Ухвалою слідчого судді районного суду надано дозвіл слідчим Державного бюро розслідувань на тимчасовий доступ до матеріалів кримінального провадження, яке перебуває у володінні НАБУ, з можливістю його вилучення.
Директор НАБУ подав апеляційну скаргу на зазначену ухвалу, але апеляційний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження на підставі ч. 4 ст. 399 Кримінального процесуального кодексу України у зв`язку з тим, що апеляційну скаргу подано на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.
У касаційній скарзі представник НАБУ як юридичної особи, у володінні якої перебувають речі та документи, тимчасовий доступ до яких було надано за ухвалою слідчого судді, — просив скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд в апеляційному суді.
Касаційний кримінальний суд ВС задовольнив касаційну скаргу.
Аналізуючи правовий припис п. 10 ч. 1 ст. 309 КПК, колегія суддів звернула увагу , що процесуальним законом визначено можливість оскарження в апеляційному порядку не всіх ухвал слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів, а лише тих, якими дозволено виїмку (вилучення) речей і документів, які мають такі властивості:
1) посвідчують користування правом на здійснення підприємницької діяльності;
2) інших, за відсутності яких фізична особа — підприємець чи юридична особа позбавляються можливості здійснювати свою діяльність.
Суд касаційної інстанції роз’яснив, що для вирішення питання, чи може бути оскаржено ухвалу слідчого судді про надання тимчасового доступу до матеріалів кримінального провадження в апеляційному порядку, важливо з`ясувати, чи позбавляється орган досудового розслідування (у цьому випадку — відповідний підрозділ детективів НАБУ) можливості здійснювати свою діяльність у разі вилучення у такого органу матеріалів кримінального провадження, в якому він проводить досудове розслідування.
А можливість органу досудового розслідування (підрозділу детективів НАБУ) здійснювати свою діяльність необхідно розглядати через призму завдань, виконання яких покладено на нього за ст. 1 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», а також ст. 2 КПК.
Крім того, ККС зауважив, що також необхідно враховувати специфіку та особливості правового статусу такого об`єкта тимчасового доступу до речей і документів, як матеріали кримінального провадження. По-перше, такі матеріали збираються у кримінальному провадженні з метою використання їх як доказів обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, а відсутність їх у кримінальному провадженні внаслідок виїмки не даватиме можливості органу досудового розслідування здійснювати свою діяльність із виконання завдань, визначених законом. По-друге, варто зважати на особливості регулювання недопущення розголошення відомостей досудового розслідування згідно зі ст. 222 КПК.
Далее
Украинцы — физические лица — имеют право кредитовать без дополнительных лицензий и документов кого захотят. Как других людей, так и компании (юрлиц), причем в тех валютах, в которых пожелают. Соответствующую правовую позицию выдала Большая палата Верховного суда, рассматривая дело №723/304/16-ц.
«Люди не обязаны получать финансовую лицензию, как считают некоторые. Они имеют право кредитовать без нее, оформляя все простой распиской или договором. Как захотят. Верховный суд внес ясность, и никакой двусмысленность быть не должно», — объяснил «Стране» старший партнер адвокатской компании «Кравец и партнеры» Ростислав Кравец.
Судебная тяжба по делу №723/304/16-ц касалась двух частных лиц и ЧП «Свитвуд Украина». Спор разворачивался вокруг тела кредита на $42,3 тыс. и процентов по нему на $36,4 тыс., начисленных с 2012 по 2016 годы.
Еще один важный момент из правовой позиции Верховного суда: человек может выдавать кредиты не только в гривне, а в любой валюте. И выдавать, и насчитывать в ней проценты. Проценты не должны взыскиваться обязательно в гривне — это четко сказано в выводе БП-ВС.
Далее
Позивач просив суд встановити факт проживання з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 01 серпня 2005 року по 28 грудня 2009 року.
Позивач вказував на те, що у 2004 році він познайомився з відповідачкою, яка влітку 2005 року переїхала до нього, і вони спільно проживали в будинку його батьків однією сім`єю без реєстрації шлюбу: вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет та спільно вирішували всі побутові проблеми.
Навесні 2009 року вони придбали квартиру, покупцем згідно з договором купівлі-продажу квартири є відповідач. Проте фактично квартира придбана за його кошти, оскільки в 2008 році він зняв з депозитного рахунку 33 тис. дол. США, які призначені для покупки житла для його родини та під час оформлення купівлі-продажу вказаної квартири він особисто передавав покупцю гроші за квартиру.
Після придбання квартири сторони зареєстрували шлюб, у них народилося два сини, які зареєстровані у спірній квартирі з часу народження, позивач зареєструвався у квартирі у листопаді 2015 року, але протягом всього часу їх сім’я проживає у спірній квартирі.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову за недоведеністю. З цим погодився і суд касаційної інстанції.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду нагадав, що проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.
Суд зазначив, що для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всіх ознак, що притаманні наведеному визначенню.
Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства.
Домогосподарство є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти.
Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно — правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, пояснення свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання слід зазначити, що за своєю природою проживання однією сім`єю спрямоване на довготривалі відносини.
Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що до реєстрації шлюбу, сторони не вели спільного господарства, не мали спільного сімейного бюджету та спільно не вирішували побутові проблеми. Доказів проживання однією сім`єю, спрямованого на довготривалі відносини в спірний період, крім своїх пояснень та пояснень свідка, яка є його сестрою, позивачем не надано (постанова від 30.10.2019 у справі № 643/6799/17).
Позивач просив суд визнати незаконною та скасувати постанову Управління патрульної поліції в частині накладення адміністративного стягнення та провадження в справі про адміністративне правопорушення, передбачене частиною другою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення, по відношенню до нього припинити, звільнивши його від адміністративної відповідальності шляхом винесення усного зауваження.
Особа визнавав, що зупинився за дорожньою розміткою, після подачі світлофором сигналу, який забороняє рух, але вказував, що пересік лінію та заїхав за неї лише на 0,5 метра. Позивач зазначав, що таке порушення, в якому він щиро кається, носило формальний характер та є малозначним, оскільки не створило аварійної ситуації чи перешкод іншим транспортним засобам або загрози пішоходам. На зазначені обставини, а також те, що він раніше не вчиняв ніяких порушень правил дорожнього руху, він указував інспектору, просив звільнити його від адміністративної відповідальності, обмежитися усним зауваженням, але обставин, що пом`якшують його відповідальність, інспектор не врахував.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про можливість задоволення позову. Суд скасував постанову про притягнення особи до адміністративної відповідальності за скоєння адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення в частині накладення адміністративного стягнення та змінив захід стягнення, усним зауваженням, а провадження закрив на підставі статті 22 Кодексу України про адміністративні правопорушення, за малозначністю.
Касаційний адміністративний суд не погодився з таким вирішенням спору, скасував судові рішення, а у позові відмовив.
Суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до приписів статті 22 КУпАП при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням.
Відповідно до статті 222 КУпАП справи про адміністративні правопорушення, зокрема, передбачені частиною другою статті 122 КУпАП, розглядають органи Національної поліції.
КАС зауважив, що за своєю правовою природою, відповідно до норм чинного законодавства, повноваження відповідача щодо вирішення питання про притягнення особи до адміністративної відповідальності, зокрема на підставі частини другої статті 122 КУпАП, є виключною компетенцією уповноваженого органу, в цьому випадку — працівників органів і підрозділів Національної поліції.
Далее
Особа звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України. Заявник є громадянином Республіки Ірак та з 1989 по 1992 роки проживав на території України у місті Житомирі, а встановлення даного факту необхідно для набуття заявником громадянства України та отримання ним паспорта громадянина України.
Суд першої інстанції встановив факт постійного проживання особи на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», в період з 1989 року по 1992 рік.
Управління Державної міграційної служби України подало апеляційну скаргу на рішення суду.
Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції, а заяву про встановлення факту залишив без розгляду. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що при розгляді цієї справи в порядку окремого провадження виник спір про право, який, відповідно до приписів частини шостої статті 294 Цивільного процесуального кодексу України, належить вирішувати в порядку позовного провадження, а заява підлягає залишенню без розгляду.
Касаційний цивільний суд не погодився з таким висновком суду апеляційної інстанції.
Системно проаналізувавши заперечення та апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України ВС дійшов висновку, що доводи заінтересованої особи стосуються виключно недоведення заявником обставин, на які він посилається в обґрунтування заявлених ним вимог, що не є по суті підтвердженням наявності спору про право.
Суд касаційної інстанції зауважив, що при цьому необхідно ураховувати, що у кожному конкретному випадку в залежності від змісту правовідносин суд повинен оцінити форму вираження відповідної незгоди учасника провадження на предмет існування спору про право.
Право заявника на отримання громадянства України на підставі частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство України» за умови надання відповідних документів Управління Державної міграційної служби не заперечувало, що убачається із його письмового повідомлення.
А само по собі посилання Управління Державної міграційної служби в апеляційній скарзі на існування між ним та заявником спору про право не може беззаперечно свідчити про наявність такого спору.
ВС зазначив про помилковість висновків апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (постанова від 30.10.2019 у справі № 296/289/19).
Далее
Позивач звернувся до суду з позовом до комунального підприємства «Харківводоканал», комунального підрядного спеціалізованого підприємства по ремонту і будівництву автошляхів м. Харкова «Шляхрембуд» про відшкодування майнової та моральної шкоди.
Позивач покликався на те, що при наїзді на люк колектора автомобілем, що йому належить, відбулось відкриття цього люку з подальшим перевертанням та пошкодженням автомобіля. Пошкодження автомобіля сталось через неналежний стан люку оглядового колодязя, що знаходився на проїзній частині дороги у закритому стані, але відкрився після проїзду переднього колеса, та став перешкодою при контактуванні з ним заднього колеса автомобіля позивача, що призвело до втрати керування та перекидання автомобіля.
Суд першої інстанції частково задовольнив позов та стягнув кошти на відшкодування майнової та моральної шкоди з комунального підприємства «Харківводоканал». Суд виходив з того, що пошкоджена конструкція люку, який став причиною ДТП, є невід`ємною частиною системи водопостачання, яка знаходяться у користуванні КП «Харківводоканал», перебуває на його утриманні та технічному обслуговуванні, у зв`язку з чим обов`язок відшкодування завданої позивачу майнової та моральної шкоди покладено саме на КП «Харківводоканал».
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове, яким стягнув кошти з КПСП по ремонту і будівництву автошляхів м. Харкова «Шляхрембуд». Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що балансоутримувачем території, на якій сталась ДТП за участі транспортного засобу позивача, є КПСП по ремонту і будівництву автошляхів м. Харкова «Шляхрембуд», яке повинно здійснювати контроль за станом та якістю дорожнього покриття вказаної території, а також розташованих на дорозі каналізаційних споруджень.
Касаційний цивільний суд ВС залишив у силі постанову суду апеляційної інстанції.
ВС зазначив, що згідно з пунктом 4 частини першої статті 16 Закону України «Про дорожній рух» водій має право на відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху. У частині першій статті 24 Закону України «Про дорожній рух» передбачено, що власники доріг, вулиць та залізничних переїздів або уповноважені ними органи несуть відповідальність за створення безпечних умов руху на дорогах, вулицях та залізничних переїздах, що знаходяться у їх віданні.
Далее
