До суду надійшла заява про відстрочення (розстрочення) виконання судового рішення районного суду, яким стягнуто заборгованість, на 48 рівних платежів.
В обґрунтування заяви позивачі вказали, що рішенням районного суду із позивача на користь ПАТ «Укргазбанк» стягнуто 568 781,95 грн заборгованості та в солідарному порядку з них обох стягнуто 21 820 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки. При цьому, враховуючи, що заявники мають на утриманні трьох дітей, один з яких навчається в університеті за контрактом, розмір заробітної плати позивачки, яка є державним службовцем та розмір її заробітної плати не дозволяє одноразово сплатити суму заборгованості, просять суд відстрочити (розстрочити) суму заборгованості на 48 рівних платежів.
Ухвалою суду першої інстанції у задоволенні заяви відмовлено. Суд першої інстанції виходив із того, що заявниками не надано належних і допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, що утруднюють виконання рішення районного суду.
Ухвалою апеляційного суду ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд, ухвалюючи рішення, виходив із того, що незадовільний майновий стан не є підставою для розстрочки виконання рішення суду та встановлення запропонованого ними порядку його виконання. Крім того, боржниками не доведено, що в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення вони зможуть добровільно виконати судове рішення в зазначений ними період.
Правова позиція Верховного Суду:
Згідно зі ст. 373 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи, за наявності обставин, що утруднюють виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім`ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення.
Відповідно до ст. 36 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, у виняткових випадках за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою чи за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення або зміну способу і порядку виконання.
Об’єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду скасувала вироки місцевого та апеляційного судів щодо двох осіб, засуджених за замах на крадіжку суцвіть соняшнику (ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України). Про це йдеться на офіційному сайті ВС.
Вони були визнані винуватими в тому, що, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, намагалися таємно викрасти 95 кг суцвіть соняшнику з поля, орендованого відповідним ТОВ. Однак довести свій злочинний умисел до кінця особи не змогли з причин, які не залежали від їхньої волі, − вони були викриті співробітниками цього товариства.
Як зазначається в постанові Об’єднаної палати ККС ВС, у цьому кримінальному провадженні важливою обставиною, яка підлягала встановленню і доведенню, є вартість суцвіть соняшнику, яке намагалися викрасти особи. З матеріалів провадження видно, що єдиним доказом на підтвердження розміру матеріальних збитків, завданих цьому ТОВ протиправними діями засуджених, стали довідки зазначеного товариства про те, що: вартість 1 кг насіння соняшнику на дату вчинення злочину становила 9, 80 грн, а з 95 кг соняшнику вихід насіння становить 25 кг, грошова вартість якого – 245 грн.
Водночас Об’єднана палата ККС ВС наголосила, що для встановлення розміру збитків має значення сорт соняшнику, його якість. І в цьому кримінальному провадженні лише шляхом залучення експерта та на підставі його висновку могла бути встановлена вартість викраденого майна, розмір матеріальних збитків. Однак суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не встановили такий елемент складу злочину, як розмір завданої шкоди.
Об’єднана палата ККС ВС закрила кримінальне провадження щодо двох осіб у зв’язку з невстановленням достатніх доказів для доведення їхньої винуватості в суді і вичерпанням можливості їх отримати, а також одного засудженого, який відбував покарання у виправній колонії, звільнила з місць позбавлення волі.
Детальніше з текстом постанови Об’єднаної палати ККС ВС у справі №420/1667/18 (провадження №51−10433кмо18) та зробленим у ній висновком можна ознайомитися за посиланням.
Далее
Відповідно до вироку суду особу визнано винуватою у тому, що вона, перебуваючи у приміщенні торгового залу магазину, намагалась таємно викрасти майно, а саме: штани і светр загальною вартістю 683, 40 грн. Вказані речі особа взяла з полиць магазину, одягла на себе, пройшла через зону кас, не розрахувавшись, і таким чином виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі, оскільки за межами каси вона була затримана працівниками магазину.
Особу було засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України до покарання із застосуванням ст. 102 КК України у виді позбавлення волі строком на 6 місяців. На підставі ст. 105 КК України особу звільнено від відбування покарання у виді позбавлення волі, застосовано до неї примусові заходи виховного характеру у виді застереження.
Вирок суду залишив без зміни і апеляційний суд.
Касаційний кримінальний суд вирок та ухвалу судів змінив в частині призначеного покарання. Виключив із судових рішень вказівку на призначене особі покарання за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 102 КК України у виді позбавлення волі строком на 6 місяців. ВС зазначив, що особу вважати звільненою від покарання за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України на підставі ст. 105 КК України із застосуванням до неї примусових заходів виховного характеру у виді застереження.
Так, згідно з ч.1 ст. 105 КК України суд управі звільнити неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру за наявності сукупності таких умов:
а) неповнолітній вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, незалежно від того чи скоєний цей злочин вперше, був він умисним чи необережним;
б) неповнолітній щиро розкаявся;
в) поведінка неповнолітнього після скоєння злочину була бездоганною. Під бездоганною поведінкою слід розуміти таку поведінку особи в сім`ї, побуті, трудовому чи навчальному колективі, коли вона свідомо й добровільно дотримується загальноприйнятих правил людського співжиття;
г) на момент постановлення вироку неповнолітній не потребує застосування покарання. У разі встановлення трьох попередніх умов на момент постановлення вироку суд управі вважати неповнолітнього таким, що не потребує застосування покарання.
ВС зауважив, що при цьому під час постановлення вироку щодо неповнолітньої особи суд повинен суворо дотримуватися загальних засад кримінального провадження до яких, зокрема, відносяться: верховенство права, законність та ухвалювати рішення щодо неповнолітнього, керуючись принципом найкращих інтересів дитини, встановленим в ст. 3 Конвенції ООН про права дитини, відповідно до положень глави 29 КПК України і розділу XI Загальної частини КК України.
ККС зазначив, що поза увагою суду першої інстанції, а в подальшому і апеляційного суду залишилось те, що нормою ч. 1 ст. 105 КК України передбачена можливість звільнення неповнолітнього від покарання.
Суд касаційної інстанції роз’яснив, що системний аналіз вжитих у кримінальному законі формулювань «звільнення від покарання (ч. ч. 4, 5 ст. 74, ч. 1 ст. 105 КК України), «звільнення від відбування покарання» ( ст. ст. 75, 79, 104 КК України), «звільнення від призначеного покарання» (ст. 78 КК України) дає підстави зробити висновок, що під звільненням від покарання із застосуванням інших заходів примусу слід розуміти звільнення не від конкретного покарання, визначеного в санкції статті чи призначеного судом, а від його призначення як виду примусових заходів в цілому.
Далее
Большая Палата Верховного Суда при рассмотрении дела № 368/54/17 отступила от вывода о том, что право пользования земельным участком, возникшее только на основании госакта о владении без заключения договора о праве пользования с собственником земли, прекращается со смертью лица, которому принадлежало такое право, и не входит в состав наследства.
В постановлении от 20 ноября 2019 года изложен новый вывод о правильном применении норм права.
1. Владеющий земельным участком на праве пожизненного наследуемого владения по Закону не может быть лишен права на такое владение.
2. На соответствующие отношения относительно такого владения распространяются гарантии, установленные статьей 1 Первого Протокола Конвенции о защите прав человека и основополагающих свобод и ст. 41 Конституции. Эти нормы не только гарантируют право пожизненного наследуемого владения землей (как разновидность «мирного владения имуществом» в понимании Конвенции, и как вещественное право, защищенное статьей 41 Конституции), но и ограничивают в возможности прекратить соответствующее право.
3. Действия государственных органов относительно предоставления земельных участков гражданам в пожизненное наследуемое владение были прекращены, однако приобретатели этого права в установленном законом порядке, сохранили его, поскольку законодательство не содержит норму, позволяющую прекратить право пожизненного наследуемого владения земельным участком, а потому такое право является действительным.
4. Учитывая то, что со смертью лица не происходит прекращения прав и обязанностей, кроме тех, перечень которых определен в статье 1219 ГК, наследник становится участником правоотношений по пожизненному наследуемому владению.
5. Учитывая очевидную необходимость соблюдения баланса индивидуального и публичного интереса в решении указанного вопроса, Большая Палата считает, что право пожизненного пользования земельного участка может быть признано, таким что унаследовано истцами в первичном и встречном иске, поскольку право пожизненного наследуемого владения земельным участком относится к правам, которые могут быть унаследованы.
Далее
Заявниця просила суд видати обмежувальний припис стосовно особи строком на шість місяців, у вигляді заходів тимчасового обмеження його прав, з покладенням на нього наступних обов`язків: усунення перешкод, які чиняться ним заявниці та її неповнолітньому сину заявника у користуванні кімнатою, меблями та іншими речами, що знаходяться у кімнаті, шляхом надання вільного та безперешкодного доступу та безперешкодного користування вказаною кімнатою, меблями та іншими речами, що в ній знаходяться; заборони особі перебувати в місці проживання (перебування) заявниці та її сина — а саме у вказаній кімнаті.
Заявниця покликалась на те, що особа протягом тривалого часу застосовує до неї та неповнолітньої дитини психологічне, фізичне насильство, що виявляється у постійних погрозах, залякувані, цькуванні, застосовує фізичну силу, а також вчиняє перешкоди у користуванні житлом.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про часткове задоволення заяви, усунення перешкод заявниці та її неповнолітньому сину, які чинилися з боку особи, у користуванні кімнатою, а також речами побутового вжитку, які знаходяться у ній, шляхом надання вільного та безперешкодного доступу до зазначеного житлового приміщення.
Суди врахували, що особа визнав, що він не має наміру допускати заявницю та їх неповнолітнього сина до користування спірною кімнатою, а тому дійшли висновку про наявність правових підстав для видачі обмежувального припису щодо усунення перешкод заявниці та її неповнолітньому сину у користуванні житлом, а також речами побутового вжитку, які знаходяться в кімнаті.
У решті вимог заяви суди вирішили відмовити,оскільки відсутні докази щодо вчинення фізичного та психологічного насильства зі сторони особи по відношенню до заявниці та їх неповнолітнього сина; відсутні докази щодо внесення до Єдиного державного реєстру випадків вчинення домашнього насильства особою стосовно неповнолітнього сина, а також колишньої дружини, та притягнення його у зв`язку із цим до адміністративної відповідальності за ознаками статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
З таким вирішенням заяви погодився і суд касаційної інстанції.
ВС зазначив, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника.
За пунктом 7 частини першої статті 1 Закону обмежувальний припис стосовно кривдника — це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.
Згідно з частиною третьою статті 26 Закону рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. У пункті 9 частини першої статті 1 Закону визначено, що оцінка ризиків — це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.
Позивач оскаржив постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 122 КУпАП.
Позивач зазначав, що, наближаючись до нерегульованого пішохідного переходу, на якому знаходився пішохід, не зменшив швидкості і не зупинився, щоб надати дорогу пішоходу, оскільки міг створити небезпеку для руху пішохода. Крім того, зважаючи на те, що позивач рухався в щільному потоці автомобілів, міг створити аварійну ситуацію. А тому, оскаржувана постанова є протиправною, необґрунтованою і повинна бути скасована.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд виходив з того, що відповідачем доведено правомірність прийнятої постанови, з огляду на належні і допустимі докази наявності в діях позивача складу адміністративного правопорушення, визначеного частиною першою статті 122 КУпАП.
Апеляційний адміністративний суд скасував постанову суду першої інстанції, а позов задовольнив. Апеляційний суд зазначив, що у момент проїзду позивачем нерегульованого пішохідного переходу, пішохід почала перетин дороги цим пішохідним переходом на зустрічній відносно автомобіля позивача смузі дороги, одночасно, рухаючись, швидкості не зменшувала, на пішохідному переході не зупинялася. Отже, позивачем при наближенні та перетині нерегульованого пішохідного переходу не створювалася перешкода чи небезпека для вказаного пішохода. Тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач не порушив пункт 18.1 Правил дорожнього руху України, що свідчить про відсутність складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 КУпАП.
Касаційний адміністративний суд визнав вірним вирішення справи судом першої інстанції, а постанову апеляційного суду скасував.
Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що аналіз норм законодавства чинного на момент виникнення спірних правовідносин дає підстави дійти висновку, що вимога пункту 18.1 ПДР України передбачає, що на нерегульованих пішохідних переходах пішоходи мають перевагу в русі перед транспортними засобами з моменту, коли вони ступили на перехід. Для виконання вимоги цього пункту водій транспортного засобу обов`язково повинен своїм маневром показати пішоходам, що він дає дорогу, тобто знизити швидкість, якщо цього достатньо для того, щоб дати дорогу або зупинитися.
Далее
