Особа оскаржила постанову приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання постанови Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю.
Позивач покликалась на те, що постанова Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, як виконавчий документ, не відповідає вимогам, які Законом України «Про виконавче провадження» ставляться до виконавчих документів, зокрема: не зазначено строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, дату народження боржника вказано неправильно, невірно зазначено номер поштового відправлення, яким виконавчий документ надісланий позивачу.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив, оскільки недоліки постанови Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю як виконавчого документа, не є такими, що унеможливлюють відкриття виконавчого провадження виконавцем.
Апеляційний адміністративний суд скасував таке рішення, а позов задовольнив.
Суд зазначив, що приватний виконавець при надходженні виконавчого документа не звернула увагу на недоліки виконавчого документа, неправомірно відкривши виконавче провадження за виконавчим документом, який не відповідає вимогам, які до нього ставляться. Так, у виконавчому документі не вказаний строк пред`явлення виконавчого документа до виконання та не вказана дата набрання рішенням чинності.
Касаційний адміністративний суд визнав вірним вирішення спору судом першої інстанції, а постанову апеляційного суду скасував.
Так, у виконавчому документі зазначено, що відповідно до ст.303 КУпАП не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративного стягнення, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня винесення. Тобто, строк пред`явлення виконавчого документа до виконання становить три місяці та починає перебіг з дня його винесення. З матеріалів справи вбачається, що постанова винесена 28.01.2019, а пред`явлена до виконання 20.03.2019, тобто в межах встановленого законом строку.
ВС зауважив, що строк пред`явлення виконавчого документу до виконання встановлений законом і не може бути змінений. Тому, відсутність у виконавчому документі відомостей про строк пред`явлення його до виконання, в цьому випадку, не перешкоджає приватному виконавцю самостійно вирішити питання про дотримання стягувачем строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відповідно відкрити виконавче провадження.
Також згідно з наказом, затвердженим Міністерством регіонального розвитку будівництва та житлово-комунального господарства України 15.05.2012 №240 «Про затвердження форм актів та інших документів, які складаються під час або за результатами здійснення державного архітектурно-будівельного контролю» у формі постанови у справі про адміністративне правопорушення згідно з додатком 6, що виноситься при розгляді матеріалів справи про адміністративне правопорушення у сфері містобудівної діяльності, вказано саме такий строк пред`явлення постанови до виконання, а саме: відповідно до ст.303 КУпАП не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративного стягнення, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня винесення.
Позивач оскаржив рішення про переміщення належного йому автомобіля на спеціальну стоянку (штраф майданчик).
Відповідно до обставин справи автомобіль був зупинений інспекторами ДПС за порушення Правил дорожнього руху, а саме: була виявлена тріщина на передньому лобовому склі та не пройдений технічний огляд автомобіля. Після цього був складений протокол про адміністративне правопорушення та постанова про накладення штрафу, а також складено акт огляду та тимчасового затримання транспортного засобу, а автомобіль евакуйований на штраф майданчик.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, виходячи з того, що рішення про переміщення автомобіля було прийняте відповідачем відповідно до його повноважень та відповідно до закону.
Апеляційний суд дійшов інших висновків та позов задовольнив частково, скасувавши рішення Інспектора ДПС щодо переміщення автомобіля на спеціальний майданчик. Апеляційний суд встановив, що зупинений відповідачем автомобіль позивача не перешкоджав дорожньому руху, знаходився поза межами асфальтового покриття дороги, тобто на узбіччі автодороги.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що за правилами ст. 265-2 КУпАП у разі, коли неможливо усунути причину затримання на місці виявлення адміністративного правопорушення можливе лише примусове припинення використання такого транспортного засобу шляхом його блокування за допомогою технічних пристроїв. Доставлення на спеціальний майданчик чи стоянку можливе за умови, якщо транспортний засіб створює значні перешкоди дорожньому руху. А у відповідача не було визначених законом підстав для переміщення автомобіля на спеціальний майданчик за допомогою евакуатора.
У касаційній скарзі відповідач покликався на те, що транспортний засіб позивача переміщено у відповідності до вимог пункту 2 Порядку тимчасового затримання та зберігання транспортних засобів на спеціальних майданчиках і стоянках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року № 1102, оскільки тимчасове затримання транспортного засобу уповноваженою особою Державтоінспекції проводиться у випадках передбачених статтею 265-2 КУпАП, зокрема у разі, коли неможливо усунути причину затримання на місці виявлення адміністративного правопорушення.
Касаційний адміністративний суд погодився з вирішенням спору судом апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до положень ч. 1 ст. 265-2 КУпАП у разі наявності підстав вважати, що водієм вчинено порушення, передбачені частиною першою, другою, третьою, четвертою, шостою і сьомою статті 121, статтями 121-1, 122-5, 126, частинами першою, другою, третьою і четвертою статті 130, статтями 132-1, 206-1 цього Кодексу, працівник відповідного підрозділу Міністерства внутрішніх справ України, що забезпечує безпеку дорожнього руху, тимчасово затримує транспортний засіб шляхом блокування або доставляє його для зберігання на спеціальний майданчик чи стоянку (якщо розміщення затриманого транспортного засобу суттєво перешкоджає дорожньому руху), в тому числі за допомогою спеціального автомобіля евакуатора.
Далее
За результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду скасувала оскаржені судові рішення та направила справу щодо відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом приміщенню у м. Маріуполь, на новий розгляд до суду першої інстанції. Про це повідомляє прес-служба ВС у Фейсбук.
Зокрема, повідомляється, що позивачка звернулася до суду із позовом до Кабінету міністрів України та Державної казначейської служби України, у якому на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» просила відшкодувати їй заподіяну терористичним актом шкоду за пошкоджене торговельне приміщення, розташоване в м. Маріуполі Донецької області. Місцевий суд позов задовольнив, а суд апеляційної інстанції залишив це рішення без змін.
Розглянувши касаційну скаргу КМУ, Велика Палата Верховного Суду зазначила таке. Реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закону, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об’єктам нежитлової нерухомості громадян, не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.
До того ж у законодавстві України не визначено не тільки процедури виплати зазначеного відшкодування, але й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування.
Відповідно до ч. 8 ст. 86 і ч. 3 ст. 89 Кодексу цивільного захисту України постановою КМУ від 18 грудня 2013 року №947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання, який викладений у редакції постанови КМУ від 10 липня 2019 року №623. Однак цей порядок не поширюється на випадки відшкодування державою шкоди постраждалим від пошкодження торговельних об’єктів, інших нежитлових будівель і споруд внаслідок терористичного акта.
Передбачене у ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, з огляду на відсутність відповідного закону, не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об’єкт нежитлової нерухомості незалежно від того, на якій території України — підконтрольній чи непідконтрольній українській владі — мав місце вказаний акт. З аналогічних підстав не породжує у позивачки такого очікування і ст. 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.
Відсутність у законодавстві України відповідних приписів не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов’язок держава не виконала, вимагати від неї компенсації за це невиконання на підставі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте залежно від змісту порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілого, означена компенсація з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися: у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов’язків розробити компенсаційні механізми за втручання, зокрема, у право мирного володіння майном і провести об’єктивне й ефективне розслідування факту втручання у це право немає підстав для висновку про те, що така компенсація має передбачати відшкодування реальної вартості пошкодженого (знищеного) майна; тоді як за порушення негативного обов’язку не втручатися у вказане право держава може бути зобов’язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у повному обсязі.
За результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду скасувала оскаржені судові рішення та направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Далее
Особа просив суд розірвати договір оренди земельної ділянки.
Позивач покликався на те, що відповідно до договору оренди відповідач зобов`язався сплачувати позивачу щороку орендну плату у грошовій формі до 30 грудня кожного року. Проте за час користування земельною ділянкою відповідачем не виплачено орендну плату за 2015-2016 роки, чим порушено умови договору. Його усні звернення до відповідача з вимогою виплатити орендну плату залишені без реагування.
Суд першої інстанції вирішив розірвати договір оренди земельної ділянки. Суд виходив з того, що протягом 2015-2016 років відповідачем не в повній мірі виконувалися умови договору оренди, а тому протягом двох років підряд мала місце систематична несплата орендної плати, що є підставою для розірвання договору оренди землі.
Апеляційний суд дійшов іншого висновку. Суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідачем підтверджено факт виплати частини орендної плати за 2015 рік, а тому в спірному випадку відсутня систематична несплата орендної плати за два роки поспіль, яка б свідчила про неналежне невиконання відповідачем договірних зобов`язань.
Касаційний цивільний суд ВС визнав вірним вирішення спору судом першої інстанції.
ВС зазначив, що положеннями статті 32 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, у разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.
У статті 141 ЗК України серед підстав припинення права користування земельною ділянкою, зокрема в пункті «д» частини першої цієї статті передбачено систематичну несплату земельного податку або орендної плати.
Разом з тим згідно із частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Суд роз’яснив, що системний аналіз зазначених положень законодавства та враховуючи врегулювання відносин, пов`язаних із орендою землі, зокрема, положеннями ЦК України, дає можливість дійти висновку, що при вирішенні питання щодо розірвання договору оренди з підстави, передбаченої пунктом «д» статті 141 ЗК України, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України, згідно з якою необхідна наявність істотного порушення стороною договору.
Далее
На нерегулированных пешеходных переходах пешеходы имеют преимущество в движении перед транспортными средствами с момента, когда они ступили на переход. Для выполнения требования этого пункта водитель транспортного средства обязательно должен своим маневром показать пешеходам, что он дает дорогу, то есть снизить скорость, если этого достаточно для того, чтобы дать дорогу или остановиться.
Соответствующие положения содержит постановление КАС ВС от 4 декабря 2019 года № 751/4821/17.
Как установлено судами предыдущих инстанций, инспектором было вынесено постановление о наложении на водителя авто (истца) административного взыскания в виде штрафа в размере 255 грн. В указанном постановлении указано, что истец, приближаясь к нерегулированному пешеходному переходу, на котором находился пешеход, не уменьшил скорости и не остановился, чтобы предоставить дорогу пешеходу, чем нарушил требования пункта 18.1 ПДД и совершил административное правонарушение, предусмотренное ч. 1 ст. 122 КУоАП.
В суде первой инстанции была исследована видеозапись правонарушения и установлено, что истец имел возможность заблаговременно видеть пешехода на нерегулированном пешеходном переходе, при этом не уменьшал скорость автомобиля, которым руководил и фактически пешеход остановился на пешеходном переходе, на определенный период времени, чтобы проехал автомобиль.
Водитель обратился в суд с иском относительно признания противоправным и отмене постановления инспектора. Местный суд иск не удовлетворил, апелляционный суд принял новое постановление, чем удовлетворил исковые требования. В кассационной жалобе ответчик просил отменить постановление апелляционного суда, а постановление суда первой инстанции оставить в силе.
Верховный Суд кассационную жалобу инспектора удовлетворил, учитывая следующее.
Пункт 18.1 ПДД предусматривает, что на нерегулированных пешеходных переходах пешеходы имеют преимущество в движении перед транспортными средствами с момента, когда они ступили на переход. Для выполнения требования этого пункта водитель транспортного средства обязательно должен своим маневром показать пешеходам, что он дает дорогу, то есть снизить скорость, если этого достаточно для того, чтобы дать дорогу или остановиться.
Запрещается осуществлять объезд пешехода, находящегося на пешеходном переходе независимо от расстояния между ним и транспортным средством, а также увеличивать скорость с целью «проскочить» перед пешеходом, который ступил на нерегулированный пешеходный переход.
Далее
Требования об освобождении имущества из-под ареста, основывающиеся на праве собственности на него, являются разновидностью негаторного иска и могут быть рассмотрены судом гражданской юрисдикции. Рассмотрение этих требований по правилам уголовного судопроизводства законом не предусмотрено. Суд уголовной юрисдикции компетентен рассматривать гражданский иск исключительно вместе с уголовным делом, поступившим в суд с обвинительным заключением.
Соответствующее решение содержится в постановлении БП от 8 ноября 2019 года № 643/3614/17.
Истцы ссылались на то, что в 2008 году постановлением следователя прокуратуры был наложен арест на имущество обвиняемого, в частности, на квартиру. При этом в указанном постановлении следователя содержится ссылка на то обстоятельство, что указанная квартира принадлежит одному из истцов на праве общей совместной собственности.
Приговором районного суда этого истца признали виновным в совершении преднамеренного убийства с целью скрыть иное преступление или облегчить его совершение и назначено наказание в виде лишения свободы на срок 15 лет, с конфискацией всего имущества, являющегося собственностью осужденного.
Истцы ссылались на то, что указанная выше квартира принадлежат им на праве общей частичной собственности, просили иск удовлетворить.
Заочным решением районного суда иск удовлетворен. Снят арест с квартиры, наложенный постановлением прокуратуры. Исключены из Государственного реестра вещных прав на недвижимое имущество ведомости относительно ареста на указанную квартиру. Решен вопрос распределения судебных расходов.
Определением апелляционного суда заочное решение районного суда отменено. Производство по делу закрыто. Решен вопрос распределения судебных расходов.
Определение апелляционного суда мотивировано тем, что вопрос снятия ареста с недвижимого имущества, наложенного в пределах уголовного производства, должно решаться в порядке УПК и не может быть предметом рассмотрения в порядке гражданского судопроизводства на что истцы подали касационную жалобу.
Большая Палата решила, что заключение апелляционного суда о том, что вопрос об исключении имущества из-под ареста должно рассматриваться в порядке УПК является необоснованным.
Арест на спорное имущество был наложен во время действия УПК Украины 1960 года по процедуре, установленной действующим нормативно-правовым актом.
