Зміни до свідоцтва про право на спадщину можуть бути внесені нотаріусом (уповноваженою посадовою особою органу місцевого самоврядування) або в судовому порядку.
І в першому, і в другому випадках нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.
Так, статтею 1300 Цивільного кодексу України передбачено, що за згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус або в сільських населених пунктах — уповноважена на це посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину.
Також зміни до свідоцтва про право на спадщину можуть бути внесені за рішенням суду на вимогу одного із спадкоємців.
У справі № 758/5329/15 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вказав, що застосування цього правила є можливим у випадку, коли після видачі свідоцтв про право на спадщину з`являться інші спадкоємці.
Важливим є те, що у разі настання підстав для внесення змін до свідоцтва про право на спадщину законом не обумовлюється, що зміни до нього повинні вноситись внаслідок визнання попереднього свідоцтва недійсним. У такому випадку нотаріус повинен вилучити у спадкоємців раніше видані свідоцтва та замість них видати нові, з актуальною інформацією.
Так, у цій справі позивач просив суд внести зміни до свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/2 частину квартири, шляхом визначення їй та відповідачу часток у права власності на спадкове майно — по 1/4 частині квартири. Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у позові, оскільки вважали, що після оформлення відповідачем спадкових прав на все майно та одержання свідоцтва про право на спадщину оформлення позивачем спадкових прав на це майно без скасування вже виданого свідоцтва неможливо.
ВС не погодився з такою позицією та позов задовольнив, зазначивши, що передбачений статтею 1300 ЦК України порядок внесення змін до свідоцтва про право на спадщину є самостійним способом захисту прав спадкоємців (постанова від 13.11.2019).
У справі № 304/1300/16-ц ВС залишив без змін рішення судів про відмову у задоволенні позову особи та зазначив, що внесення змін до свідоцтва про право на спадщину в судовому порядку може мати місце тоді, коли відсутня згода спадкоємців на внесення таких змін до свідоцтва, а також існують інші обставини, що позбавляють можливості внести такі зміни в нотаріальному порядку.
У цій справі суди встановили, що позивач є одноосібним власником спадкового майна, яке перейшло до нього на передбачених законом підставах, інші особи, в тому числі і відповідач, не заперечували його майнових прав на спадкове майно, а у позові особа покликалась на наявність помилок у свідоцтві про право на спадщину. Тому ВС зазначив, що законодавством України врегульовано можливість внесення змін до свідоцтва про право на спадщину, проте цим правом позивач не скористався, передчасно звернувшись з позовом за захистом прав, які відповідачем не оспорювались та не порушувались (постанова від 24.07.2019)
Посилання на судові рішення:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/85678435
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/83230346
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/77653924
За матеріалами: Українське право
Далее
Суть дела: водитель обжаловал постановление инспектора полиции о совершении административного правонарушения, предусмотренного ч. 1 ст. 126 КУоАП и наложении штрафа в размере 425 грн.
Иск обоснован тем, что инспектор полиции осуществил проверку наличия у него полиса обязательного страхования гражданско-правовой ответственности владельцев наземных ТС, не составив протокол об административных правонарушениях.
Местный и апелляционный суды отказали в удовлетворении иска.
Однако коллегия судей Административного суда ВС отменила решение судов предыдущих инстанций и направила дело на новое рассмотрение в местном суде.
Верховный Суд указал, что в случае обнаружения признаков административного правонарушения, ответственность за которое предусмотрена ст. 126 КУоАП, составление протокола об административном правонарушении не требуется, а постановление по делу об административном правонарушении (при наличии соответствующих оснований) выносится непосредственно на месте совершения правонарушения должностным лицом органа (подразделения) Национальной полиции.
Соответствующее постановление по делу № 522/22180/16-а ВС принял 21.11.2019.
Далее
Позивач просив суд усунути та не чинити перешкод йому у вихованні та спілкуванні з донькою та сином, а також визначити спосіб його участі у вихованні та спілкуванні з дітьми до досягнення ними повноліття шляхом встановлення систематичних особистих побачень без присутності матері без обмеження місця зустрічей та з правом поїздок по території України, у тому числі до бабусі, згідно з запропонованим графіком.
Позивач зазначав, що після того як він одружився вдруге, відповідач почала перешкоджати йому спілкуватися та бачитися з дітьми, зустрічатися особисто, замінила замки в квартирі, у зв`язку з чим він змушений чекати дітей біля під`їзду, оскільки в інший спосіб побачитися з ними не має можливості.
Суд першої інстанції позов задовольнив частково. Суд виходив з того, що зазначений спосіб участі батька у вихованні дітей забезпечить справедливий баланс між правами та обов`язками сторін, рівність таких прав і обов`язків по відношенню до дітей, які мають однакову прихильність до обох батьків.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо доцільності зміни способу участі батька у вихованні дітей та зменшення часу для їх особистих побачень та прийняв нове рішення про часткове задоволення позову. При цьому суд врахував висновок органу опіки та піклування.
Позивач подав касаційну скаргу, в якій зазначав про те, що висновок органу опіки та піклування не можна вважати обґрунтованим, оскільки в ньому не визначено місце проведення зустрічей з дітьми, присутність або неприсутність матері, натомість вказано, що в іншій час позивач може бачити дітей за домовленістю з відповідачем, не взявши до уваги наявність тривалого конфлікту між колишнім подружжям та неможливість дійти згоди щодо участі у спілкуванні з дітьми.
Касаційний цивільний суд змінив постанову суду апеляційної інстанції та визначив порядок побачень батька з дітьми без присутності матері.
Суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до статті 159 СК України, якщо той з батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та її вихованні, зокрема він ухиляється від виконання рішення органу опіки і піклування, другий з батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування з урахуванням віку, стану здоров`я дитини, поведінки батьків, а також інших обставин, що мають істотне значення. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи.
Суд роз’яснив, що батько, який проживає окремо від дитини, також має право на особисте спілкування з нею, а мати не має права перешкоджати батьку спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дитини.
КЦС визнав вірним висновок суду першої інстанції, який встановивши, що між сторонами склались стосунки, які позбавляють позивача можливості регулярно спілкуватися з дітьми, відповідач чинить перешкоди у спілкуванні батька з дітьми, які проживають з матір`ю, зазначив про доцільність спілкування батька з дітьми без присутності матері.
А суд апеляційної інстанції, визначаючи порядок побачень дітей з батьком, у резолютивній частині не зазначив про відсутність чи присутність матері дітей під час зустрічей, не врахував наявність конфлікту між батьками та неможливість самостійно дійти згоди у вихованні дітей, а також наявність перешкод, які відповідач чинила батьку у спілкуванні з дітьми, тому колегія суддів ВС дійшла висновку про доцільність проведення побачень дітей з батьком у запропонованому органом опіки та піклування порядку без присутності матері, оскільки особисті конфліктні відносини між сторонами не повинні порушувати інтереси дітей, спричиняти на них негативний вплив (постанова від 11.12.2019 у справі № 753/15487/18).
Суть дела: истец просил взыскать с городского совета 10 тыс. грн морального вреда. Иск обоснован тем, что ответчик не рассмотрел на пленарных заседаниях заявления истца об отводе земельных участков в собственность. Этот вопрос рассматривало Управление земельных ресурсов, которое письмами уведомляло истца об отсутствии основания для рассмотрения вопроса предоставления соответствующих разрешений.
Местный суд удовлетворил исковые требования в части возмещения морального вреда в размере 2 тыс. грн. Решение обосновано тем, что городской совет был обязан в месячный срок рассмотреть на пленарном заседании соответствующие заявления истца и принять решение по существу вопросов, которые указывались в его заявлениях. Таким образом, ответчик допустил противоправную бездеятельность.
Однако апелляционный суд не согласился с таким выводом, отказав в удовлетворении иска.
Коллегия судей Административного суда ВС согласилась с решением суда первой инстанции, указав следующее.
Ненадлежащее выполнение органами государственной власти или местного самоуправления своих полномочий, которое привело к нарушению прав человека, свидетельствует о невыполнении государством в лице соответствующего органа его главной обязанности перед человеком — утверждать и обеспечивать его права.
В соответствии с ч. 1 ст. 23 Гражданского кодекса человек имеет право на возмещение морального вреда, нанесенного в результате нарушения его прав.
Моральный вред заключается, в частности, в душевных страданиях, которые физическое лицо испытало в связи с противоправным поведением относительно него самого, членов его семьи или близких родственников ; унижении чести, достоинства, а также деловой репутации физического или юридического лица.
В соответствии с п. 6 ч. 1 ст. 5 КАС каждый имеет право в порядке, установленном этим Кодексом, обратиться в административный суд, если считает, что решением, действием или бездеятельностью субъекта властных полномочий нарушены его права, свободы или законные интересы, и просить об их защите путем, в частности, принятия судом одного из решений, указанных в пунктах 1-4 этой части и взыскания с ответчика — субъекта властных полномочий средств на возмещение вреда, причиненного его противоправными решениями, действием или бездеятельностью.
Верховный Суд отметил, что отсутствие последствий в виде расстройств здоровья в результате душевных страданий, психологических переживаний не свидетельствует о том, что истец не испытал страданий и унижения, а следовательно и не свидетельствует о том, что моральный вред не нанесен.
ВС указал, что психологическое напряжение, разочарование и неудобства, возникшие вследствие нарушения органом государственной власти или местного самоуправления прав человека, даже если они не повлекли весомых последствий в виде ухудшения здоровья, могут свидетельствовать о причинении ему морального вреда.
Далее
Конституционный Суд принял Решение по делу по конституционному представлению 49 народных депутатов Украины относительно соответствия Конституции (конституционности) некоторых положений Жилищного кодекса Украинской ССР.
Так, этим Решением КСУ признал неконституционными положения ч. 2 ст. 135 Кодекса.
Согласно этим положениям Кодекса в члены жилищно-строительного кооператива принимаются граждане, постоянно проживающие в данном населенном пункте (если иное не установлено законодательством СССР и Украинской ССР) и находятся на учете желающих вступить в жилищно-строительный кооператив и внесены в единый государственный реестр граждан, требующих улучшения жилищных условий или пользуются правом внеочередного приема в члены кооператива, а также граждане, указанные в ч. 1 ст. 143, ч. 2 ст. 145 и ч. 1 ст. 146 Кодекса.
Из анализа положений Основного Закона Украины выплывает, что право на жилье может быть реализовано в способ строительства жилья, приобретения его в собственность или взятие в аренду, а гражданами, требующими социальной защиты, — в способ получения социального жилья от государства или органов местного самоуправления безвозмездно или за доступную для них плату в соответствии с законом.
Исходя из приведенного КСУ указывает, что Конституция устанавливает разные способы реализации своего права на жилье и не связывает возможность реализации этого права с постоянным проживанием лица в том или ином населенном пункте (с местожительством).
КСУ считает, что положение ч. 2 ст. 135 Кодекса противоречат ряду положений Основного Закона Украины.
КСУ обращает внимание на то, что Кодекс принят до вступления в силу Конституции, а потому ряд его положений является нивелирующими сущность конституционного права каждого лица на жилье, не отвечает и другим конституционным принципам социального, экономического развития Украинского общества и государства, делают невозможным свободное приобретение каждым права частной собственности на жилищные объекты в соответствии с законом. Суд также подчеркивает, что положения преамбулы Кодекса противоречат частям 1, 2 ст. 15 Конституции.
Положение ч. 2 ст. 135 Кодекса, признанные неконституционными, теряют действие со дня принятия Конституционным Судом этого Решения.
Решение КСУ является обязательным, окончательным и не может быть обжаловано.
Далее
Особи звернулися до суду з позовом про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності в порядку спадкування. Особи зазначали про те, що вони є рідними братом та сестрою відповідача, проте у свідоцтві про їх народження у відповідній графі відомості про батька відсутні.
Позивачі покликались на те, що їх батько знаходився у зареєстрованому шлюбі з матір`ю відповідача, який не було розірвано, проте їх батько з 1950 року перебував у фактичних шлюбних відносинах з їх матір`ю, від яких вони і були народжені.
Після смерті їх батька залишилось спадкове майно — 32/200 частини домоволодіння, але нотаріальною конторою їм було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, так як у свідоцтвах про їх народження немає запису, що померлий є їх батьком, а також через відсутність правовстановлюючого документу на спадкове майно.
Суд першої інстанції позов задовольнив частково та встановив факт родинних відносин, а саме факт того, що померлий є рідним батьком позивачів.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції в частині задоволенні позовних вимог, оскільки відсутні достатні докази, які достовірно підтверджують факт походження позивачів від померлого.
ВС погодився з висновком суду апеляційної інстанції.
У цій справі застосуванню підлягали норми Кодексу про шлюб та сім’ю України.
ВС зазначив, що частиною третьою статті 53 КпШС України визначено чотири юридично значимі обставини встановлення батьківства, кожна з яких є необхідною і достатньою для задоволення позову: а) спільне проживання та ведення спільного господарства батьками дитини до її народження; б) спільне виховання батьками дитини; в) спільне утримання батьками дитини; г) визнання батьківства відповідачем.
Спільне проживання та ведення спільного господарства в зазначених випадках може підтверджуватися наявністю обставин, характерних для сімейних відносин (проживання в одному жилому приміщенні, спільне харчування, спільний бюджет, взаємне піклування, придбання майна для спільного користування тощо). Припинення цих відносин до народження дитини може бути підставою для відмови в позові лише у випадках, коли це сталося до її зачаття. У необхідних випадках суд для з`ясування питань, пов`язаних із походженням дитини, може з урахуванням обставин справи призначити відповідну судову експертизу.
Спільне виховання дитини має місце, коли вона проживає з матір`ю та особою, яку остання вважає (або яка вважає себе) батьком дитини, або коли ця особа спілкується з дитиною, проявляє батьківську турботу щодо неї.
Під спільним утриманням дитини слід розуміти як перебування її на повному утриманні матері й особи, яку остання вважає (або яка вважає себе) батьком дитини, так і, як правило, систематичне надання цією особою допомоги в утриманні дитини незалежно від розміру допомоги.
Далее
