Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, задовольнив позов Львівської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Рішення мотивовані тим, що спірну земельну ділянку орган місцевого самоврядування не надавав особі, яка продала розташований на ній будинок, у зв’язку з чим будь-які дії щодо відчуження цієї ділянки згаданою особою третім особам є протиправними. Оскільки спірна ділянка вибула з володіння територіальної громади міста поза її волею, права власника земельної ділянки – територіальної громади в особі міської ради можуть бути захищені шляхом витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не погодився з такими висновками, рішення попередніх судів скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив з огляду на таке.
Підставою віндикаційного позову є обставини, що підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна із чужого незаконного володіння, тобто факти, які доводять право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача.
Водночас відповідно до частин 1, 2 ст. 120 ЗК України до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою.
Згідно із ч. 1 ст. 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Аналіз вказаних норм свідчить, що перехід права власності на земельну ділянку відбувається одночасно з переходом права на об’єкт нерухомості, що відповідає принципу «superficies solo cedit» – збудоване на землі слідує за нею.
Таким чином, порядок, передбачений статтями 387, 388 ЦК України щодо витребування власником майна із чужого незаконного володіння, не може бути застосований до спірних правовідносин, оскільки відповідачі у справі набули разом із правом власності на житловий будинок право власності на земельну ділянку під будинком, необхідну для його обслуговування, на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
Із постановою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 461/2328/16-ц (провадження № 61-42538св18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/86162339.
Увольнение работника на основании заявления об увольнении по собственному желанию без согласования даты увольнения до истечения двухнедельного срока является нарушением прав работника. Поэтому такие действия служат и основанием для восстановления на работе работника и выплаты ему среднего заработка за время вынужденного прогула. Такой вывод, сделанный судом апелляционной инстанции, был поддержан ВС/КГС.
Аргументируя свою позицию, суд кассационной инстанции сослался, в частности, на п. 12 постановления Пленума ВСУ «О практике рассмотрения судами трудовых споров» от 06.11.1992 г. № 9. Напомним, он говорит, что работник, предупредивший работодателя о расторжении бессрочного трудового договора, вправе до истечения срока предупреждения отозвать свое заявление и его не увольняют. Речь идет, правда, о случае, если на его место не пригласили человека в порядке перевода с другого предприятия, учреждения, организации (ч. 4 ст. 24 КЗоТ Украины). Если по истечении срока предупреждения трудовой договор не был расторгнут и работник не настаивает на увольнении, действие трудового договора считается продолженным.
Источник: постановление ВС/КГС от 18.11.2019 г. по делу № 229/2676/17
Далее
Конституционный Суд Украины признал своим Решением от 20.12.2019 г. № 12-р/2019 такими, которые не отвечают Конституции Украины (неконституционными) положения ч. 2 ст. 135 Жилищного кодекса Украинской ССР. Согласно им в члены жилищно-строительного кооператива раньше принимали только:
— граждан, которые постоянно проживаю в данном населенном пункте (если иное не установлено законодательством Союза ССР и Украинской ССР) и находятся на учете как желающие вступить в жилищно-строительный кооператив и внесены в единый государственный реестр граждан, нуждающихся в улучшении жилищных условий или пользуются правом внеочередного приема в члены кооператива,
— граждан, указанных в ч. 1 ст. 143 (по обмену с членом кооператива), ч. 2 ст. 145 (члены семьи выбывшего или умершего члена кооператива) и ч. 1 ст. 146 (бывший член семьи члена кооператива после развода) ЖКУ.
По мнению судей, из анализа положений Основного Закона Украины следует, что право на жилье может быть реализовано способом строительства жилья, приобретением его в собственность или взятием в аренду, а гражданами, которые нуждаются в социальной защите — способом получения социального жилья от государства или органов местного самоуправлуения бесплатно или за доступную для них плату в соответствии с законом.
Поэтому Конституционный Суд подчеркнул, что Конституция Украины устанавливает различные способы реализации своего права на жилье и не связывает возможности реализации этого права с постоянным проживанием лица в том или ином населенном пункте (с местом жительства).
Положения ч. 2 ст. 135 ЖКУ, признанные неконституционными, утрачивают силу со дня принятия Конституционным Судом Украины этого Решения.
Далее
Особа оскаржила постанову селищної ради про притягнення її до адміністративної відповідальності за правопорушення, передбачене частиною першою статті 182 Кодексу України про адміністративні правопорушення за те, що вона порушила вимоги положень статті 24 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», оскільки після 23 години в кафе-барі використовувалась звуковідтворювальна апаратура, в результаті чого лунала музика.
Особа покликалась на те, що відповідачем притягнуто її до відповідальності за адміністративне правопорушення, якого фактично не було, оскільки рівень шуму, установленого санітарними нормами для відповідного часу, не було перевищено, а особою, яка склала протокол рівень шуму не досліджувався.
Суд першої інстанції позов задовольнив. Суд зазначив, що постанова не вмотивована і не підтверджена доказами, зібраними відповідно до вимог закону, які б свідчили про вчинення особою адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 182 КУпАП.
Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позовних вимог. Суд виходив із того, що адміністративною комісією було досліджено протоколи про адміністративне правопорушення інспектора відділення поліції, в яких вказувалося про те, що з використанням звуковідтворювальної апаратури, а саме: акустичних колонок та підсилювача звуку о 23:20 год. в кафе відтворювалася музика, чим було порушено вимоги статті 24 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Крім того, у матеріалах адміністративної справи є пояснення особи, який підтвердив, що в кафе близько 23:20 год. дійсно гучно звучала музика із звуковідтворюючої апаратури. Даний факт також підтверджено поясненнями інших осіб.
Касаційний адміністративний суд скасував постанову суду апеляційної інстанції, а постанову суду першої інстанції залишив у силі.
ВС зазначив, що оскільки кафе є закладами громадського харчування, то вони віднесені до захищених об`єктів в розумінні положень частини першої статті 24 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», водночас, для встановлення факту вчинення правопорушення, передбаченого частиною першою статті 182 КУпАП має бути встановлено перевищення рівня шуму, установленого санітарними нормами для відповідного часу доби.
Суд касаційної інстанції зауважив, що будь-яких доказів перевищення рівня шуму, установленого санітарними нормами матеріали справи не містять.
Колегія суддів зазначила, що обставини, які повинні доводитись дослідженням шумового навантаження уповноваженими органами (допустимості рівня шуму), не можуть доводитись показаннями свідків (постанова від 27.12.2019 у справі № 650/1061/16-а).
Далее
Товариство звернулося до господарського суду з позовом до Міністерства оборони України про розірвання договору про постачання для державних потреб нафти і дистилятів для техніки спеціального призначення.
Позивач зазначав про те, що відбулася істотна зміна обставин, якими сторони керувались при укладенні даного договору, тому відповідно до статей 651, 652 Цивільного кодексу, Закону України «Про публічні закупівлі» та умов договору існують підстави для його розірвання. В якості доказу істотної зміни обставин, які впливають на можливість виконання своїх обов`язків за Договором, позивач надав висновок Київської торгово-промислової палати, яким було установлено наявність у період виконання позивачем своїх зобов`язань за Договором істотної зміни обставин.
Відповідно до обставин справи позивач звернувся до Міністерства оборони України з листом, в якому повідомив про зміну котирувань «Platts» у публікаціях «Platts European Marcetscan» та запропонував укласти додаткову угоду до договору на підставі договору та частини 4 статті 36 Закону України «Про публічні закупівлі» або розірвати спірний договір.
У відповідь Міністерство оборони України повідомило позивача про відсутність підстав для розгляду його пропозиції та укладення відповідної додаткової угоди про збільшення ціни нафтопродуктів та продовження терміну їх постачання.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для розірвання договору.
Касаційний господарський суд скасував судові рішення, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з вимогами частин 1, 2 статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною 4 цієї статті, — змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
ВС роз’яснив, що закон пов`язує можливість внесення змін до договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю чотирьох умов, визначених частиною другою статті 652 Цивільного кодексу України, при істотній зміні обставин. Відсутність хоча б однієї з умов тягне за собою відмову у задоволенні позову у зв`язку з недоведеністю таких позовних вимог.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 640 ЦК України, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов’язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов’язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.
