5 частини вказаного садового будинку та 1/5 частини зазначеної земельної ділянки.
Рішенням суду першої інстанції позов був задоволений, — у порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнано право власності на 4/5 частини садового будинку та на 4/5 частини земельної ділянки, а за відповідачкою, в свою чергу, визнано право власності на 1/5 будинку та земельної ділянки. Рішення суду мотивоване тим, що підставою для відступлення від рівності часток сторін є факт проживання трьох неповнолітніх дітей із позивачем та їх повне перебування на його утриманні, з чим погодився і суд апеляційної інстанції.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду розглядав цю справу за касаційною інстанцією представника відповідачки і дійшов висновку про законність і належну обґрунтованість наведених судових рішень.
Серед доводів ВС/КЦС варто звернути увагу на наступні. Відповідно до норми ч. 3 ст. 70 СК України суд може відступити від принципу рівності часток подружжя за умови існування таких обставин: проживання разом із матір’ю (батьком) дитини (дітей), а також непрацездатних повнолітніх сина, дочки; розмір аліментів, які одержує дитина (діти), недостатні для забезпечення її фізичного, духовного розвитку та лікування.
Посилання відповідачки у касаційній скарзі на відсутність судового рішення про стягнення із відповідача аліментів на утримання дітей як на підставу для поділу майна подружжя в рівних частка, є необґрунтованими з огляду на таке.
Аліменти (лат. alimentum — харчі, продовольство) — обов`язок утримання, у визначених законом випадках, одним членом сім`ї інших, які потребують цього (у нашому випадку саме утримання батьками своїх дітей). Обов`язок по утриманню може виконуватись як в добровільному порядку, так і у примусовому — при виконанні рішення суду про стягнення аліментів.
Отже, для правильного застосування ч. 3 ст. 70 СК України необхідним є встановлення чи є достатніми чи недостатніми аліменти, які отримуються тим з подружжя, з ким залишились проживати діти для їх фізичного і духовного розвитку.
Рішенням суду від 22 грудня 2017 року, яким шлюб між сторонами розірваний та визначено місце проживання їхніх трьох дітей разом із батьком, що набрало законної сили, встановлено, що відповідачка не приймає участі у матеріальному забезпеченні дітей. Указані обставини мають приюдиційне значення в силу положень ч. 4 ст. 82 ЦПК України при розгляді цієї справи. Тому, у цій справі при встановлені наявності підстав для відступлення від рівності часток подружжя суди обґрунтовано встановлено, що діти перебувають на повному утриманні батька, оскільки відповідачем не доведено, що вона взагалі виконує обов`язок по утриманню дітей.
Для розуміння цієї правової проблеми увазі читачів пропонується також звернути увагу на правовий висновок, що міститься у постанові ВС/КЦС у справі № 297/2837/17 від 27.12.2019, відповідно до якого, відступлення від рівності часток при поділі майна подружжя можливе лише у разі, якщо розмір аліментів недостатній для забезпечення фізичного, духовного розвитку та лікування дитини (дітей).
Далее
