Фабула судового акту: У наш освічений вік, коли кожен зустрічний трохи юрист, люди на жаль продовжують не оформляти документи належним чином на майно.Як правило це закінчується фатально, і якщо не самі власники, то їх спадкоємці де факто втрачають майно і занурюються в пучину довгограючих судових баталій.
На диво у цій справі ВС виявив верх життєвої справедливості, не полінувався розібратися що ж дійсно сталося і захистив права спадкоємця неоформленого нерухомого майна, точніше частки в нерухомості (квартирі).
Суть полягає в наступному. Син приватизував двокімнатну квартиру, отримав Свідоцтво на право власності (на себе) та зареєстрував її. На жаль син помер, спадкоємцями квартири стали мати та дружина у рівних частках. Мати не оформила документи на право власності на квартиру і на жаль також померла. Проте мати залишила після себе заповіт, відповідно до умов якого належну їй частку у квартирі заповідала іншому сину. Інший син звичайно не відмовився від своєї частки у квартирі на користь дружини свого брата і звернувся із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса. Нотаріус виніс постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дія, а саме про відмову у видачі свідоцтва на право на спадщину на частку у квартирі. Нотаріус обґрунтовував таку постанову відсутністю документів у померлої матері про державну реєстрацію права власності на частку у квартирі.
А далі був позов про визнання права власності у порядку спадкування, у задоволенні якого відмовили суди першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції скасував судові акти нижчих судів та направив справу на новий розгляд до суд першої інстанції.
ВС підкреслив, що відповідно до ст. 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Тобто, хоча мати після успадкування і не оформила документів на квартиру, і не зареєструвала своє право власності на частку квартири у встановленому порядку, права на цю частку переходять за заповітом матері на позивача.
ВС роз’яснив, що законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини», і пов`язує із виникненням цих майнових прав різні правові наслідки. Виникнення у спадкоємця права на спадщину, яке пов`язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину та не здійснив державну реєстрацію права.
Необхідно додати, що при розгляді позову про визнання права власності у порядку спадкування суду слід завжди правильно встановлювати коло спадкоємців, які мають право і прийняли спадщину, чого в цій справі зроблено не було.
??Постанова ВП ВС від 23.10.2019 № 723/304/16-ц (14-360цс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/85415095
⚡Ключові тези:
✔️Що стосується стягнення суми позики та процентів за користування чужими коштами в іноземній валюті — доларах США із одночасним визначенням гривневого еквівалента вказаної суми, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
✔️Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
✔️При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
✔️Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
✔️Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
✔️Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
✔️У частині четвертій статті 5 Декрету № 15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом № 15-93 не передбачено обов`язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами — резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику.
✔️Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.
✔️Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.
✔️Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
✔️Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти — фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
✔️Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.
✔️У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
✔️✔️Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
✔️✔️Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
✔️✔️Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
✔️✔️Що стосується можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що нею висловлена правова позиція з цього приводу, яку викладено у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18). Велика Палата Верховного Суду вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який може бути виконаний примусово. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.
✔️Тому, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд помилково зазначили у своїх рішеннях висновок про стягнення з відповідача на користь позивачів боргу одночасно з визначенням у іноземній валюті та в еквіваленті у гривні.
Фабула судового акту: Часто буває так, що подружжя розлучається але із вирішенням питання поділу спільно нажитого майна затягує. Точніше затягує із судом про вирішення спору про поділ такого майна. Тобто той на кого майно записане вважає, що це залишається його майном, а той на кого не записано – багатіє думкою про судовий позов. Така ситуація може тривати роками…
Юридичне питання тут полягає в тому, коли спливає строк позовної давності для звернення до суду із позовом про поділ майна подружжя після розлучення? І чи застосовується в цьому випадку загальновідомий строк у три роки?
Розповсюджена думка про те, що строк позовної давності для звернення до суду розпочинає свій відлік з дати розлучення є хибною. І через три роки придбане у шлюбі майно за спільні кошти залишається у спільній сумісній власності. Якщо нема спору. Але важливе наступне.
Наприклад, якщо співвласник, ім’я якого зазначено у Державному реєстрі прав на нерухоме майно як власника будинку, не дає іншому співвласнику користуватися цим будинком, то має місце «порушення права власності», яке підлягає захисту у суді. І тоді відлік строку позовної давності для звернення співвласника до суду розпочинається з моменту початку перешкоджання йому реалізації права власності на будинок, який стає спірним майном.
При цьому дійсно звернутися із позовом про поділ спірного майна співвласник відповідно до ст. ст. 256, 257 ЦК України може протягом трьох років з моменту, коли йому стало відомо про перешкоджання. Після спливу трирічного строку суд згідно до ст. 267 ЦК України відмовляє співвласнику у захисті порушеного права, і фактично право співвласника на захист його права власності на будинок припиняється.
В цій справі судами першої та апеляційної інстанцій позивачу було відмовлено саме з причини пропуску ним строку позовної давності для звернення до суду із позовом про поділ спільного майна. Суди погодилися із відповідачем, що позивач знав про перешкоджання реалізації йому права власності на спірний будинок вже на наступний день після розірвання шлюбу. А оскільки він знав, то перебіг позовної давності розпочинається саме із дати коли він вперше «відчув» перешкоджання.
Проте суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції і направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до ст. 72 СК України «Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.»
ВС підкреслив, що у матеріалах справа відсутні докази, які б підтверджували, що позивач знав про перешкоджання відповідачем реалізації йому права власності на будинок, саме починаючи з наступного дня після розірвання шлюбу. Водночас відповідач для обґрунтування заяви про сплив строку позовної давності повинен довести суду, що перешкоджання розпочалося з цього моменту, а не пізніше. Чого зроблено не було. Іншими словами потрібні докази, а не лише заяви.
ВС також навів висновок ВСУ від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15: «Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.»
По матеріалам: Протокол
Суть дела: банк обратился в суд с иском к наследнику о взыскании долга кредитором наследодателя.
Отказывая в удовлетворении иска, суд первой инстанции, с выводами которого согласился и апелляционный суд, исходил из того, что истцом не представлено доказательств, подтверждающих, какое именно имущество получено по наследству и какова его стоимость.
Коллегия судей Гражданского суда ВС отменила решения судов предыдущих инстанций и направила дело на рассмотрение в местный суд.
Верховный Суд отметил, что правоотношения, возникшие между банком и должником (который умер), после его смерти трансформируются в обязательственные правоотношения, возникшие между кредитодателем и наследниками должника, и решаются в порядке положений ст. 1282 ГК.
При решении этой категории дел суды должны установить:
— предъявлено ли требование кредитором наследодателя к наследникам должника в сроки, определенные в чч. 2 и 3 ст. 1282 ГК, поскольку в случае пропуска таких сроков кредитор лишается права требования;
— круг наследников, принявших наследство;
— действительный размер требований кредитора (проверить расчет задолженности по состоянию на день смерти должника, который является днем открытия наследства);
— объем наследственного имущества и его стоимость, определив тем самым границы ответственности наследника (наследников) по долгам наследодателя.
Верховный Суд указал, что доказывать объем наследственного имущества и его стоимость должен наследник, который возражает против требований кредитора, поскольку ответственность наследника по обязательствам наследодателя ограничена стоимостью унаследованного имущества.
Далее
Позивач просила суд визнати за нею право власності на квартиру за набувальною давністю. Особа зазначала, що відповідачі перед виїздом за кордон у 1995 році попросили її приглянути за належною їм квартирою, залишивши їй ключі та правовстановлюючі документи. З часу виїзду за кордон відповідачі не поверталися до квартири та втратили до неї інтерес. Починаючи з 2002 року вона стала в ній проживати, утримувати у належному стані та несла витрати за житлово-комунальні послуги.
Позивач вказувала, що вона добросовісно, відкрито та безперервно володіє квартирою протягом тривалого часу, а тому є підстави для визнання права власності на квартиру за набувальною давністю.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову, оскільки позивач не довела факту добросовісності та безперервності володіння спірним майном.
Позивач подала касаційну скаргу, в якій покликалась на те, що відповідачі понад 22 роки не цікавилися своїм майном, не сплачували плату за його утримання та комунальні послуги, що є втратою інтересу до свого майна і як наслідок відмови від нього.
Касаційний цивільний суд не знайшов підстав для скасування судових рішень.
Суд касаційної інстанції нагадав, що відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду.
Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
За змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю.
Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.
Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності — добросовісність заволодіння майном.
Касаційний цивільний суд зазначив, що позивач, достовірно знаючи, що відповідачі є співвласниками квартири, проживала в ній за згодою останніх. При цьому розуміла, що вона володіє чужою річчю та у неї немає правових підстав для набуття права власності на квартиру. За таких обставин ознака добросовісності володіння позивачем спірною квартирою відсутня (постанова від 07.11.2019 у справі № 683/1795/17).
Ухвалою слідчого судді районного суду надано дозвіл слідчим Державного бюро розслідувань на тимчасовий доступ до матеріалів кримінального провадження, яке перебуває у володінні НАБУ, з можливістю його вилучення.
Директор НАБУ подав апеляційну скаргу на зазначену ухвалу, але апеляційний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження на підставі ч. 4 ст. 399 Кримінального процесуального кодексу України у зв`язку з тим, що апеляційну скаргу подано на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.
У касаційній скарзі представник НАБУ як юридичної особи, у володінні якої перебувають речі та документи, тимчасовий доступ до яких було надано за ухвалою слідчого судді, — просив скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд в апеляційному суді.
Касаційний кримінальний суд ВС задовольнив касаційну скаргу.
Аналізуючи правовий припис п. 10 ч. 1 ст. 309 КПК, колегія суддів звернула увагу , що процесуальним законом визначено можливість оскарження в апеляційному порядку не всіх ухвал слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів, а лише тих, якими дозволено виїмку (вилучення) речей і документів, які мають такі властивості:
1) посвідчують користування правом на здійснення підприємницької діяльності;
2) інших, за відсутності яких фізична особа — підприємець чи юридична особа позбавляються можливості здійснювати свою діяльність.
Суд касаційної інстанції роз’яснив, що для вирішення питання, чи може бути оскаржено ухвалу слідчого судді про надання тимчасового доступу до матеріалів кримінального провадження в апеляційному порядку, важливо з`ясувати, чи позбавляється орган досудового розслідування (у цьому випадку — відповідний підрозділ детективів НАБУ) можливості здійснювати свою діяльність у разі вилучення у такого органу матеріалів кримінального провадження, в якому він проводить досудове розслідування.
А можливість органу досудового розслідування (підрозділу детективів НАБУ) здійснювати свою діяльність необхідно розглядати через призму завдань, виконання яких покладено на нього за ст. 1 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», а також ст. 2 КПК.
Крім того, ККС зауважив, що також необхідно враховувати специфіку та особливості правового статусу такого об`єкта тимчасового доступу до речей і документів, як матеріали кримінального провадження. По-перше, такі матеріали збираються у кримінальному провадженні з метою використання їх як доказів обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, а відсутність їх у кримінальному провадженні внаслідок виїмки не даватиме можливості органу досудового розслідування здійснювати свою діяльність із виконання завдань, визначених законом. По-друге, варто зважати на особливості регулювання недопущення розголошення відомостей досудового розслідування згідно зі ст. 222 КПК.
Далее
