Орган исполнительной власти не уполномочен и не вправе изменять перечень составляющих денежного обеспечения, установленных ст. 43 Закона № 2262-XII «О пенсионном обеспечении лиц, освобожденных от военной службы, и некоторых иных лиц».
Наличие у Кабмина права устанавливать порядок перерасчета пенсии не является тождественным и не определяет право устанавливать отсрочку или рассрочку выплаты пенсии, то есть изменять временные границы выплаты (статьи 51, 52, 55, 63 данного Закона).
К таким заключениям пришел Верховный Суд в составе коллегии судей Кассационного административного суда, пересмотрев в кассационном порядке дело № 826/3858/18 по иску получающего пенсию гражданина в соответствии с Законом «О пенсионном обеспечении лиц, освобожденных с военной службы, и некоторых иных лиц» к Кабмину.
Истец просил признать противоправными и недействительными п. 1, 2 постановления Кабмина № 103 и изменения в п. 5 Порядка проведения перерасчета пенсий и приложения 2 к нему, поскольку вопреки Закону 2262-XII действующими нормативными актами для учета размера пенсионного обеспечения не учтены ежемесячные дополнительные виды денежного обеспечения действующих военнослужащих (надбавки, доплаты, повышения и премии), безосновательно установлены поэтапная выплаты повышения до пенсии.
Суды первой и апелляционной инстанций иск удовлетворили. Коллегия судей Кассационного административного суда согласилась с заключениями судов предыдущих инстанций о том, что пункты 1, 2 постановления КМУ № 103 и изменения к п. 5 указанного Порядка и приложения 2 к нему является противоправными и не отвечающими правовым актам высшей юридической силы.
Верховный Суд разъяснил, что норма ст. 43 Закона № 2262-XII содержится в разд. V «Исчисление пенсии», то есть в общем разделе, и непосредственно определяет составляющие денежного обеспечения для исчисления пенсий. При этом под исчислением следует понимать процесс получения результата с помощью действий над числами, каждое из которых является конкретным цифровым выражением размера составляющих денежного обеспечения.
К полномочиям Кабмина не относится изменение структуры денежного обеспечения, а поводом для перерасчета пенсий является повышение денежного обеспечения соответствующих категорий (ч. 4 ст. 63 Закона 2262-XII), именно размер которого, а не составляющие, могут изменяться Кабмином.
Изменение условий или норм пенсионного обеспечения (в частности, определение видов денежного обеспечения для перерасчета пенсий) подзаконными нормативно-правовыми актами является нарушением закона.
Также Верховный Суд указал на отсутствие у ответчика права осуществлять рассрочку выплаты перечисленной пенсии. В п. 2 спорного постановления КМУ № 103 предусмотрено, что выплату перечисленных повышенных пенсий необходимо проводить с 1 января 2018 года в таких размерах:
— с 1 января 2018 года — 50 %;
— с 1 января по 31 декабря 2019 года — 75 %;
— с 1 января 2020 года — 100 % суммы повышения пенсии, определенного состоянием на 1 марта 2018 года.
Суд считает это ограничением выплат перечисленных сумм повышенных пенсий, являющихся собственностью лиц, которым такая пенсия начислена.
Апеляційний суд повернув апеляційну скаргу адвоката на ухвалу слідчого судді. Суд апеляційної інстанції зазначив, що захисник на підтвердження своїх повноважень додав до апеляційної скарги лише ордер та копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, але не додав копію договору про надання правової допомоги адвоката та витяг з Єдиного реєстру адвокатів України, і таким чином не підтвердив свої повноваження на представництво.
Захисник зазначив, що дане твердження суперечить п. 2 ч. 1 ст. 50 Кримінального процесуального кодексу України, згідно з яким повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні підтверджуються: свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю; ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, а також суперечить ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», позиціям Верховного Суду та практиці Європейського суду з прав людини.
Касаційний кримінальний суд ВС погодився з позицією захисника, скасував ухвалу апеляційного суду та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з п. 2 ч. 1 ст. 50 КПК України повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні підтверджуються: свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю; ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
У цьому випадку використана синтаксична конструкція, в якій однорідні члени речення з`єднані безсполучниковим зв`язком і між двома останніми членами речення стоїть розділовий сполучник «або».
Тому пункт 2 ч. 1 ст. 50 КПК України визначає, що повноваження захисника мають вважатися підтвердженими, якщо — на додаток до документу, передбаченого п. 1, — захисник надав хоча б один із документів, передбачених п. 2 ч. 1 цієї статті цього кодексу.
ВС зауважив, що відповідно до ч. 2 ст. 50 КПК України «встановлення будь-яких додаткових умов для підтвердження повноважень захисника чи для його залучення до участі в кримінальному провадженні не допускається». При цьому, долучення до матеріалів кримінального провадження захисником витягу з Єдиного реєстру адвокатів України законодавством не передбачено (постанова від 13.11.2019 у справі № 201/1058/19).
Далее
Позивач просив суд визнати за ним право власності на автомобіль та зняти з нього арешт. В обґрунтування позову позивач вказував на те, що у 2012 році він придбав у товариства автомобіль, про що було укладено договір купівлі-продажу. На виконання цього договору йому було передало свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу та довіреність на володіння, розпорядження, користування указаним автомобілем. У силу важких життєвих обставин та дійсності довіреності до 2017 року він не знімав та не ставив автомобіль на облік, не переоформив на себе право власності на нього.
Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили. Суди зазначили про те, що договір купівлі-продажу вчинений у простій письмовій формі, без зняття з реєстрації, перереєстрації транспортного засобу у вищезазначеному порядку не породжує правових наслідків переходу права власності від продавця до покупця, а, отже, спірний автомобіль у власність позивача не переходив, у зв`язку з чим відсутні підстави для зняття з нього арешту.
Позивач оскаржив рішення судів у касаційному порядку та наполягав на тому, що у нього виникло право власності з моменту передачі автомобіля за договором купівлі-продажу автомобіля, а не з моменту його державної реєстрації.
Такі доводи суд касаційної інстанції відхилив.
Касаційний цивільний суд зазначив, що згідно зі статтею 34 Закону України «Про дорожній рух» (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) реєстрація транспортних засобів здійснюється відповідними підрозділами Міністерства внутрішніх справ України, а порядок установлюється Кабінетом Міністрів України.
Порядком державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1998 року, № 1388 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено обов`язок власників транспортних засобів та осіб, що експлуатують такі засоби на законних підставах, або їх представників, зареєструвати (перереєструвати) транспортні засоби протягом 10 діб після придбання, або виникнення обставин, що є підставою для внесення змін до реєстраційних документів.
Для державної реєстрації транспортних засобів, які перебували в експлуатації і зняті з обліку в підрозділах державтоінспекції, крім документів, що підтверджують правомірність їх придбання, подається свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт) та копія реєстраційної картки, що додається до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу на пластиковій основі, з відміткою підрозділу державтоінспекції про зняття транспортного засобу з обліку.
ВС визнав правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірний автомобіль у власність позивача не переходив, оскільки така передача не була оформлена у встановленому законом порядку (постанова від 30.10.2019 у справі № 683/2694/16-ц).
Далее
Позивач оскаржив до суду постанову інспектора про накладення адміністративного стягнення за частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Відповідно до постанови позивач здійснив рух по тротуару, чим порушив пункт 11.13 ПДР України.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у задоволенні позову. Суди встановили, що відповідно до оглянутого в ході судового засідання відеозапису з нагрудної камери поліцейського автомобіль позивача був припаркований на тротуарі біля будівлі закладу швидкого харчування, після чого, особа, керуючи транспортним засобом, здійснив рух по тротуару.
Касаційний адміністративний суд дійшов висновку про наявність підстав для направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що позивач стверджував, що рухався на автомобілі тротуаром виключно у межах вимог пункту 15.10 «в» ПДР України, тобто для здійснення заїзду, а потім і виїзду, на місце стоянки.
КАС зазначив, що приписами пункту 26.3 ПДР України передбачено, що у пішохідну зону в`їзд дозволяється лише транспортним засобам, що обслуговують громадян і підприємства, які розташовані у зазначеній зоні, а також транспортним засобам, що належать громадянам, які проживають або працюють у цій зоні, чи автомобілям (мотоколяскам), позначеним розпізнавальним знаком «Інвалід», якими керують водії-інваліди. Якщо до об`єктів, розташованих на цій території, є інші під`їзди, водії повинні користуватися лише ними.
А відповідно до пункту 15.10 «в» ПДР України стоянка забороняється на тротуарах, за винятком легкових автомобілів та мотоциклів, які можуть бути поставлені на краю тротуарів, де для руху пішоходів залишається щонайменше 2 метри.
ВС зауважив, що очевидним і зрозумілим є те, що здійсненню стоянки легкового автомобіля у межах вимог пункту 15.10 «в» ПДР України, тобто на краю тротуару, де для руху пішоходів залишається щонайменше 2 метри, передує рух, пов`язаний із заїздом на таке місце, а після її закінчення — рух, пов`язаний із виїздом автомобіля з такого місця стоянки.
КАС дійшов висновку, що за таких обставин, рух автомобіля тротуаром, пов`язаний із заїздом/виїздом на місце стоянки у межах вимог пункту 15.10 «в» ПДР України, не може містити склад порушення пункту 11.13 вказаних Правил.
А висновки судів, які виходили виключно із факту здійснення автомобілем позивача руху тротуаром без передбачених у пункті 11.13 ПДР України підстав, ВС визнав поверхневими (постанова від 07.11.2019 у справі № 524/9162/16-а).
Далее
Позивач просила суд виділити їй в натурі 1/3 частину спадкового майна. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, з огляду на те, що не підлягають поділу (виділу) об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна.
Суд апеляційної інстанції ухвалив нове рішення про задоволення позову.
Касаційний цивільний суд скасував рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишив в силі.
Суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 Цивільного кодексу України право спільної часткової власності припиняється, то при виділі частки зі спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 Цивільного кодексу України та пункту 10 Порядку присвоєння об`єкту нерухомого майна реєстраційного номера, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 грудня 2010 року № 1117 «Про ідентифікацію об`єктів нерухомого майна для державної реєстрації прав на них».
При поділі нерухомого майна в натурі у разі необхідності його переобладнання та перепланування до ухвалення рішення в матеріалах справи повинні бути надані відповідні висновки: технічний висновок про відповідність перепланування будівельним нормам і правилам, санітарно-епідеміологічним вимогам, пропонованим до будинків і приміщень, і правилам пожежної безпеки.
ВС зауважив, що у матеріалах справи відсутні погодження з компетентними органами на можливість здійснення запланованих експертом перепланувань та переобладнань при виділенні кожному із співвласників належної йому частки у спірній квартирі згідно із запропонованими експертом варіантами, які повинні бути отримані та надані суду до ухвалення судового рішення, оскільки такі документи є однією з умов правильного вирішення спору.
Також суд касаційної інстанції зазначив, що у розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності.
За змістом частини першої статті 376 ЦК України правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що не підлягають поділу (виділу) об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна (постанова від 06.11.2019 у справі № 127/14320/15-ц).
Далее
При цьому КЦС ВС погодився з твердження банку про те, що до обов’язків позивача як кредитора спадкодавця належить доказування обставин про розмір боргових зобов`язань боржника на день відкриття спадщини, а до обов`язків спадкоємців у разі заперечення ними заявлених вимог — розмір своєї відповідальності перед кредитором, а саме розмір майна, успадкованого кожним із спадкоємців, проте судами не було з’ясовано, яке майно отримала спадкоємиця, яка його вартість, та чи покриває вартість отриманого майна розмір заборгованості спадкодавця.
КЦС ВС зазначив, що при вирішенні спорів про стягнення заборгованості за вимогами кредитора до спадкоємців боржника, судам для правильного вирішення справи необхідно встановлювати такі обставини:
З огляду на наведене, висновки судів про відмову в позові з тих підстав, що позивачем не надано доказів підтвердження, яке саме майно одержано спадкоємцями у спадщину та яка вартість цього майна, суперечать вимогам процесуального закону, оскільки суди безпідставно поклали обов`язок доказування наведених обставин на сторону позивача.
Із повним текстом постанови КЦС ВС можна ознайомитися за посиланням.
