Вироком суду, залишеним без зміни апеляційним судом, особу засуджено за ч. 1 ст. 185 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк один рік за викрадення мобільного телефону.
У касаційній скарзі засуджена вказувала на те, що процесуальне рішення — постанова про призначення групи прокурорів у кримінальному провадженні не містить підпису керівника місцевої прокуратури. У зв`язку з цим особа вважала зазначену постанову такою, що не відповідає вимогам ч. 6 ст. 110 Кримінального процесуального кодексу України. А, виходячи з положень ст. 37 КПК, у прокурорів у кримінальному провадженні не було повноважень здійснювати та приймати будь-які процесуальні рішення та всі рішення, прийняті ними, є незаконними.
ККС частково задовольнив касаційну скаргу засудженої, ухвалу апеляційного суду скасував і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
ККС зазначив, що апеляційний суд встановив, що в матеріалах справи дійсно міститься постанова про призначення групи прокурорів у кримінальному провадженні керівника місцевої прокуратури без підпису останнього, проте дійшов помилкового висновку про те, що у прокурора відсутній обов`язок у кожному випадку виносити постанову.
Також суд вказав, що судом апеляційної інстанції не враховано, що відповідно до положень ч. 1 ст. 110 КПК всі рішення прокурора є процесуальними рішеннями, а згідно з вимогами ч. 3 цієї ж статті рішення прокурора приймається у формі постанови.
Частиною 1 ст. 37 КПК визначено, що прокурор, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, визначається керівником відповідного органу прокуратури після початку досудового розслідування. У разі необхідності керівник органу прокуратури може визначити групу прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, а також старшого прокурора такої групи, який керуватиме діями інших прокурорів.
ВС зауважив, що рішення керівника відповідного органу прокуратури про визначення прокурора чи групи прокурорів у конкретному кримінальному провадженні є процесуальним і має бути винесено у формі постанови.
А постанова слідчого, прокурора виготовляється на офіційному бланку та підписується службовою особою, яка прийняла відповідне процесуальне рішення, що передбачено ч. 6 ст. 110 КПК.
ККС зазначив, що хоча кримінальний процесуальний закон не містить вимоги про те, що постанова керівника відповідного органу прокуратури про визначення прокурора чи групи прокурорів у конкретному кримінальному провадженні в обов`язковому порядку має бути надана суду разом з обвинувальним актом чи під час судового розгляду, проте, згідно з положеннями ч. 2 ст. 92 КПК обов`язок доказування належності та допустимості доказів покладено на сторону, що їх подає, а відповідно до ст. 94 КПК обов`язок оцінки доказів з точки зору їх допустимості покладено на суд.
Оскільки ж сторона захисту поставила під сумнів легітимність процесуальних дій прокурорів та допустимість отриманих під час досудового розслідування доказів внаслідок відсутності, з точки зору сторони захисту, повноважень у прокурорів щодо участі у кримінальному провадженні під час досудового розслідування та судового провадження, суд апеляційної інстанції зобов`язаний був ретельно перевірити й оцінити надані стороною обвинувачення документи на підтвердження повноважень відповідних прокурорів.
Позивач просив суд стягнути з відповідачів матеріальні збитки, понесені у зв`язку з укладенням недійсного правочину. Особа зазначав, що у 2010 році купив для сина квартиру за 23 500,00 дол. США, яка у подальшому була продана іншій особі. Згодом рішенням суду було визнано за іншою особою право власності на квартиру в порядку спадкування за заповітом та витребувано у набувача квартиру і передано власнику. Також іншим рішенням суду було задоволено позов особи, у якої було витребувано квартиру, до позивача у цій справі та стягнуто з нього матеріальну та моральну шкоду.
Позивач покликався на те, що кошти, передані ним за придбання спірної квартири, є такими, що передані відповідачу без достатньої правової підстави, а повернення цих коштів в якості відшкодування матеріальних збитків є відновленням його попереднього майнового стану, який існував до придбання спірної квартири позивачем у відповідача.
Суд першої інстанції частково задовольнив позовні вимоги та стягнув з відповідача на користь позивача відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 23 500,00 дол. США у гривневому еквіваленті.
Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог. Суд зазначив, що між сторонами була укладена угода, що було правовою підставою для набуття відповідачем майна у вигляді сплачених йому позивачем коштів.
За таких обставин майно (гроші) не може вважатися набутим чи збереженим відповідачем без достатніх правових підстав, оскільки це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин певних цивільних прав та обов’язків і правовідносини сторін за цим договором регулюються нормами зобов’язального права, які застосовуються до окремих видів угод, а не статтею 1212 ЦК України.
Згідно з встановленими судом обставинами по справі договір купівлі-продажу квартири, укладений між сторонами недійсним не визнаний, тому застосування ч. 3 статті 1212 ЦК України можливо тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Апеляційний суд зазначив, що визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири 2008 року, на що посилається позивач як на підставу застосування ст. 1212 ЦК України, за умови, що після цього укладався ще один договір купівлі продажу цієї ж квартири, не є належним доказом недійсності саме договору купівлі — продажу спірної квартири, укладеного між відповідачем та позивачем.
З таким висновком не погодився суд касаційної інстанції, який залишив в силі рішення суду першої інстанції.
КЦС зазначив, що кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом глави 83 ЦК України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент йог набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
ВС роз’яснив, що ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; потерпілий вимагає повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.
ВС дійшов висновку, що позивач має право на одержання від відповідача грошових коштів, сплачених ним за придбання квартири, навіть за тієї умови, що договір купівлі — продажу, укладений безпосередньо між цими особами не був визнаний судом недійсним, враховуючи тлумачення статей 658 та 1212 ЦК України (постанова від 27.11.2019 у справі № 4-ц87/1666/16).
Далее
Відповідно до вироку суду особа створив та очолив озброєну банду, до участі якої залучив свого знайомого, який раніше займався обміном валюти, а також свого рідного брата — працівника міліції БМОП «Беркут», який в свою чергу залучив свого знайомого діючого працівника міліції СБСМ «Грифон».
Вказані особи зорганізувались між собою в стійке озброєне об`єднання для вчинення тяжких та особливо тяжких корисливих злочинів і всі усвідомлювали факт існування такої озброєної банди і були об`єднані єдиним злочинним планом із розподілом функцій з метою заволодіння грошовими коштами, окремих фізичних осіб, які здійснювали обмін валюти в м. Харкові, з подальшим їх викраденням, поєднаних із застосуванням фізичного насильства, вогнепальної та холодної зброї, з використанням спеціальних засобів та службових посвідчень працівників міліції, технічних засобів отримання інформації.
Суд першої інстанції засудив осіб за ст. 257 КК України, за ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 263 КК України, за ч. 3 ст. 146 КК України за ч. 4 ст. 187 КК України за ч. 3 ст. 289 КК України, за відповідними частинами ст. 27, ч. 2 ст. 364 КК України
Апеляційний суд, зокрема, вирок суду скасував, а кримінальне провадження закрив
— в частині засудження осіб за ст. 257 КК України на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення їх винуватості в суді та вичерпанням можливостей їх отримання;
— щодо двох осіб за ч. 2 ст. 364 КК України, особи за ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 364 КК України та особи за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 364 КК України на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з відсутністю в їх діянні складу вказаного злочину;
Прокурор не погодився з ухвалою апеляційного суду та в касаційній скарзі, зокрема, зазначав, що висновок суду апеляційної інстанції про скасування вироку та закриття кримінального провадження на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України в частині засудження двох осіб за ч. 2 ст. 364 КК України, особи за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 364 КК України, як пособництво і особи за ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 364 КК України як організація зловживання владою та службовим становищем у зв`язку з відсутністю в їх діях складу злочину, оскільки вони з метою створення видимості законності злочинних дій використовували свої особисті службові посвідчення працівників міліції, пред`являли їх потерпілим та перехожим, а також застосовували спеціальний засіб — браслети сталеві.
Касаційний кримінальний суд ВС не визнав такі доводи прокурора обґрунтованими. Суд зазначив, що з фактичних обставин провадження, встановлених судом, вбачається, що 2 особи були працівниками міліції.
Одночасно ч. 2 ст. 364 КК України передбачає відповідальність за зловживання владою та службовим становищем, тобто умисне, з метою одержання неправомірної будь-якої неправомірної вигоди для самої себе та іншої фізичної або юридичної особи, використання службовою особою влади та службового становища всупереч інтересам служби, яке завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним та громадським інтересам, що спричинило тяжкі наслідки.
Суд роз’яснив, що зловживання владою або службовим становищем можуть бути визнані лише такі дії посадової особи, які випливають з його службових повноважень та були пов`язані із здійсненням прав та обов`язків, якими ця особа наділена в силу посади, яку обіймає.
Суть дела: госисполнитель наложил арест на средства предприятия на счетах в банках, о чем предприятию было сообщено. Однако директор предприятия умышленно открыл новые расчетные счета по которым оно осуществляло финансово-хозяйственные операции.
По приговору местного суда директора был осужден, в частности, по ч. 3 ст. 382 УК (неисполнение судебного решения).
Апелляционный же суд отменил этот приговор и закрыл уголовное производство за отсутствием в действиях состава уголовного преступления.
Читайте также: в 2020 году налоговики проведут 6147 проверок
Однако коллегия судей Уголовного суда ВС не согласилась с такой позицией апелляционного суда и направила дело на новое рассмотрение в суде апелляционной инстанции.
Верховный Суд отметил, что объективная сторона преступления, предусмотренного ст. 382 УК, заключается в одном из таких, альтернативно указанных в диспозиции деяний, как неисполнение (уклонение от исполнения) приговора, определения, постановления, решения суда или препятствование их исполнению.
За этой нормой материального права состав преступления является формальным, ведь его объективная сторона исчерпывается совершением одного из указанных в законе деяний — действия (препятствование) или бездействия (неисполнение). И именно с этого момента преступление признается оконченным.
Препятствование исполнению судебного акта — это активные действия, которые составляют противодействие реализации требований, содержащихся в этом акте, совершаемых с целью недопущения его выполнения.
Одной из форм препятствования исполнению судебного решения является открытие новых счетов в банках или других финансовых учреждениях несмотря на наложенный государственным исполнителем арест на средства должника — юридического лица (ч. 4 ст. 52 Закона «О исполнительном производстве»).
Соответствующее постановление по делу № 701/340/17 ВС принял 10.12.2019.
Далее
ТОВ звернулося до суду із позовом, у якому просило стягнути з відповідача на його користь 373 191,86 грн на відшкодування завданих збитків.
На обґрунтування позовних вимог ТОВ зазначило, що воно є власником автомобіля марки Mazda Tribute, яким користувався відповідач для організації господарської діяльності ТОВ, під час перебування на посаді генерального директора цього товариства.
Тому позивач просив стягнути з відповідача вартість автомобіля на відшкодування збитків, завданих його неповерненням.
Суд першої інстанції позов задовольнив. Суд виходив з того, що неповернення відповідачем автомобіля, наданого йому в користування, обмежує право власності позивача, завдає йому майнової шкоди, що підлягає відшкодуванню у повному обсязі відповідачем як особою, яка її завдала.
Апеляційний суд не погодився з визначеним судом першої інстанції розміром збитків та дійшов висновку, що оскільки балансова вартість автомобіля становить 113 290,00 грн, тому саме такий розмір шкоди підлягає стягненню.
Апеляційний суд відхилив посилання відповідача на порушення судом першої інстанції правил предметної юрисдикції, вказавши, що правовідносини між ТОВ та відповідачем щодо стягнення збитків через неповернення автомобіля виникли після припинення повноважень відповідача як посадової особи, не є за своєю суттю господарськими, не пов`язані з управлінням суб`єктом господарювання.
Велика Палата ВС не погодилась з таким висновком, скасувала судові рішення, а провадження у справі закрила.
ВП зазначила, що у частині другій статті 89 Господарського кодексу України визначено, що посадові особи відповідають за збитки, завдані ними господарському товариству. Відшкодування збитків, завданих посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані:
— діями, вчиненими посадовою особою з перевищенням або зловживанням службовими повноваженнями;
— діями посадової особи, вчиненими з порушенням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення подібних дій, встановленої установчими документами товариства;
— діями посадової особи, вчиненими з дотриманням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення відповідних дій, встановленої товариством, але для отримання такого погодження та/або дотримання процедури прийняття рішень посадова особа товариства подала недостовірну інформацію;
— бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов`язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов`язків;
— іншими винними діями посадової особи.
ВП зазначила, що господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов:
— участь у спорі суб`єкта господарювання;
— наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин;
— наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції, такий спір виник між господарським товариством та його посадовою особою, стосується рішень, дій чи бездіяльності цієї посадової особи на виконання нею своїх повноважень з управління товариством, організацією діяльності товариства.
Суд звернув увагу, що зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачу завдано збитків унаслідок неповернення належного йому на праві власності автомобіля, яким користувався відповідач під час перебування на посаді генерального директора товариства.
Оскільки правовідносини, які виникли між ТОВ та відповідачем щодо відшкодування збитків, завданих неповерненням автомобіля, стосуються дій або бездіяльності відповідача під час здійснення своїх повноважень як посадової особи, такі правовідносини за своєю суттю є господарськими, хоч і виявлені після звільнення особи з посади генерального директора цього товариства.
Тому ВП дійшла висновку, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства (постанова від 11.12.2019 у справі № 638/15118/16-ц).
Далее
Позивач оскаржив постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення у виді штрафу у розмірі 225 грн. за порушення пункту 8.4 «в» ПДР України.
Відповідно до постанови позивач здійснив зупинку автомобіля в зоні дії знаку 3.34. «Зупинку заборонено», чим порушив пункту 8.4 «в» ПДР України.
Судами попередніх інстанцій установлено, що автомобіль позивача знаходився не безпосередньо на проїзній частині, а на тротуарі.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про протиправність постанови та скасували її.
Суди виходили з того, що дорожній знак 3.34 «Зупинку заборонено» поширює свою дію виключно на дорогу, а не на тротуар, на якому знаходився автомобіль позивача.
КАС ВС з таким вирішенням спору не погодився, а дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог.
Суд касаційної інстанції зазначив, що з обставин справи вбачається, що сторони по-різному розуміють і трактують саме зону дії знаку 3.34 «Зупинку заборонено».
ВС навів визначення термінів, що закріплено у пункті 1.10 ПДР України:
— автомобільна дорога, вулиця (дорога) — частина території, зокрема в населеному пункті, з усіма розташованими на ній спорудами (мостами, шляхопроводами, естакадами, надземними і підземними пішохідними переходами) та засобами організації дорожнього руху, призначена для руху транспортних засобів і пішоходів та обмежена по ширині зовнішнім краєм тротуарів чи краєм смуги відводу;
— край проїзної частини (для нерейкових транспортних засобів) — видима умовна чи позначена дорожньою розміткою лінія на проїзній частині в місці її прилягання до узбіччя, тротуару, газону, розділювальної смуги, смуги для руху трамваїв, велосипедної або пішохідної доріжки;
— проїзна частина — елемент дороги, призначений для руху нерейкових транспортних засобів. Дорога може мати декілька проїзних частин, межами яких є розділювальні смуги;
— тротуар — елемент дороги, призначений для руху пішоходів, який прилягає до проїзної частини або відокремлений від неї газоном.
Також суд зазначив, що у статті 1 Закону України «Про автомобільні дороги» визначено, що вулиця — автомобільна дорога, призначена для руху транспорту і пішоходів, прокладання наземних і підземних інженерних мереж у межах населених пунктів; проїзна частина — частина автомобільної дороги, безпосередньо призначена для руху транспортних засобів; смуга відведення — земельні ділянки, що надаються в установленому порядку для розміщення автомобільної дороги.
За результатом аналізу змісту значення вказаних вище термінів КАС дійшов висновку, що тротуар, як і проїзна частина, є складовими елементами дороги загалом.
Тому дорога — це не лише проїзна частина, по якій рухається автомобільний транспорт, але й пішохідна зона, в тому числі й тротуар.
ВС вказав, що позивач, як і суди попередніх інстанцій, помилково вважають, що дія знаку 3.34 «Зупинку заборонено» поширюється виключно на проїзну частину вулиці (дороги), оскільки дія заборонного знаку поширюється на всю дорогу (той бік дороги, де встановлено знак), елементом якої є тротуар, саме зовнішній край якого обмежує дорогу по ширині.
Тому КАС дійшов висновку, що дії позивача, які полягали у тому, що він залишив автомобіль на тротуарі в зоні дії дорожнього знаку 3.34 «Зупинку заборонено» складають об`єктивну сторону адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 КУпАП (постанова від 19.12.2019 у справі № 686/13619/17).
Далее
