Фабула судового акта: Із урахуванням інтересів трьох неповнолітніх дітей, які проживають разом із позивачем та перебувають на його повному матеріальному утриманні, тоді як відповідачка грошових коштів на утримання дітей не надає, позивач просив суд на підставі частин 2,3 ст. 70 Сімейного кодексу України відступити від рівності часток подружжя та визнати за ним у порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 4/5 частини садового будинку, загальною площею 122,2 кв. м, та на 4/5 частини земельної ділянки площею 0,0532 га, визнати за відповідачкою у порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/5 частини вказаного садового будинку та 1/5 частини зазначеної земельної ділянки.
Рішенням суду першої інстанції позов був задоволений, — у порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнано право власності на 4/5 частини садового будинку та на 4/5 частини земельної ділянки, а за відповідачкою, в свою чергу, визнано право власності на 1/5 будинку та земельної ділянки. Рішення суду мотивоване тим, що підставою для відступлення від рівності часток сторін є факт проживання трьох неповнолітніх дітей із позивачем та їх повне перебування на його утриманні, з чим погодився і суд апеляційної інстанції.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду розглядав цю справу за касаційною інстанцією представника відповідачки і дійшов висновку про законність і належну обґрунтованість наведених судових рішень.
Серед доводів ВС/КЦС варто звернути увагу на наступні. Відповідно до норми ч. 3 ст. 70 СК України суд може відступити від принципу рівності часток подружжя за умови існування таких обставин: проживання разом із матір’ю (батьком) дитини (дітей), а також непрацездатних повнолітніх сина, дочки; розмір аліментів, які одержує дитина (діти), недостатні для забезпечення її фізичного, духовного розвитку та лікування.
Посилання відповідачки у касаційній скарзі на відсутність судового рішення про стягнення із відповідача аліментів на утримання дітей як на підставу для поділу майна подружжя в рівних частка, є необґрунтованими з огляду на таке.
Аліменти (лат. alimentum — харчі, продовольство) — обов`язок утримання, у визначених законом випадках, одним членом сім`ї інших, які потребують цього (у нашому випадку саме утримання батьками своїх дітей). Обов`язок по утриманню може виконуватись як в добровільному порядку, так і у примусовому — при виконанні рішення суду про стягнення аліментів.
Отже, для правильного застосування ч. 3 ст. 70 СК України необхідним є встановлення чи є достатніми чи недостатніми аліменти, які отримуються тим з подружжя, з ким залишились проживати діти для їх фізичного і духовного розвитку.
Рішенням суду від 22 грудня 2017 року, яким шлюб між сторонами розірваний та визначено місце проживання їхніх трьох дітей разом із батьком, що набрало законної сили, встановлено, що відповідачка не приймає участі у матеріальному забезпеченні дітей. Указані обставини мають приюдиційне значення в силу положень ч. 4 ст. 82 ЦПК України при розгляді цієї справи. Тому, у цій справі при встановлені наявності підстав для відступлення від рівності часток подружжя суди обґрунтовано встановлено, що діти перебувають на повному утриманні батька, оскільки відповідачем не доведено, що вона взагалі виконує обов`язок по утриманню дітей.
Для розуміння цієї правової проблеми увазі читачів пропонується також звернути увагу на правовий висновок, що міститься у постанові ВС/КЦС у справі № 297/2837/17 від 27.12.2019, відповідно до якого, відступлення від рівності часток при поділі майна подружжя можливе лише у разі, якщо розмір аліментів недостатній для забезпечення фізичного, духовного розвитку та лікування дитини (дітей).
Далее
Предоставляя дополнительный срок для принятия наследства, суд должен исследовать, совершал ли нотариус действия для уведомления об открытии наследства, вызывал ли наследника, в том числе путем публичного объявления или путем сообщения в прессе.
Соответствующее положение содержится в постановлении КГС ВС от 28 октября 2019 года № 761/42165/17-ц.
Обстоятельства дела
Частный нотариус отказала истцу в выдаче свидетельства на право на наследство по завещанию на квартиру, поскольку истец пропустил установленный законодательством шестимесячный срок для принятия наследства.
Истец считает, что он имел препятствия в подаче заявления о принятии наследства и есть основания признать такие причины уважительными, поскольку он не был членом семьи умершей, не проживал совместно с ней, уведомление о смерти наследодателя не печаталось в печати региональной, нотариусом не сделано ни одной попытки своевременно, в течение определенного законом срока, разыскать наследника по завещанию. Об открытии наследства истцу, как он указывает, стало известно лишь 29 марта 2016 года от частного нотариуса, которая открыла наследственное дело, и в этот же день он узнал о смерти наследодателя. Именно из-за бездеятельности нотариуса он пропустил шестимесячный срок для принятия наследства. Кроме того, при рассмотрении иска необходимо учесть его состояние здоровья, как инвалида второй группы и семейные обстоятельства, а именно необходимость осуществлять уход за тяжелобольной женой.
Ссылаясь на изложенное, истец просил признать уважительными причины пропуска им срока для принятия наследства и определить дополнительный срок в два месяца для подачи заявления о принятии наследства.
Решением местного суда в удовлетворении иска отказано. Постановлением апелляционного суда решение суда первой инстанции отменено и принято новое решение об удовлетворении иска. Определен истцу дополнительный срок, достаточный для подачи им заявления о принятии наследства, длительностью в два месяца, начиная с даты принятия этого судебного решения.
Если должник физическое лицо-предприниматель ликвидирован, то с иском о взыскании задолженности нужно обращаться не в гражданский суд, а в хозяйственный.
Соответствующий вывод содержится в постановлении Большой Палаты от 9 октября 2019 года по делу № 127/23144/18.
Обстоятельства дела
Банк обратился в суд с иском, ссылаясь на то, что физическим лицом — предпринимателем взят кредит в размере 3000 грн. В связи с невыполнением взятых на себя обязательств относительно возврата кредита у ответчика возникла задолженность. Банк хочет взыскать эту сумму через суд, однако на дату подачи иска ФОП потерял статус субъекта предпринимательской деятельности.
Суды предыдущих инстанций решали вопрос, какой суд должен рассматривать соответствующий спор: хозяйственный или гражданский. Дело было передано Большой Палате.
Позиция Большой Палаты
Хозяйственным кодексом установлено, что сторонами в судебном процессе хозяйственной юрисдикции — истцами и ответчиками — могут быть и физические лица, не являющиеся предпринимателями, а исключения, когда споры, стороной которых является физическое лицо, не являющееся предпринимателем, не подлежат рассмотрению в хозяйственных судах, четко определены положениями статьи 20 этого Кодекса (этот случай к ним не относится).
Следовательно хозяйственные суды имеют юрисдикцию относительно рассмотрения согласно п. 1 ч. 1 ст. 20 ХПК споров, в которых стороной является физическое лицо, которое на дату подачи иска утратило статус субъекта предпринимательской деятельности, если эти споры связаны, в частности, с предпринимательской деятельностью, ранее осуществляемой указанным физическим лицом, зарегистрированным предпринимателем.
Согласно ГК, ХК, ст. 46 Закону «О государственной регистрации юридических лиц и физических лиц — предпринимателей и общественных формирований» одной из особенностей оснований прекращения обязательств для ФОП является то, что в случае прекращения субъекта предпринимательской деятельности — физического лица (исключение из реестра субъектов предпринимательской деятельности) его обязательства по заключенным договорам не прекращаются, а остаются за ним как физическим лицом, поскольку физическое лицо не перестает существовать. ФОП (даже ликвидированный, як в данном случае) отвечает по своим обязательствам, связанных с предпринимательской деятельностью, всем своим имуществом.
Таким образом, выходя из субъектного состава и содержания правоотношений сторон как таковых, что возникли из хозяйственного договора, обязательства за которым у ответчика с потерей его статуса как ФЛП не прекратились, суды первой и апелляционной инстанции пришли к правильному заключению о принадлежности спорой к хозяйственной юрисдикции.
Далее
Вироком суду особу було засуджено за ч. 1 ст. 383 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік. Та виправдано за ч. 3 ст. 190 КК України у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.
Апеляційний суд вирок місцевого суду в частині виправдання особи за ч. 3 ст. 190 КК України скасував і постановив свій вирок, яким засудив особу за ч. 3 ст. 190 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців.
Відповідно до вироків судів особу визнано винуватим і засуджено за те, що він зателефонував до чергової частини міського відділу УМВС України по лінії спеціального виклику «102» та здійснив завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину органу досудового розслідування, а саме про угон його автомобіля марки «TOYOTA AVALON», знаючи, що автомобіль він добровільно передав особі на підставі усної домовленості під час позики грошей в останнього у сумі 15000 доларів США.
Також досудовим розслідуванням особа обвинувачувався у тому, що, реалізуючи свій злочинний умисел, діючи умисно, керуючись корисливим мотивом, маскуючи свої злочинні дії під цивільно-правову угоду, а саме позику грошових коштів під заставу автомобіля шляхом зловживання довірою особи, приховуючи при цьому достовірні відомі про те, що автомобіль, відповідно до договору знаходиться у заставі банку та будь — яке розпорядження ним заборонене, передав автомобіль потерпілому та отримав від нього грошові кошти в сумі п’ятнадцять тисяч доларів США, гарантуючи повернути грошові кошти на протязі 15-30 днів, про що власноруч написав розписку. Однак грошові кошти в встановлений розпискою термін не повернув.
Згодом з метою заволодіння грошовими коштами потерпілого повідомив останньому завідомо неправдиві відомості про те, що передасть йому у власність в оплату за борг в сумі 15000 доларів США автомобіль. Однак при цьому повідомив, що для погашення кредиту в банку та зняття автомобіля з обліку, необхідно ще п’ять тисяч доларів США та отримав під розписку ці кошти. Однак грошові кошти у встановлений розпискою термін не повернув та кредитні зобов’язання перед банком, в заставі якого знаходиться автомобіль марки «TOYOTA AVALON», не виконав.
Обґрунтовуючи висновок щодо відсутності у діях обвинуваченого складу шахрайства, суд першої інстанції зазначив, що договірні відносини між сторонами завжди містять певний ризик невиконання сторонами або однією із сторін своїх зобов’язань. При цьому не завжди таке невиконання зобов’язань стороною має ознаки кримінального правопорушення, зокрема, шахрайства. А наданими сторонами доказами підтверджується факт того, що між особами існували договірні правовідносини, які лежать в площині цивільного права та регулюються відповідними нормами цивільного законодавства України. Проте жодного доказу, який би вказував на наявність умислу в особи в момент отримання грошей їх привласнити та в подальшому не повертати, а також причинного зв’язку між діями обвинуваченого та хибним уявленням потерпілого про фактичні обставини, суду надано не було.
З таким висновком не погодився апеляційний суд, який зазначив, що доведеним є той факт, що особа, зловживаючи довірою потерпілого, з яким перебував у добрих стосунках, з метою заволодіння його грішми, маскуючи свої дії під цивільно-правові відносини, щоб приховати справжній їх характер, викликавши у потерпілого впевненість у добросовісності своїх намірів, позичаючи гроші у нього, надаючи йому власноруч написані боргові розписки, заволодів його коштами в сумі 20 тис. доларів США. Апеляційний суд висновок суду першої інстанції про існування між особами договірних правовідносин, які лежать в площині цивільного права, визнав помилковим.
Далее
Суть дела: предприятие просило признать незаконным и отменить решение общего собрания совладельцев ОСМД в части установления размера общих взносов. Иск обоснован тем, что ежемесячные взносы на содержание (обслуживание) дома и придомовой территории для совладельцев нежилых помещений и истца из расчета 7,00 грн за квадратный метр и 7,70 грн за квадратный метр, что является больше размера взносов, установленных для совладельцев жилых помещений этого дома.
Истец указал, что фактически за одинаковые услуги платит больше, что является по сути привилегией владельцев жилой недвижимости, которая предоставляется за счет собственников нежилых помещений.
Ответчик возражал, указав, что общее собрание совладельцев ОСМД предусмотренным законодательством способом установило иной порядок распределения расходов между совладельцами.
Местный и апелляционный суды удовлетворили такие исковые требования.
Они указали, что законодательством не предусмотрена возможность разделения тарифов на услуги в разрезе категории потребителей, то есть, отдельно для владельцев квартир и владельцев нежилых помещений. Единицей для проведения расчета стоимости услуг по содержанию домов и сооружений и придомовых территорий является один квадратный метр площади, находящейся в собственности, независимо от его характеристик. Доля участия совладельцев в общем объеме расходов на содержание дома определяется пропорционально площади помещений, принадлежащих им, а не в зависимости от целевого назначения таких помещений.
Однако Большая Палата Верховного Суда выразила совсем другое мнение по этому вопросу, полностью отказав в удовлетворении исковых требований.
Согласно ч. 2 ст. 10 Закона «Об особенностях осуществления права собственности в многоквартирном доме», к полномочиям собрания совладельцев относится принятие решений по всем вопросам управления многоквартирным домом, в том числе об определении перечня и размера расходов на управление многоквартирным домом. Решение считается принятым собранием совладельцев, если за него проголосовали собственники квартир и нежилых помещений, площадь которых вместе превышает 75% общей площади всех квартир и нежилых помещений многоквартирного дома, кроме некоторых решений, которые считаются принятыми собранием совладельцев, если за них проголосовали владельцы квартир и нежилых помещений, площадь которых вместе превышает 50% общей площади.
Коллегия судей указала, что суды не опровергли предоставленные ответчиком доводы и доказательства о том, что оспариваемые пункты решения принимались в соответствии с требованиями ч. 2 ст. 12 Закона, которая предусматривает, что расходы на управление многоквартирным домом распределяются между совладельцами пропорционально их долям совладельца, если решением собрания совладельцев или законодательством не предусмотрено иного порядка распределения расходов.
Большая Палата ВС отметила, что материалами дела не доказано, что по отношению к истцу решением общего собрания объединения совладельцев многоквартирного дома были осуществлены какие-либо ограничения, а другим собственникам жилых помещений предоставлены несправедливые преимущества за счет истца.
Соответствующее постановление по делу № 910/6471/18 Большая Палата Верховного Суда приняла 3.12.2019.
Далее
До суду звернулося Колективне підприємство з позовом до обласної ради про визнання договорів дарування недійсними. Позивач зазначав, що директор при укладанні спірних договорів дарування не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності та діяв всупереч інтересам підприємства, перевищуючи свої повноваження.
Суди першої та апеляційної інстанцій не знайшли підстав для задоволення позову. Суди виходили з того, що обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності у поведінці третьої особи несе юридична особа.
А позивач не довів належними та достатніми доказами відповідно до статей 76, 79 Господарського процесуального кодексу України обставин, які б свідчили, що, укладаючи спірні договори дарування, обласна рада діяла недобросовісно і нерозумно, тобто знала і за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про відсутність у виконавчого органу підприємства повноважень на укладення оспорюваних договорів.
Позивач у касаційній скарзі звертав увагу ВС на те, що директор, укладаючи спірні договори, діяв на підставі статуту, який в свою чергу містить обмеження щодо вчинення директором підприємства правочинів, пов`язаних з відчуженням нерухомого майна. А обласна рада не могла не знати про обмеження повноважень директора щодо представництва юридичної особи, а тому є підстави вважати, що відповідач діяв недобросовісно.
Крім того, акт приймання-передачі нерухомого майна підписано тим же директором, який не мав повноважень на підписання спірних договорів дарування. Тому позивач вважав, що не можна вважати правочин схваленим юридичною особою, оскільки директор не мав відповідних повноважень на підписання даних угод.
Касаційний господарський суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, залишивши без задоволення касаційну скаргу.
Суд зазначив, що дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.
Закон враховує, що питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу товариства та добросовісність його дій є внутрішніми взаємовідносинами юридичної особи та її органу, тому сам лише факт вчинення виконавчим органом товариства протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.
Суд зауважив, що для визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства (директором) з третьою особою, з підстав порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва, не має самостійного юридичного значення сам по собі той факт, що згодом визнано недійсним у судовому порядку рішення загальних зборів учасників товариства про обрання (призначення) виконавчого органу, згідно якого виконавчий орган діяв на момент укладення договору.
